Ціна на російський газ для Білорусі знову стає предметом великого торгу
Напередодні візиту до Мінська 6 жовтня прем’єр-міністра РФ Володимира Путіна Надзвичайний і Повноважний Посол Росії в Білорусі Олександр Суріков заявив, що ціна російського газу для Білорусі 2009 року може становити близько 250 доларів за тисячу кубометрів.
Інформаційному агентству «Інтерфакс-Захід» він сказав, що позиція російської сторони під час проведення газових переговорів «давно визначена»: «Чотирирічний контракт був підписаний у грудні 2006 року, а в грудні 2007 року був підписаний двосторонній меморандум як основа політичних дій. Ці два документи зафіксували господарську й політичну складову в двосторонніх відносинах».
Згідно з цією складовою, ціна на газ для Білорусі наступного року має становити 80 відсотків від ціни російського газу для Польщі за вирахуванням експортного мита в 30%. У кінцевій ціні газу враховується також різниця між вартістю транзиту «блакитного палива» до Польщі й транзиту газу до Білорусі. Щоправда, Суріков при цьому недвозначно натякнув, що кінцева ціна на російський газ, що поставляється до Білорусі, може бути визначена під час запланованої зустрічі Олександра Лукашенка й Володимира Путіна.
Найцікавіше в цій ситуації те, що того ж таки дня, коли Суріков робив свої більше ніж серйозні заяви, старий склад Палати представників Національних зборів ухвалив у першому читанні проект закону про бюджет Білорусі на 2009 рік. У цьому проекті закладена ціна на російський газ в 140 доларів за тисячу кубів...
Буде доречно нагадати, що з 1 квітня цього року Мінськ платить $129 за 1 тис. куб. м російського газу. Його поставки до Білорусі 2008 року становитимуть 21,2 млрд. куб. м. На 2009 рік білоруська сторона запитує вже 21,6 млрд. куб. м газу.
Раніше саме Олександр Суріков під час грузинсько-російського конфлікту першим із високих посадових осіб Російської Федерації обурився відверто вичікувальною позицією Олександра Лукашенка, зазвичай дуже балакучого в подібних ситуаціях. Той же Суріков уже після закінчення цього конфлікту дозволив собі публічно наголосити на повільності білоруської влади в питанні визнання двох кавказьких республік: «...Колективних, миттєвих визнань у світі не буває... Тут є ціла низка обставин. І перша обставина — це відносини Білорусі з Абхазією й Південною Осетією, які треба визнавати». Ключовими словами в цій заяві Сурікова, судячи з усього, слід розуміти слова «треба визнавати».
Незважаючи на словесну підтримку курсу Росії на Кавказі, письмові прохання-звернення до білоруського президента Едуарда Кокойти й Сергія Багапша про визнання їхніх республік, Олександр Лукашенко не поспішає цього робити.
Судячи з нещодавньої заяви російського посла, цей час минув.
Політолог Володимир Ровдо вважає, що «Суріков часто біжить попереду паровоза»:
— Він уже словесно й союзну Конституцію «підписував», і взагалі постійно грав на випередження в російсько-білоруських відносинах. Саме собою зрозуміло, що Суріков використовується Кремлем як інструмент тиску. Наші основні східні партнери чудово розуміють, що тепер м’яч на їхньому боці в усіх позиціях. Після невизнання Заходом нещодавно проведених парламентських виборів у Білорусі в доступному для огляду майбутньому розраховувати на якісь дивіденди й особливо пільгові кредити ну, ніяк не випадає. Олександр Лукашенко в останні місяці постійно натякав, що готовий, умовно кажучи, «продатися» Заходу. Але останньому тепер просто нічого «купувати». Підсумки парламентських виборів свідчать про те, що білоруський лідер просто підвів у черговий раз своїх західних партнерів. І це чудово розуміють у Москві. Тепер у неї всі козирі — й дешевий газ, і стабілізаційний пільговий кредит у два мільярди доларів. Тому питання про визнання Південної Осетії й Абхазії, швидше за все, буде позитивно вирішене вже на першому засіданні нового складу Палати представників. І, на мій погляд, тільки після прийняття цього рішення керівництво Росії, навчене колишнім гірким переговорним досвідом з білоруським керівництвом, захоче серйозно субсидіювати Білорусь.
Володимир Ровдо вважає, що Захід навряд чи зможе оперативно змінити цю ситуацію на свою користь, оскільки «серед провідних західних політиків і структур немає єдності щодо нашого президента».
Відомий економіст Ярослав Романчук, за великим рахунком, солідарний з колегою, але при цьому вважає, що з розв’язанням газового питання Олександр Лукашенко не квапитиметься:
— Зрозуміло, що 250 доларів за тисячу кубів газу для Білорусі — це лише стартова ціна для торгів, які, на мою думку, можуть виникати за торішніми сценаріями, коли домовленості з «Газпромом» підписувалися за декілька хвилин до нового року. Уже сама постановка Олександром Лукашенком питання про можливе визнання Південної Осетії й Абхазії тільки новим складом парламенту свідчить про те, що так швидко той здаватися не збирається. Знову ж таки, ще до кінця не відомо, що росіяни ще схочуть за дешевий газ і пільговий кредит. Годі й казати, що торгуватися Олександр Григорович уміє.
А якщо сторони не сторгуються й залишаться при своїх «пікових інтересах»? Чи може білоруська економіка витримати не те що європейську ціну на газ в 500 доларів за тисячу кубометрів, а ті ж заявлені Олександром Суріковим $250 за тисячу кубів?
Ярослав Романчук вважає, що витримати може, й витримає, але про заплановане на 2009 рік зростання валового внутрішнього продукту в 10 відсотків можна буде точно забути:
— За «суріковської» ціни доведеться додатково знаходити з бюджету десь 1,5—2 мільярди доларів, що для теперішнього стану нашої економіки вельми сутужно. Стан платіжного балансу неминуче значно погіршиться. Про зниження податкового тягаря можна буде забути на невизначений час. Не відомо, чи зможуть пережити кардинальне «усихання» звичних інвестицій (або дотацій) агросектор і досить велика кількість напівзбиткових підприємств. Зрештою, зарплати пересічного обивателя можуть не лише припинити зростати, що спостерігалося в останні роки, а й значно «усохнути». А це вже може викликати великі соціальні невдоволення, чого білоруське керівництво категорично не сприймає...
Підсумовуючи, можна сказати, що в будь-якому разі навряд чи переговори Олександра Лукашенка й Володимира Путіна розставлять усі крапки над «і» у вельми чутливому для Білорусі газовому питанні.
Білоруський президент звик торгуватися до останнього. Ось тільки поле для маневру цього разу в нього звузилося далі нікуди.
