Ціна розколу

Після тривалого затишшя вірменська опозиція вирішила знову нагадати про себе. Незважаючи на грізні заяви, з якими виступають її лідери, створюється враження, що їхнє «зимове пробудження» більшою мірою продиктоване усвідомленням власного безсилля. Опозиції більше не вдається приховувати від суспільства те, що партії, які входять до складу блоку «Справедливість», по- різному дивляться на перспективи продовження боротьби з владою. Опозиція розуміє, що не зможе досягти відставки чинної влади конституційним шляхом, а до революції за «грузинським сценарієм» готова лише її мала частина.

ПРИСТРАСТІ ЗА РЕФЕРЕНДУМОМ

Приводом для початку того, що опозиція називає «парламентською кризою», стало рішення парламентської більшості, яка відмовилася включити в порядок денний сесії Національних Зборів питання про внесення змін до закону «Про референдум». Насправді цей крок з боку більшості був настільки передбачуваним, що самі опозиційні депутати у приватних розмовах говорили про те, що змінити цей закон не вдасться. Рішення більшості стало лише зручним приводом для опозиції, щоб заявити про бойкот роботи парламенту.

Однак хоч би як опозиція намагалася подати те, що відбувається, як «парламентську кризу», насправді такої у Вірменії немає. По-перше, парламентська більшість та інші фракції продовжують працювати в нормальному режимі. По-друге, представники опозиції підходять до поняття «бойкот» вельми вибірково — дехто з них заявив про готовність брати участь в окремих пленарних засіданнях і засіданнях постійних комісій.

Головним «винуватцем» ситуації, що склалася, став голова Конституційного Суду Вірменії Гагік Арутюнян, який навесні минулого року спробував догодити, з одного боку, президенту, з іншого — опозиції. Після торішніх президентських виборів опоненти президента Роберта Кочаряна звернулися до КС, пропонуючи визнати офіційні результати голосування недійсними. Не задовольнивши позов опозиції, Конституційний Суд запропонував президенту і парламенту провести протягом року референдум про довіру владі — «для ослаблення політичної напруженості у країні». Реакція Роберта Кочаряна на це рішення була неприховано негативною. «Конституційний Суд серед моїх радників не значиться», — говорив президент. Опозиція також висловлювала невдоволення рішенням КС, оскільки прагнула анулювання підсумків виборів. Очевидно, аби поставити крапку в цій непривабливій історії, у відповідь на нещодавній запит спікера Національних Зборів Вірменії Гагік Арутюнян заявив, що пропозиція про референдум не мала імперативного характеру, а була рекомендацією.

Опозиція, наполягаючи на зміні закону та подальшому проведенні референдуму «про довіру владі», насправді намагається реалізувати процедуру імпічменту президента. Однак опозиція не має кількості голосів, необхідної для початку імпічменту. Саме тому пропозиція про референдум, «подарована» Гагіком Арутюняном, була для неї першим й останнім шансом домагатися зміни влади конституційним шляхом.

ПАРАЛЕЛІ З ГРУЗІЄЮ

Якщо опозиція справді щиро вірить у те, що саме вона перемогла на президентських і парламентських виборах, що відбулися у Вірменії 2003 року, було б вельми логічним, якби вона відмовилася від своїх депутатських мандатів. Це питання обговорювалося одразу після виборів блоком «Справедливість», однак у кінцевому результаті було прийнято рішення від мандатів не відмовлятися. Саме тут опозиція зробила ту помилку, наслідки якої вона пожинатиме до наступних виборів, якщо, звісно, окремі її представники не вирішать застосувати силові дії з насильницького захоплення влади.

Опозиція намагалася переконати вірменське суспільство та весь світ у тому, що результати виборів були сфальсифіковані, однак, прийнявши депутатські мандати, вона фактично підтвердила правоту рішень, винесених Центрвиборчкомом. Саме тому лідери вірменської опозиції наприкінці минулого року так неприховано заздрили успіху грузинських колег, яким, перед тим як влаштувати революцію і прийти до влади, довелося відмовитися від спокуси прийняти пропозиції з розділу мандатів, зроблені адміністрацією Шеварднадзе. За великим рахунком, грузинська опозиція отримала все, а вірменська — нічого.

Проте сам Роберт Кочарян називає «безпідставними та безглуздими» паралелі, які проводить опозиція, і порівняння внутрішньополітичного становища у країні з тим, що відбувалося у Грузії. «Часом мене дивує, до якої міри можна не любити власну країну, бажаючи їй потрясінь із тим, щоб внаслідок таких потрясінь прийти до влади», — говорив президент у листопаді минулого року в інтерв’ю громадському ТБ Вірменії.

