Відблиск величного століття

З 12 по 16 липня на кордоні між Вірменією та Азербайджаном відбулися найбільші за останні кілька років збройні зіткнення. Загострення відбулося не в районі Нагірного Карабаху, а в 50 кілометрах від нього — на кордоні Тавушської області Вірменії і Товузького району Азербайджану. Однак ці події безпосередньо позначяться на карабаському врегулювання, на ситуації з безпекою в усьому регіоні і навіть, не виключено, на геополітичних розкладах в світовому масштабі.

«ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ, ДАЙ НАМ ЗБРОЮ»

Причиною нинішнього конфлікту послужило буквально непорозуміння на кордоні: азербайджанські військові нібито під’їхали занадто близько до вірменського прикордонному посту на військовому УАЗику, після чого почалася перестрілка. В умовах, коли кордон двох країн залишається неузгодженим на офіційному рівні, прикордонні конфлікти не можуть не бути хронічною проблемою — проте настільки широкомасштабного і гарячого протистояння не траплялося дуже давно.

По суті, кілька днів між Вірменією і Азербайджаном йшла справжня війна з використанням артилерії, бронетехніки і безпілотників. Загинуло — по обидва боки — близько 20 військовослужбовців, в тому числі азербайджанський генерал.

Дійшло до того, що в Єревані обговорювалася можливість підриву Мингечаурського водосховища в Азербайджані з подальшим затопленням значної частини території країни як відповідь на можливий азербайджанський широкомасштабний наступ. Ідея обговорювалася на неофіційному рівні, проте з Баку цілком серйозно попередили про «симетричну відповідь», розповівши про існуючу можливість нанесення ракетного удару по  Мецаморской АЕС у Вірменії, що стало б — без перебільшення — катастрофою в масштабах всієї країни.

У СУТИЧКАХ НА КОРДОНІ МІЖ АЗЕЙРБАДЖАНОМ І ВІРМЕНІЄЮ ЗАГИНУЛИ 20 ОСІБ. В ЄРЕВАНІ ПРОЩАЛИСЯ З МАЙОРОМ ГАРУШЕМ АМБАРЦУМЯНОМ

В БАКУ — З ПОЛКОВНИКОМ ІЛЬГАРОМ МІРЗОЄВИМ

Мілітаристська риторика була активно підтримана азербайджанської громадськістю та опозицією. У Баку (незважаючи на карантин) пройшли масові протести з вимогою дати Єревану «гідну військову відповідь». У будівлі парламенту протестувальники вимагали оголошення загальної мобілізації не тільки для «припинення обстрілів прикордонних районів» в ході локального протистояння, а й з метою «звільнення окупованих Вірменією територій», тобто Нагірного Карабаху. Тисячі учасників скандували: «Карабах був і залишиться азербайджанським», «Головнокомандувач, дай нам зброю». Це були не просто слова — близько 38 тисяч громадян Азербайджану записалися добровольцями в армію.

На міжнародній арені Азербайджан активно, різко і однозначно підтримала Туреччина. Президент Турреччини Редже?п Тайї?п Ердога?н «рішуче засудив атаки Вірменії на братський Азербайджан». Міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу у телевізійному інтерв’ю закликав Вірменію «опанувати себе», заявивши, що Туреччина стоїть з Азербайджаном «з усім, що має». У Twitter глава турецького МЗС опублікував відеоролик із національним гімном Азербайджану з хештегом «Ми з тобою, Азербайджан!». Міністр оборони Туреччини Хулусі Акар недвозначно заявив про готовність Анкари до надання військової допомоги Баку: «Ми будемо поруч з ВС Азербайджану, будемо підтримувати наших братів у відповідності до принципу «одна нація, дві держави».

БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ОДКБ

Водночас, подібної однозначної підтримки з боку своїх союзників Вірменія не отримала.

Росія ніяких заяв в «турецькому стилі» не робила. МЗС РФ лише висловив «серйозну стурбованість різким загостренням ситуації на вірмено-азербайджанському кордоні», закликав протиборчі сторони «проявляти стриманість» і заявив про готовність «надати необхідне сприяння для стабілізації ситуації».

