Важлива єдність Європи

За останні десять років Європейський Cоюз пережив серію безпрецедентних криз, які більше не повторяться. Але інші, не менш страшні випробовування ще попереду, і ми не повинні забувати вже вивчені уроки.

Перший урок полягає у тому, що єдність — це не варіант, а обов’язкова умова для економічного процвітання та політичної доречності ЄС. Дивовижно, та з 2004 року, коли я став президентом Європейської комісії, кількість країн-членів ЄС зросла майже вдвічі, з 15 країн на той час до 28.

У нас не було провалів. Із 2004 по 2014 роки ми збільшили не лише ЄС, а й єврозону. Найважливіше, що ми зберегли єдність Європи.

Я боровся за цю єдність, зокрема, коли захищав, часто всупереч усьому, продовження членства Греції в єврозоні, а також виступаючи проти розколу єврозони, який пропонували певні особистості. Єврокомісія пильно стежила не лише за драматичним впливом на Грецію «виходу із єврозони», а й за можливим каскадом фінансових, економічних та політичних наслідків. На відміну від інших, ми ніколи не випускали з поля зору системних наслідків від рішень, щодо єврозони чи ЄС.

ЄС це вже економічна та політична реальність, що вимагає солідарності та відповідальності — зокрема, солідарності більш успішних країн-членів ЄС та відповідальності з боку країн, які потребують реформ. Єврокомісія однаково твердо вимагала цього від усіх.

Така логіка застосовується до іншої важливої проблеми, з якою я стикнувся упродовж десятиліття свого керування комісією: потреба поглиблювати єврозону, водночас зберігаючи цілісність самого ЄС. Це залишатиметься критичним питанням у найближчому майбутньому, хоча б через непевність, що оточує статус Сполученого Королівства у нашому Союзі.

Допускати гнучкість, уникаючи фрагментації, стало тепер добре обґрунтованим підходом усередині ЄС. Але так було не завжди. Дехто давно обстоював встановлення цілком відокремленої організаційної бази для єврозони. Я все ще переконаний, що різношвидкісне європейське співробітництво стало необхідністю, а от багаторівневості Європи слід уникати за будь-яку ціну.

У той час, як інтеграція має і далі поглиблюватися, особливо в єврозоні, це можна і потрібно робити таким чином, щоб зберегти цілісність єдиного європейського ринку. На щастя, ця логіка була широко прийнята, що було продемонстровано рішенням про те, що наступний президент Європейської Ради (незважаючи на те, що він з країни (Польща), яка ще не належить до єврозони)  головуватиме на самітах єврозони.

Другий вивчений нами урок полягає у тому, що відкритість світові  — це перевага, а не перешкода. Що міркування, — яке потребує підтвердження та політичної підтримки, — стало фундаментом нашої активної програми щодо торгівлі. І насправді, це вивело ЄС на передову зусиль щодо лібералізації і регулювання міжнародної торгівлі, надаючи нам змогу, повною мірою користуватися вигодами глобалізації.

Питання не лише в економічному багатстві Європи, а й у політичній доречності на світовій арені. Одне передбачає інше, вимагаючи енергійного захисту інтересів ЄС та позицій у двосторонніх відносинах зі стратегічними партнерами та з багатонаціональними формуваннями, такими як Організація Об’єднаних Націй, Світова організація торгівлі, G20 (Група двадцяти) та G7 (Група семи найрозвиненіших країн). Якщо ЄС як ціле вестиме міжнародну діяльність, він може допомогти сформувати міжнародний порядок.

Робота, яку ми зараз проводимо в Україні, може стати прикладом цьому, як і наші спроби повести глобальну кампанію з вирішення фінансової кризи 2008 — 2009 років, а саме завдяки колективному протистоянню привабливості протекціонізму. Саме з ініціативи ЄС світ діяв злагоджено і переконливо, зібравши саміт лідерів G20, на який з’їхалися голови держав чи урядів.

Отже, G20 стала першим форумом з координації економічної політики між країнами-членами, надаючи конкретних форм багатьом ідеям (наприклад, щодо структури збалансованого і стабільного зростання, щодо фінансового регулювання та інспектування, а також щодо діяльності проти ухиляння від сплати податків та махінацій), які запропонував ЄС. Виникнення G20 трансформувало всю глобальну систему, і однозначно допомогло перешкодити реалізації найгірших сценаріїв від наслідків кризи.

Третій урок полягає у тому, що для створення більш сильної — інституційно, політично та економічно — Європи, потрібні безперервні реформи. Гідне впровадження важливих реформ рівня ЄС, дало змогу Європі подолати найбільш екзистенційну фазу кризи. Система економічного управління, яку ми налагодили, гарантує, що країни-члени ЄС наводять лад у державному фінансуванні, збільшують свою конкурентоспроможність і вирівнюють макроекономічні дисбаланси. Ми створили інструменти, необхідні для допомоги країнам, що зазнали стресу, а програми пристосування принесли результати.

Коротко кажучи, ми ухопилися за момент кризи, щоб забезпечити структурний підхід до вирішення проблем, з якими зіштовхнулися, зокрема, стабілізувавши європейський банківський союз. Крок за кроком, незважаючи на сильний опір, ми змінили правила, якими керуються фінансові установи, установи, що наглядають за банківськими операціями, та механізми для координації резолюції збанкрутілих банків.

Разом узяті реформи, ухвалені з початку кризи, змінили законодавчу базу і систему нагляду та регулювання європейських економік та фінансового сектору. Було створено структуру. Тепер потрібно лиш цілковито її застосовувати.

Однак ми повинні продовжувати проведення структурних реформ на національному рівні. Ми бачимо, що країни, які просунулися у цьому найбільше, тепер мають кращі економічні перспективи. Ми не повинні зупинятися на досягнутому. Зрештою, економічна криза ще не повністю подолана. Ми не можемо сприймати як належне досягнутий прогрес. Політичні рішення мають значення, а помилки — свої наслідки.

Наприкінці десятилітнього терміну на посаді президента Європейської комісії я можу з упевненістю стверджувати, що Європа продемонструвала надзвичайну гнучкість. Ми показали, що сили інтеграції сильніші за сили фрагментації. Незважаючи на всі проблеми, з якими нам довелося стикнутися, — а насправді, частково завдяки ним — Європа залишається цілісною і відкритою, і тепер вона ще сильніша і здатна краще протистояти глобалізації.

Проект Синдикат спеціально для «Дня»

Жозе Мануел БАРРОЗУ чинний президент Європейської комісії (до 1 листопада 2014 року)