Проводячи паралелі між виборами, що відбулися 2003 року в усіх трьох країнах Південного Кавказу, багато аналітиків у Єревані сходяться на думці, що події у Вірменії не розгорнулися за «азербайджанським» або «грузинським» сценарієм багато в чому завдяки лідеру Народної партії Степану Демірчяну. Нещодавно у вірменській пресі з’явився витік інформації про те, що після другого туру президентських виборів, коли прихильники опозиції щодня проводили мітинги в центрі Єревана, найрадикальніші діячі — лідери партії «Республіка» Арам Саркісян та Альберт Базеян — мали намір закликати своїх прихильників до штурму резиденції президента, і їх зупинила лише погроза Степана Демірчяна оголосити в цьому випадку про свій вихід з опозиційного об’єднання. Таку поведінку Демірчяна можна називати нерішучою — або, навпаки, зваженою. Набагато важливішим є те, що на відміну від Грузії, де влади прагнули опозиційні політики, яких об’єднували схожі цінності та політичні погляди, у Вірменії до складу опозиційного блоку «Справедливість» увійшли настільки різні політичні сили та лідери, що говорити про єдність їхніх поглядів просто не випадає.

ТАКА РІЗНА ОПОЗИЦІЯ

Сам по собі факт, що вірменській опозиції не вдалося висунути єдиного кандидата на торішніх виборах, ще не був передвісником її катастрофи. Досвід усього пострадянського простору свідчить про те, що рівень політичної культури поки що не дозволяє опозиціонерам ставити політичні інтереси вище за особисті. Однак подальша поведінка лідерів опозиції свідчила, що йшлося не тільки про неможливість співпраці, але, у ряді випадків, просто про неприховану взаємну ненависть.

Незадовго до президентських виборів посилено мусувалися чутки, що лідер великої опозиційної партії «Національне єднання» Арташес Гегамян насправді є «маріонеткою» в руках влади. Сам Гегамян після першого туру президентських виборів закликав своїх колег по опозиції відмовитися від участі у другому турі. Після отриманої відмови він заявив, що чинна влада Вірменії «чудово усвідомлює», що «буде розстріляна» у разі перемоги опозиції у другому турі. Гегамян натякав на кандидата у президенти, лідера Народної партії Степана Демірчяна та політиків, котрi його пiдтримували, зокрема одного з лідерів партії «Республіка», екс-прем’єра Арама Саркісяна, який говорив про намір «вигнати президента з будівлі його адміністрації».

Свiдченням того, що й сьогодні у лавах опозиції немає єдності, є нещодавні заяви лідерів партії «Республіка». На початку року ця партія виступила з ініціативою «Співпраця в ім’я демократії», метою якої було об’єднання вірменської опозиції в «єдиний кулак». Разом із Народною партією Степана Демірчяна «Республіка» є кістяком опозиційного блоку «Справедливість». Найiмовiрнiше, саме небажання Демірчяна використати радикальні методи для зміни влади стало причиною того, що «Республіка» намагалася знайти нових союзників. Цей пошук, однак, виявився безуспішним.

БОРОТЬБА ЗА ДЕМОКРАТІЮ ЧИ ЗВЕДЕННЯ ОСОБИСТИХ РАХУНКІВ?

Дуже символічним і характерним є те, що на пропозицію «Республіки», суть якої полягає в революційному варіанті розвитку подій, відгукнулася лише екс-правляча партія Вірменський загальнонаціональний рух (ВЗР). Ця партія бойкотувала вибори 1999 року, аргументуючи це тим, що влада не змогла гарантувати їх чесності та прозорості. Багато хто вважав, що тоді реальною причиною відмови партії від боротьби було усвідомлення нульових шансів на успіх. У парламентських виборах 2003 року ВЗР все ж вирішила взяти участь, заявляючи при цьому, що розраховує отримати від 10 до 15 відсотків голосів. Насправді партія ледь набрала 1%.

Неучасть ВЗР у президентських виборах 2003 року виразно показала глибину кризи, з якої екс-правлячій партії так і не вдалося вийти після втрати влади 1998 року. Найiмовiрнiше, ВЗР щиро сподівалася, що екс- президент Вірменії Левон Тер- Петросян перерве тривалу паузу й прийме рішення брати участь у виборах. Однак, незважаючи на чутки про його повернення у велику політику, Тер-Петросян на це не пішов.

Відгук ВЗР на пропозицію «Республіки» є вельми символічним, тому що саме один із лідерів «Республіки» Альберт Базеян, який очолював 1998 року депутатську групу «Еркрапа», надав чималу підтримку Роберту Кочаряну та його прихильникам у справі забезпечення відставки Левона Тер- Петросяна. Саме до депутатської групи «Еркрапа» впродовж кількох днів перебігли 90% прихильників ВЗР у парламенті. Саме Альберт Базеян говорив, що на відміну від ВЗР, Роберт Кочарян зуміє забезпечити справедливе вирішення нагірно-карабаської проблеми.

Відтоді минуло шість років. Роберт Кочарян залишається президентом Вірменії, а ВЗР і «Республіка» є єдиними силами, які заявили про готовність до рішучих кроків для його повалення. Швидше за все, такий розклад більш ніж влаштовує президента, бо більша частина опозиції не має наміру вдаватися до силових акцій. Якщо ж на них зважиться «Республіка» у тандемі з ВЗР, то як у Вірменії, так і за її межами це сприймуть як спробу звести з Кочаряном особисті рахунки, а не як боротьбу за демократію.