Генеральний секретар Організації Договору про колективну безпеку, колишній Державний секретар Ради безпеки Республіки Білорусь Станіслав Зась спочатку начебто ініціював термінове засідання Постійної ради ОДКБ в зв’язку з ситуацією на вірмено-азербайджанському кордоні, але потім відклав його на невизначений термін, і так і не зібрав. Все це незважаючи на те, що у Договорі ОДКБ закріплений принцип колективної оборони, який передбачає, що будь-який прояв агресії проти будь-якого з членів (а Вірменія входить до ОДКБ) вважається нападом на всю організацію, і союзники зобов’язуються вжити спільні кроки для протидії спільній загрозі з використанням всіх можливих засобів, включаючи військові. Зрештою ОДКБ обмежився закликом до обох сторін стосовно стриманості і необхідності збереження миру.

Хоча деякі вірменські політики висловили здивування з приводу позиції союзників, офіційний Єреван повністю погодився з позицією і РФ, і ОДКБ.

На питання, як він оцінює реакцію Організації Договору про колективну безпеку, спікер парламенту Вірменії Арарат Мірзоян відповів: «Наші колеги по ОДКБ проінформовані про те, що ВС Вірменії повністю контролюють ситуацію і необхідності в іншому втручанні немає». «Ми повністю контролюємо ситуацію, і звернення про необхідність у взаємодопомозі немає», — повторила тезу на брифінгу 20 липня прес-секретар МЗС Вірменії Анна Нагдалян.

Посол Вірменії в Росії Вардан Тоганян перед цим пояснив: «Ми зафіксували і звернули увагу наших колег, союзників по ОДКБ, на що трапився факт агресії на державному кордоні. ...Але мова не йде про те, щоб почати якісь військові дії».

Що стосується позиції Москви, то, за словами дипломата, в Єревані високо цінують «роль Росії як посередника, як країни, яка внесла і вносить свою лепту саме в плані політичного врегулювання цього конфлікту».

«ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ» ТА УКРАЇНА

Насправді, без брязкання зброєю з російського боку не обійшлося. Поки МЗС РФ висловлював готовність надати допомогу щодо стабілізації ситуації, міністерство оборони, за дорученням президента Володимира Путіна, займалося перевіркою боєготовності військ Південного округу.

Між тим, схоже на те, що сваритися з Азербайджаном, і тим більше з Туреччиною, Росія дійсно не хоче. Міністр оборони РФ Сергій Шойгу, незважаючи на азербайджано-вірменську напруженість, вже встиг обговорити в телефонній розмові зі своїм колегою з Азербайджану Закіром Гасановим обстановку в регіоні і — увага! — подальше військове співробітництво двох країн. Зокрема, міністри обговорили підготовку до VI Армійських міжнародних ігор «АрМІ — 2020» та військово-технічного форуму «Армія-2020», де збираються взяти участь азербайджанські представники.

Москва, очевидно, хоче продовжити співпрацю з Анкарою і «братнім» для турків Баку. Туреччина для Росії занадто важливий союзник, і занадто сильний противник, щоб через якийсь дрібні сутички з ним не те що почати воювати, але навіть просто посваритися. Як написало одне з російських видань, «якщо війна між Вірменією і Азербайджаном почнеться, Ердоган отримає шанс закріпитися на Кавказі, звідки Османську імперію вибили російські війська в XIX столітті».

А що ж на тлі всіх цих геополітичних розкладів має та може робити Україна?

Наразі в нас не так багато простору для маневру. Найближчим часом Київ планує розпочати практичну реалізацію Угоди між Кабінетом міністрів України та Урядом Турецької Республіки про військово-фінансове співробітництво, де ключове місце посідає військово-технічна співраця та взаємодія підприємств оборонно-промислового комплексу. Тобто, Туреччина зараз — наш союзник у військовому сенсі, і якщо він вирішує когось підтримати, ми можемо лише обрати для себе рівень та засоби нашої підтримки цієї позиції.