Відкладена інтеграція

Візит Олександра Лукашенка до Сочі та його п’ятигодинні перемови з Володимиром Путіним вочевидь проривними не стали. Білоруський лідер покинув Сочі навіть без заяви для преси. Путін також не спілкувався з журналістами. Замість Лукашенка підсумки перемовин озвучив посол Білорусі в Москві Володимир Семашко. Він повідомив, що залишилися неузгодженими 8 проектів інтеграційної «дорожньої карти». Оскільки раніше був погоджений 21 із 31 проекту, можна зробити висновок, що в ході нинішніх перемовин Путіна та Лукашенка вдалося погодити лише два проекти. Як можна зрозуміти із заяви Семашка, йдеться про проекти щодо електроенергетики та питань співпраці митних служб. Проте і це узгодження на перевірку теж виявилося не остаточним, оскільки Семашко визнав: «Як наслідок уже на зустрічі президентів знайшли складне рішення щодо «дорожньої карти» співпраці митних служб... Стоїть завдання до 1 червня 2020 року відпрацювати всю нормативну базу — і білоруську, і російську». Виходить, що і в цьому нібито погодженому питанні роботи ще — почати і закінчити. Семашко додав, що Москві та Мінську вдалося домовитися про часткове зняття обмежень на постачання білоруських продуктів до Росії. Але як можна зрозуміти, і це питання до кінця не вирішено. Головне ж, до цього часу не вдалося вирішити головні питання — про компенсацію Білорусі за російський податковий маневр у нафтовій галузі та про встановлення ціни на російський газ для Білорусі. Лукашенко наполягає, що ціна має бути російською з додаванням вартості прокачування від Смоленська до білоруської території. Але Путін не хоче випускати зі своїх рук настільки важливий засіб тиску на Мінськ. Лукашенко також планує отримати близько 70 млн доларів  компенсації за постачання Росією забрудненої нафти.

Білоруський посол стверджував, що сторонам було важливо здійснити ревізію, і вони не ставили завдання знайти абсолютне рішення щодо решти проектів «дорожньої карти». У це не дуже віриться. Адже спочатку підписання Програми інтеграції планувалося на 8 грудня в Москві, у 20-ту річницю створення Союзної держави Росії та Білорусі. Проте неузгодженість найважливіших проектів, пов’язаних із нафтою та газом, змусили відкласти підписання Програми на невизначений термін, як мінімум, до наступної зустрічі президентів двох країн 20 грудня в Петербурзі. Російський міністр економічного розвитку Максим Орєшкін вийшов до журналістів і оптимістично виголосив, що низку спірних питань удалося вирішити, а решта вирішуватиметься на експертному рівні.

Поки ж усе обмежилося тим, що Путін привітав Лукашенка з нагоди 20-річчя підписання угоди про створення Союзної держави телеграмою, де стверджував, що історичне рішення про укладення цієї угоди було продиктоване прагненням «укріпити російсько-білоруські взаємовідносини, що ґрунтуються на багатовікових традиціях братської дружби, культурній і духовній близькості». Путін також казав про великий прогрес у справі інтеграції, так само як і про те, що у росіян та білорусів є рівні можливості щодо вибору місця проживання, працевлаштування, а також отримання медичної та соціальної допомоги. Це нагадує хорошу міну при поганій грі. Російський президент серйозно розраховував, що його білоруський партнер в обмін на преференції в енергетичній сфері погодиться врешті-решт на ту чи іншу форму політичної інтеграції.

Проте Лукашенко перед зустріччю в Сочі сказав, що «нічого не просить у Росії, крім рівних умов». А раніше дуже емоційно звернувся до білоруського парламенту: «Я не хлопчик, який відпрацював 3—4—5 років президентом. Мені вистачило ось так. І я не хочу перекреслити все, що я зробив разом з вами, народом: створив незалежну суверенну державу, щоб її зараз укласти до якось ящика з хрестом угорі і кудись викинути або передати. Цього при мені не буде ніколи». І попередив, що «ми ніколи не збиралися і не збираємося входити до складу жодної держави, навіть братської Росії».

Вельми показово також, що 7—8 грудня в  центрі Мінська відбулися акції білоруської опозиції, яка протестувала проти подальшої інтеграції з Росією і за євроатлантичну перспективу Білорусі. Хоча протести формально не були санкціоновані владою, міліція поводилася надзвичайно коректно і не здійснювала силових затримань. Притому кількість учасників була, за білоруськими мірками, досить значною: від 700 до 1000 осіб, та ще й під національними білоруськими біло-червоно-білими прапорами. А як до цих прапорів ставиться Лукашенко та міліція — добре відомо. Тому немає сумнівів у тому, що білоруський президент, формально заборонивши антиросійські акції в Мінську, щоб не підставлятися перед Путіним, фактично дав їм зелене світло, аби мати ще один засіб тиску на російського партнера: мовляв, капітуляцію в питанні з Союзною державою білоруський народ не прийме.

Можна завбачити, що рано чи пізно Програма інтеграції буде підписана, причому Білорусь доб’ється послаблень для себе в нафтогазовій галузі, не пішовши на принципові політичні поступки. Річ у тому, що підписання Програми подальшої інтеграції як таке має набагато більше значення для Путіна, ніж для Лукашенка. Непідписання цього документа буде сприйняте російським президентом як важкий удар по своєму авторитету, внутрішньому та міжнародному. І навпаки, для його білоруського колеги таке непідписання не матиме жодних відчутних негативних наслідків. Опозиція в Білорусії лише вітатиме подібну позицію Лукашенка, а серед його прихильників також важко чекати протестів із цього приводу. Ще більше значення має те, що в разі різкого скорочення російських субсидій у нафтогазовій сфері білорусам доведеться туго затягнути паски. Лукашенко вже віддав наказ верстати бюджет майбутнього року з урахуванням скорочення прибутків від російської нафти і газу. Путін, безумовно, хотів би прибрати Лукашенка з посади президента Білорусі, але лише в тому разі, якщо замість нього вдасться поставити російську маріонетку. А таке можливо здійснити лише тоді, коли Білорусь у тій чи іншій формі приєднається до Росії. Протести, які виникнуть у Білорусі через різке падіння рівня життя, теоретично можуть призвести до скинення Лукашенка революційним шляхом. Але тоді до влади прийде проєвропейська опозиція, а це для Путіна набагато гірше, ніж збереження при владі незговірливого «батька». Тому, швидше за все, у фіналі Росії доведеться поступитися більше, ніж Білорусі.