Весна пацифізму: мовчазна зневіра
«Усе це дурниці. Все одно їх ніхто не почує», — чулося від перехожих, які мали змогу поспостерігати за протестом із 200—250 чоловік у Києві минулої суботи. «Але треба ж комусь сказати правду», — опонували старенькі учасники антивоєнної акції під помпезною назвою Марш миру. Самих маніфестантів, які взяли участь у київському протесті, умовно можна було розділити на чотири групи. Найчисельніша — «ліва»: складалася переважно з пенсіонерів, які сповідують комуністичні ідеали, чим і пояснювалась наявність значної кількості червоних прапорів. Друга група — арабська, яка обмежувалася кількома десятками протестантів і була представлена громадянами із арабських держав. Третя — досить нечисельна «іноземна» — із десяток німецьких, польських, чеських студентів, які принципово стояли подалі від засилля червоного кольору на майдані Незалежності. «Ми не комуністи, ми просто люди, які виступають проти війни», — зізнавалась іспанка Альмудена. Четверта група — альтернативна трьом попереднім. Хлопці, які йменували себе «братами» із товариства Дмитра Корчинського, закликали перехожих до... війни проти Саддама. На старшу публіку із «лівої» демонстрації дійство «братів» справило ненайкращі враження. Один із пенсіонерів під таким враженням за долю секунди встиг зірвати лозунг «Так війні в Іраку!», після чого «братам» нічого не лишалося, як піти геть у супроводі міліції...
Пацифістська сплячка, між тим, була характерною не лише для Києва. Якщо 15 лютого «Ні війні!» говорило до десяти мільйонів, то зараз кількість ледве сягала одного-двох мільйонів. У Москві в мирному марші взяло до тисячі демонстрантів, переважну більшість яких становили комуністи. У Брюсселі — близько 40 тисяч, в Афінах — біля десяти тисяч, в Бухаресті — кілька сот осіб, в Каїрі — близько ста, в Токіо — майже десять тисяч... Що сталося? Одні покладають вину на грип, який «підкосив» багатьох правдоборців. Другі — на страх перед можливими репресіями. Треті, переконують, що зневіра у можливість хоч якось вплинути на воєнні плани адміністрації Джорджа Буша перетворилася зрештою на пасивне і мовчазне протистояння війні. «Мовчання ж свідчить про згоду», — переконували київські пацифісти...
КОМЕНТАРI
Арно ДЮБ’ЄН, дослідник, Інститут міжнародних і стратегічних досліджень (IRIS), Париж:
— Зустріч на Азорах закрила дипломатичний момент Іракської кризи. Зараз триває конкретне обговорення воєнних планів, підготовка громадської думки. При цьому слід пам’ятати, що у трьох лідерів (Буша, Блера й Аснара) — дуже різні позиції.
Буш чітко дав зрозуміти, що він у будь-якому разі піде на війну. Для нього мета — не роззброєння Іраку, а зміна режиму. Адже інакше ми спостерігаємо суперечність між тим, що інспектори заявляють, що роззброєння триває, а Буш стверджує, що це нічого не дає. Карти в такому разі справді покладені на стіл.
Блер опинився у дуже вразливій ситуації, можна навіть сказати, у пастці. На нього чекають дуже серйозні потрясіння. Адже ряд міністрів британського уряду та членів парламенту висловилися проти війни й пообіцяли піти у відставку (в тому числі Робін Кук, спікер нижньої палати). Не можна виключати, що в результаті Блер взагалі втратить владу.
Аснар знаходиться перед громадською думкою, яка однозначно висловлюється проти війни. Але він вже заявив, що не збирається переобиратися. І він не звертає уваги на радників, на те, що вперше за останні шість років соціалісти лідирують в опитуваннях громадської думки в Іспанії.
Здається, війна неминуча. І схоже, що засідання Ради Безпеки ООН вже нічого нового не дасть.
Президент Франції Ширак вже давав зрозуміти, що Франція не згодна з пропозиціями Сполучених Штатів та Великої Британії. Справді, Франція не може дати карт-бланш війні та змінити свою думку в останню хвилину. Інакше весь той авторитет Франції зникне. Насправді, нам нема чого втрачати. Адже погрози США розпочати торгову війну з Європою — блеф і риторика. Не варто перебільшувати наслідків цієї кризи для європейців. Але не варто й недооцінювати наростаюче відчуження у сприйнятті європейцями американців. Ми повинні враховувати громадську думку.
Мабуть, найцікавішу заяву зробив нещодавно комісар Європейської Комісії Кріс Паттен. Він сказав, що навряд чи Європа фінансуватиме відновлення Іраку без прийняття відповідної резолюції.
Що ж до можливих наслідків цієї війни — то я побоююся, що на нас чекають великі потрясіння і в Європі, і на Близькому Сході. Можливо, США недооцінюють розмір тієї загрози, яку несе з собою інтервенція. До речі, нещодавно політику адміністрації США в різкій формі засудив Бжезінський. На жаль, ми йдемо в невідоме.
З приводу подальшого розвитку подій можна сказати, що закінчується певний історичний цикл, що склався після другої світової війни. Якою буде тепер роль ООН, якою буде роль НАТО? Чи надасть ця криза імпульс до прагнення деяких європейських країн створити принаймні власну систему оборони?
Кажуть, що у будь-якій кризі є й позитивні сторони. Ми сподіваємося, що розколота Європа вийде з цієї кризи сильнішою. До того ж, ми живемо в демократіях, і це зобов’язує нас зважати на громадську думку.
Александер РАР, директор програм, Німецьке товариство зовнішньої політики, Берлін:
— «Стара Європа» не змогла нічого протипоставити, аби перешкодити війні. Єдине, що вона змогла, — вибудувати певну моральну опозицію.
У «постіракському» світі, я маю на увазі після війни в Іраку, все, видимо, розвиватиметься таким чином.
Німці вже зараз висловили готовність платити за відновлення Іраку — про це заявляв канцлер Шредер. Французи також напевно не намагатимуться особливо псувати відносини з американцями. Та й Росія, я маю на увазі, після війни з Іраком, видимо, також пом’якшить свою позицію. Однак усе це залежатиме від того, як відбуватиметься сама війна, чи буде вона швидкоплинною або ж затягнеться.
Очевидно, після цієї війни американці робитимуть усе, що їм заманеться. ООН ослаблена, Європейський Союз — також. Європейська зовнішня політика і політика безпеки знаходиться на межі розвалу. І таким чином, ми постанемо перед двома виборами: або Сполучені Штати, домінуюча сила, побудують трансатлантичне співтовариство, в якому розчиниться Європейський Союз, або ж провідні країни ЄС нарощуватимуть політику емансипації від Сполучених Штатів.
Я думаю, що ми зараз ще не дійшли до піку Pax Americana. Сполучені Штати дуже сильні, дуже багато країн від них залежать, від них залежить і глобальна міжнародна стабільність. Тому наступне десятиріччя, видимо, нам доведеться з цим змиритися. Адже сьогодні немає жодної держави, здатної цьому протистояти, а Європейський Союз не зміг консолідувати свої сили і зараз надто серйозно розколотий, щоб його можна було розглядати як «супердержаву».
Країни Центральної Європи, безумовно, підтримають Америку. Та й в Україні, яка сьогодні, можливо, схильна підтримати Німеччину та Францію, я вважаю, прийдуть до влади сили, які робитимуть ставку на Америку, бо тільки Америка сьогодні може допомогти Україні впоратися з її кризами.
Сьогодні було б помилкою сподіватися на силову зміну цієї ситуації, оскільки це безперспективно.
