Україна — ЄС: ближче, ще ближче, але все ще далеко...
Черговий саміт «Україна — ЄС», котрий щойно відбувся в Ялті, підтверджує ту просту істину, що Україна, безумовно, належить до Європи не тільки географічно, оскільки всі європейські країни вважали б, нарешті, за краще побачити в нашій країні реальний прогрес — економічний, демократичний, політичний. З іншого боку саміт засвідчив, що на цьому шляху в України ще багато проблем, однак об’єднана Європа аж ніяк не прагне стояти збоку від їх вирішення, але й буде це робити за будь-яких умов, наприклад, якщо «європейський вибір» України буде тільки декларуватися, але не підтверджуватися конкретними кроками у політиці та економіці.
Підтверджень того, що Європа вважає Україну частиною самою себе безліч: з часу прийняття Угоди про партнерство та співробітництво в 1994 році, затвердження в грудні 1999 року на засіданні в Хельсінкі Спільної стратегії ЄС відносно України, паризького самміту у вересні 2000 року, Гетеборзького самміту 2001 року, на якому Україну запросили до участі в Європейській конференції.
Разом з тим, європейські країни бачать, що Україна ледве утримується на шляху реформ, для них незрозумілі такі речі, як постійне хитання політичної лінії, постійні обмовки, застереження, прагнення «йти до Європи» не самій, а «разом», тим більше, що від самої України це не залежить, не кажучи вже про таке важке для розуміння європейців зовнішньоекономічне поняття як «багатовекторність».
Детально стратегія взаємодії ЄС та України вибудована в червні 2001 року на засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС в Люксембурзі. Саме там було визначено пріоритетні напрями співпраці між Україною та Європою: енергетика, торгівля, юстиція, охорона навколишнього середовища, транспорт. Помітні зовнішні кроки просування України цим шляхом: створення Комітету з питань співробітництва, шести його підкомітетів, Національної ради при Президенті з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС і міжвідомчої координаційної ради в Міністерстві юстиції з цих питань, створення відповідних структур у парламенті та уряді тощо. Ще в 1998 році Президент України затвердив Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, а в 2000 році — Програму інтеграції України до ЄС. Нарешті, перетворення Міністерства економіки країни на Міністерство економіки та європейської інтеграції й призначення людей, відповідальних за цей процес (віце-прем’єра Рогового і держсекретаря МЗС Чалого) дають право Президенту Кучмі заявити, що Україна підійшла до Ялтинського саміту «у всеозброєнні». Однак внутрішні зсуви в Україні в напрямі євроінтеграції набагато скромніші: конкретні економічні та політичні результати цієї роботи ще непомітні не тільки в країнах ЄС, де «присутність України в повсякденному житті» аж ніяк не збільшилася останнім часом, але й в самій Україні, де присутність Європи також не стала більш помітною для кожного пересічного громадянина.
Судячи з того, що прем’єр-міністр головуючої зараз в ЄС Бельгії Гi Вергофстадт весь час на самміті повторював «необхідність для України стати демократичнішою», а сама бельгійська делегація привезла проект Спільної Заяви, який відрізнявся підвищеною мірою жорсткості щодо України — рівень вимог Європи до нашої країни почав значно підвищуватися. Разом з тим, це й зумовило підсумок самміту: стратегія залишається стратегією, вона незмінна, але для її реалізації Україні потрібно здійснити конкретні кроки, що підвищують її «європейськість» — вирішити проблеми щодо розвитку ринку, а також зі свободи слова, приборкати корупцію та організовану злочинність. За цих умов — «тісна» співпраця може бути ще «тісніше», але… в майбутньому. За цими показниками Україна ще не відповідає європейським стандартам. Цей лейтмотив весь час повторювався у виступах і Гі Вергофстадта, і Романо Проді, і Хав’єра Солани. При цьому звичайно, на всіх корисних питаннях співпраці, обговорених на конференції — розробка спільної політики в галузі безпеки та оборони, співпраця в галузі енергетики та транспорту, зокрема й створення консорціуму з керування нафтопроводом Одеса— Броди, створення нового механізму керування газотранспортною системою України, диверсифікація джерел енергопостачання, розробка української частини Чорноморського континентального шельфу, рівень безпеки на вугільних шахтах України, — позначалася головна проблема україно- європейських відносин, яку Президент України Леонід Кучма назвав так: «ми виходимо з того, що розширення Євросоюзу не повинно зупинитися на українських кордонах». Гі Вергофстадт поки ж тільки й міг сказати, що незважаючи на те, що Україна є «ключовою країною в забезпеченні стабільності в цьому регіоні», вона «через кілька років буде найближчою сусідкою Євросоюзу». У підсумковому виступі він віказав на чотири проблеми, що стоять на шляху України до ЄС: забезпечення вільних і демократичних виборів до майбутнього парламенту країни, свобода преси, боротьба з корупцією, постачання зброєю конфліктних зон планети.
З вичайно, ці традиційні принципи європейської демократії давно пред’являються до України, однак не можна не помітити сьогодні особливий інтерес ЄС до демократичності виборів. І справа тут не тільки в тому, що Європу, без сумніву, налякали вибори в Білорусії, але й у тій плутанині, в якій готуються вибори в Україні, яка може призвести до будь-яких несподіванок. З іншого боку, інші проблеми «четвірки» тісно взаємопов’язані з першою (Європа добре знає, що без свободи слова і в умовах корупції цивілізовані вибори неможливі) і відповідно їх сукупність буде визначати майбутнє України, яке не байдуже Європі. У кожному слові ялтинських гостей чути при цьому побоювання, що нерозв’язання цієї проблеми може звести нанівець «істотні зсуви та зміни», про які говорить Україна.
А поки головним підсумком саміту стало цілком справедливе твердження, що «Україна та ЄС стали ближчими»…
