Третій — не зайвий...

На відміну від багатопартійної України, в США давно склалася двопартійна система. На американському політичному ландшафті домінують Республіканська та Демократична партії. Із 1856 року кожен президент, за якого голосували виборці США, належав до однієї з цих двох партій. Але в Сполучених Штатах діють не лише ці політичні утворення — є понад 30 інших, званих «третіми партіями». Девід Ф. ГІЛЛЕСПІ, професор політології в Пресвітеріанському коледжі й автор книжки «Політика на периферії: треті партії в двопартійній Америці», зазначає, що «треті партії» завжди брали участь в американському політичному процесі. На думку Гіллеспі, «треті партії» реально зміцнюють владу, створюючи легітимну віддушину для незадоволених виниклим станом речей. Який вплив «третьої сили» в США на виборчі перегони? Яке місце займають «треті партії» в політичному процесі Штатів? Про це в опублікованому нижче інтерв’ю.

— Загальна думка в світі така, що в США діє двопартійна система. Але на одному з сайтів нам вдалося знайти інформацію про те, що в країні діють 37 незалежних американських політичних партій. Чи не могли б ви трохи прояснити роль «третіх партій»?

— Я би сказав, що американська двопартійна система — це, напевно, найстабільніша двопартійна система в світі, і цьому є низка причин. Але «треті партії» існують на національному рівні ще з 1820-х років, з часів антимасонської партії (яка боролася з привілейованими таємними товариствами), а місцеві «треті партії» виникли ще раніше. Вони були невід’ємною складовою нашого виборчого процесу протягом майже всієї американської історії. Роль, яку вони відіграють, певним чином перетинається з роллю основних американських партій — республіканців і демократів. Вони допомагають організувати виборчу систему, роз’яснюючи виборцям і тим самим організовуючи їхні голоси. Зазвичай, вони відіграють таку собі скороминущу або периферійну роль в організації влади.

— Як можна класифікувати «треті партії» США?

— Думаю, в Сполучених Штатах є три види «третіх партій». Один із них — «спадкоємні ідеологічні партії». Я би сказав, що вони є справжніми партіями меншості в Сполучених Штатах. Вони існують щонайменше кілька десятиріч. У них немає розумних підстав вважати, що колись вони оспорять двовладдя демократів і республіканців. Але попри те, відбувається це чи ні, ці люди зазвичай знаходять втіху в принципах, ідеях тощо. До них можуть належати, наприклад, залишки партії «сухого закону» — найстарішої нинішньої «третьої партії» в країні (заснованої в 1869 році для протидії виробництву та продажу спиртних напоїв). Різні марксистські й деякі праві партії також підпадають під цю категорію. Є й інший рід «третіх партій», пов’язаний, на мій погляд, із найважливішими політичними функціями «третіх партій» — внеском у прийняття рішень і потенціалом реальної трансформації двопартійної системи. Це явище я би назвав «викидом недовговічних партій». Їхнім прикладом слугує Партія реформ, заснована незалежним кандидатом у президенти Россом Перо в 1990-ті роки. Були також Прогресивна партія в другому десятиріччі ХХ століття та Популістська партія в останньому десятиріччі ХIХ, можна пригадати антимасонів й інші партії, які існували ще раніше, в ХIХ столітті. Ці партії зробили найбільший внесок у те, що ми зазвичай вважаємо найважливішою роллю «третіх партій»: внесок у прийняття політичних рішень. Третій тип «третіх партій» я би назвав «іншими, які не мають загальнонаціонального значення». Такі треті партії організовуються на місцях, або в штатах, але не в масштабах країни. Найяскравішим сучасним прикладом, на мій погляд, слугує Прогресивна партія Вермонта, якій належать зараз 15 виборних посад — у тому числі чотири члени законодавчого органу штату. Це справді провідна партія в найбільшому місті Вермонта Берлінгтоні, і вона може претендувати на давній зв’язок із Берні Сандерсом — єдиним справжнім соціалістом у Конгресі. Було й багато інших ефективних регіональних партій — наприклад, Фермерсько-трудова партія Міннесота й Прогресивна партія Вісконсина.

— Чи ускладнює американська політична система участь «третіх партій» у передвиборному суперництві? Чи існують у системі стримуючі моменти?

— Безумовно. Я би сказав, що «треті партії» стикаються переважно з трьома стримуючими чинниками. Перший із них я би назвав культурними обмеженнями. У політологічній літературі багато написано про властивий американській політиці природний дуалізм: ми різнимося в багатьох питаннях, із будь-якого конкретного питання, як правило, ділимося на два табори — на відміну від французів, які з будь-якого даного питання діляться на безліч різних градацій. Знаєте, ми виступаємо за життя або за вибір, за працівників або за менеджерів, ми буваємо глобалістами або антиглобалістами, феміністами або антифеміністами тощо. Наш культурний поділ тяжіє до підтримки двопартійної системи — принаймні, згідно з цією теорією. Сам я вважаю, що вона дуже спрощує складне суспільство Сполучених Штатів, неоднорідне суспільство, в якому справи йдуть набагато складніше, ніж має на увазі ця модель. Але можна сказати, що культурний дуалізм створює певні перешкоди для «третіх партій». Якщо ми в Сполучених Штатах природним способом дуалістичні, то немає нічого недемократичного в тому, що культурний дуалізм і двопартійна система, яка його відображає, переважають.

— Чи може взагалі кандидат від «третьої партії» досягти успіху за американської виборчої системи?

— Я думав протягом 1990-х років і на початку нинішнього століття, що найбільшого успіху як кандидат від «третьої партії», — а в ході опитувань американці послідовно висловлюють бажання побачити третю провідну партію, — досяг би, швидше за все, кандидат із бойовою центристською позицією. Тобто кандидат від «третьої партії», який не був би ні лівим, ні правим у ідеологічному значенні, а міг би зосередитися на одному емоційно важливому питанні і потім склав би реальну конкуренцію з боку «третьої партії». Думаю, зараз обидві провідні партії переважно випускають з уваги проблему антиглобалістських настроїв, а Ральф Нейдер і Пат Б’юкенен явно представляють ліве та праве крила антиглобалістського руху. Але якби антиглобалісти об’єдналися з обох сторін політичного спектра, в результаті сформувалася б партія, за суттю відмінна від основних партій не стільки ідеологічними установками, скільки підґрунтям боротьби з системою. У разі успіху це було б для влади струсом у стилі Джефферсона, що відбувається в Сполучених Штатах приблизно раз на 20 років.