Уроки Гаїті для світу

Після того, як гаїтяни отримають термінову допомогу — харчові продукти, воду та медичні послуги — світова спільнота повинна зайнятися інвестиціями в необхідні заходи зниження ризиків у цій країні, яку переслідують нещастя. Ми ж не хочемо продовжувати кожні п’ять років роздавати недешеві бинти протягом усього століття?

Під час кожної катастрофи відбувається одне й те саме: забагато уваги приділяється міжнародній допомозі, а місцеві зусилля та національна готовність переважно ігноруються. Тисячі людей, врятованих активістами з місцевих громад, залишаються незареєстрованими — в заголовках світових засобів масової інформації згадуються лише ті, кого врятували міжнародні групи. Численні яскраві розповіді про жертв, які отримують чи не отримують зовнішню допомогу, залишають у тіні основні уроки Гаїті, цунамі та урагану «Катріна»: люди даремно втратили життя, здоров’я чи засоби до існування. Звичайна готовність і застережні заходи, узгоджені різними країнами на Всесвітній конференції по зменшенню небезпеки стихійних лих 2005 року, вже зберегли безліч людських життів на інших островах Карибського регіону та в інших місцях. Але ми не змогли забезпечити народові Гаїті найнеобхідніші засоби захисту від постійних ураганів, повеней, зсувів і землетрусів.

Під час кожної катастрофи світову спільноту вражає те, що допомога від країн-донорів може бути доставлена літаками протягом лічених годин, а після цього проходить тиждень, або й більше, поки вона пройде через усі затори і нарешті потрапить до сотень тисяч людей, що потрапили в пастку зруйнованої інфраструктури. Журналісти часто перебільшують небезпеку і масштаби мародерства в зоні катастрофи, а працівники гуманітарних місій — небезпеку епідемій. Незавидний рівень смертності, захворювань і злочинності до катастрофи часто випускається з уваги.

Висвітлюючи термінову діяльність у надзвичайній ситуації, засоби масової інформації багато уваги приділяють окремим авіарейсам, які доставляють допомогу й проектам серед сотень паралельних гуманітарних заходів. Непоінформовані судження стосовно значних національних і міжнародних гуманітарних зусиль приймаються на основі кількох символічних випадків. Багато хто помилково вважає, що військова допомога під час стихійного лиха є суперечливим питанням.

Землетрус на Гаїті спустошив не лише одну з найбідніших країн на землі та місто з мільйонним населенням, яке спочатку розраховувалося лише на 100 тис. Він вплинув також на два вкрай важливих командних центри гуманітарних операцій: гаїтянський центральний уряд, який за визначенням мав очолювати національні заходи по ліквідації наслідків катастрофи, а також офіс представництва ООН у Порт-о-Пренсі, до задач якого входить координація міжнародної допомоги.

За здійсненням надзвичайних рятувальних операцій завжди слідують незалежні оцінки та аудити. Термінові заходи з ліквідації наслідків цунамі 2004 року та землетрусу в Пакистані 2005 року загалом оцінювалися як такі, що забезпечили негайні потреби і дали змогу швидко перейти до початкової відновлювальної роботи. З іншого боку, коаліція з оцінки наслідків цунамі дійшла висновку про те, що міжнародна допомога була найефективнішою «у створенні умов, сприянні та підтримці місцевих і національних діячів», а міжнародні суб’єкти не настільки ефективно здійснювали відновлювальні заходи та вели роботу по зменшенню ризиків, аніж протягом етапу термінової допомоги.

Я побоююся, що ми знову можемо не зробити правильних висновків із трагедії на Гаїті. Як видно з багатої документації, міжнародна екстрена гуманітарна допомога — це один із небагатьох високоорганізованих секторів у міжнародних стосунках. Протягом лічених годин після настання надзвичайної ситуації перші групи ООН з координації гуманітарної допомоги було відправлено до Гаїті, а також було виділено десятки мільйонів доларів США з Центрального фонду аварійно-рятувальних операцій, керованого ООН, для швидкого початку термінових рятувальних заходів. Протягом перших днів сотню міжнародних рятувальних бригад було згруповано в десяток функціональних команд, що надавали допомогу в різних сферах — від забезпечення води та санітарних послуг до постачання продуктів харчування, матеріалів і техніки.

Але міжнародна екстрена гуманітарна допомога завжди приходить занадто пізно для десятків тисяч тих, хто марно загинув у небезпечних громадських будівлях і багатоквартирних будинках. Вона не може впоратися з першими хвилями сотень тисяч фізично і душевно травмованих людей. Ті, хто постраждав від землетрусу, вже були вкрай уразливими, живучи в злиденному і перенаселеному середовищі, де ніхто не займався попередженням катастроф на належному рівні. Десятиліттями ми допускали те, що катастрофи забирали набагато більше життів на Гаїті, ніж у подібних карибських регіонах із такими ж умовами чи в інших країнах, що розвиваються.

Всі оцінки підтверджують — саме рівень інвестування у розвиток і застережні заходи визначає те, скільки саме — багато чи мало — людей втратять життя, здоров’я чи засоби до існування. Відповідно, основне питання полягає не в тому, що протягом перших днів було виділено замало вертольотів, а в тому, чи ми хочемо кожні п’ять років повертатися до країни, доставляючи гуманітарну допомогу — чи допомогти гаїтянам захиститися від природних катаклізмів.

Стаття надана для публікації представництвом ООН в Україні, спеціально для «Дня»

Ян ЕГЕЛАНД — директор Норвезького інституту міжнародних відносин. Протягом 2003—2006 років він був координатором надзвичайної допомоги ООН.