Україна і європейська безпека: перше зрушення?
Кілька років тому в Україні дискутувалося питання: як вийти iз «сірої» зони безпеки. Тобто, яким чином позбутися невизначеності, і як не перетворитися на банальний буфер між Заходом та Росією. З того часу в світі дещо відбулося. Україна отримала хартію з НАТО, яку залюбки цитують представники Заходу, але яка насправді ні до чого не зобов’язує жодну зі сторін. Захід то демонстрував монолітність, бомблячи об’єкти в Югославії, то подавав сигнали до сумнівів у цій самій монолітності (Європейська оборонна ініціатива). Москва поводила себе не до кінця зрозуміло — спочатку «обрубуючи» зв’язки з НАТО, потім заявляючи, що не виключає можливості свого вступу до Альянсу. І тільки Україна залишалася в ролі спостерігача.
Досі виглядало так, що Європейську оборонну ініціативу, народжену Францією та Британією, самі її батьки розуміють кожен по-своєму. А загалом же вона призначена для «внутрішнього користування» в Західній Європі, незалежно від того, чи стане вона додатком до НАТО, чи розвиватиметься у щось самостійне. Можна ще згадати, що в Європі є країни, що входять до ЄС, але не входять до НАТО, і навпаки, а є й такі, що не входять до жодної з цих структур, а у випадку України — якщо й увійдуть, то не надто скоро. Можна згадати, що досі всі розмови про можливу участь України в формуванні загальноєвропейської структури безпеки обмежувалися банально-формальною констатацією її важливості та миротворчих успіхів.
Тому справді, результати зустрічі між міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком та Верховним представником ЄС iз питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки Хав’єром Соланою, після якої заявлялося, що Україна могла б бути асоційованою до європейської політики безпеки та оборони, могли б бути сприйняті обнадійливо. «Сіра» зона — «сірою» зоною, але самі основоположні принципи потроху, здається, змінюються. І в усякому разі, ніхто однозначно не відкинув тези міністра оборони Олександра Кузьмука про те, що Україна могла б взяти участь у створенні європейського корпусу швидкого реагування. Вже зовсім іншим було б питання про відносини з НАТО, про підпорядкування. Щоправда, при позитивній відповіді довелося б вирішувати фінансове питання — про утримання українського контингенту, але вже після ухвалення принципового політичного рішення про те, що Україна все ще перебуває в Європі і може бути допущеною до деяких аспектів європейської політики. В разі, якщо ця політика дійсно є європейською. Факт того, що питання обговорюватиметься (під час візиту Солани до Києва) — непоганий сигнал. Особливо на тлі того, що і ситуація в Україні за останній рік радикально не покращилася, й імідж країни, здається, ще довго не буде бодай нейтральним. Втім, і радіти ще дуже рано, ухвалу ще далеко не прийнято, і, навіть у разі здійснення цього задуму, це буде просто ще один невеликий крок уперед. Він просто означатиме, що Захід для України не обмежується Вашингтоном, МВФ та НАТО, а для Заходу на Сході є не лише Росія. Просто після нього розмови про «сіру» зону можуть стати ще менш актуальними, а розмови про значення України можуть нарешті стати фактом. І до того ж, Україна отримає нарешті перший стимул до своєї реальної інтеграції до Європи. Хоча й про сумну долю АН-70 не варто забувати...
