Загроза кліматичної катастрофи і «фактор 4»
Те, що кліматичний саміт ООН у Копенгагені завершиться практично нічим, було зрозуміло, мабуть, ще до його початку. І не тільки тому, що надто різними були інтереси значної частини його учасників, — а передусім тому, що в останні десятиліття провідні політики та бізнесмени світу демонстрували просто-таки кричущу зневагу до висновків того комплексу наук, який умовно зветься «глобалістика». Саме зневагу — тому що не помітити цих висновків було неможливо, принаймні на Заході, оскільки йдеться про авторитетних дослідників та резонансні публікації. Проте, як писав у журналі «Сучасність» ще восени 2007 року член Римського клубу Богдан Гаврилишин, зорієнтовані на усталено-стандартні ринково-фундаменталістські концепції політики і бізнесмени вважають, що «є одна правда й один шлях до «ідеального» суспільства». Результат? Очевидний, писав Гаврилишин: «Над світом висять катастрофи: через зміну клімату (парниковий ефект), забруднення й надмірне використання питної води, знищення лісів, інших природних ресурсів. І все це — через брак політичної рішучості для реалізації політики сталого розвитку. Найбагатші країни (наприклад США) думають тільки про короткострокові економічні інтереси. Великі бідні країни, які швидко розвиваються, вважають, що мають право наздоганяти багаті, вживати більше енергії, інших ресурсів, чим ще збільшують екологічне перевантаження у світі».
А тим часом світова наукова думка заздалегідь запропонувала чимало шляхів для виходу з кліматично-екологічної кризи, що можуть задовольнити й об’єднати абсолютну більшість землян. Один із таких шляхів було окреслено групою дослідників, яка в 1990-х підготувала доповідь Римському клубові, пізніше видану окремою книгою. Це Ернст фон Вайцзеккер, Ейморі Ловінс та Гантер Ловінс, а назва книги — «Фактор 4: подвійне багатство — половинні ресурси» (Factor Four: Doubling Wealth, Halving Resource Use — A Report to the Club of Rome. Ernst Ulrich Weizsacker, Amory B. Lovins, L. Hunter Lovins, Club of Rome. — Earthscan, 1998. — 224 p.). Головна теза їхньої концепції — що сучасна цивілізація здатна кардинально змінитися на краще у всіх соціально-екологічних та економічних вимірах за порівняно короткий час. Як зазначає з цього приводу Богдан Гаврилишин, «ми могли б продукувати все те, що продукується тепер, на тому самому рівні якості, з тими самими функціями, але залучаючи тільки 1/4 ресурсів, використовуваних нині, зокрема 1/4 енергоносіїв. А це означало б кардинальне зменшення енерго- і матеріалоємності продуктів промисловості та сільського господарства, значне зменшення шкідливих викидів в атмосферу, зрештою — можливість здешевлення багатьох речей, що стали б доступними сотням мільйонів людей, отже — крок у подоланні бідності». Автори доповіді й книги використовують ключове поняття «ефективність ресурсів» і наполягають, що саме воно має лежати в основі соціоекономічних розрахунків та практики. А відтак сучасний рівень технологій цілком достатній для того, щоб людство могло жити удвічі краще й витрачати удвічі менше, що різко зменшило б антропогенне навантаження на довкілля й сповільнило б або зовсім спинило зростання глобальної температури, а тому — і кліматичні зміни.
«В минулому прогрес зводився до збільшення продуктивності праці. Ми ж, зі свого боку, вважаємо, що не менш важливою є продуктивність ресурсів, яка має стати предметом першочергової уваги... На Всесвітньому саміті в Ріо-де-Жанейро було ще раз підкреслено, що розвиток має відповідати такій умові, як стійкість, бути стійким. Саме на цей критерій спирається прогрес, в основі якого лежить «фактор 4». «...Країни, котрі підуть шляхом «революції ефективності», під оглядом міжнародної конкурентоспроможності не втратять нічого, але набудуть чимало, — пишуть автори доповіді та книги. — Це стосується не тільки промислово розвинених країн Півночі, але ще більшою мірою Китаю, Індії, Мексики чи Єгипту, тобто країн, що мають багаті й дешеві трудові ресурси і при цьому відчувають енергетичний голод. Чому вони мають наслідувати приклад Сполучених Штатів і Європи, даремно витрачаючи свої енергетичні і матеріальні ресурси? Їхній шлях до успіху буде менш тернистим і більш безпечним, якщо в основі їхнього технічного прогресу лежатиме революція ефективності».
Автори доповіді наголошують, що причиною лих є свого роду «економічний туберкульоз», який грунтується на бездумному споживанні та розтраті ресурсів, на продовженні застарілої стратегії часів промислової революції, коли праця людини замінялася використанням ресурсів. «Вихід полягає у революційному зростанні ефективності використання ресурсів. Виправлення дисбалансу у використанні робочої сили та матеріалів, підвищення ресурсоефективності й відмова від непродуктивних трат — усе це дає на практиці якнайширші економічні можливості. Лікування може пройти безболісно, справляючи благотворний вплив як на природні системи, так і на соціальну тканину світової цивілізації».
За підрахунками авторів, нераціональне використання ресурсів має грандіозні масштаби. Йдеться про десятки трильйонів доларів. «Вони викачуються із гаманців населення (особливо з бюджету сімей з низьким рівнем доходу), в результаті підривається основа наших ресурсів, отруюються вода, атмосфера, грунти і самі люди, падає зайнятість і стримується економічна активність... В основі лікування — точна наука, хороша економіка і здоровий глузд, а полягає воно в ефективному використанні ресурсів, у прагненні досягати більшого, а витрачати менше. Йдеться не про регрес, не про повернення до старих методів, а про початок нової революції, завдяки якій нам вдасться домогтися різкого підвищення продуктивності ресурсів».
На загал, концепція «фактору 4» ставить проблему кліматичних змін серед головних проблем загальної кризи цивілізації, які підлягають розв’язанню за допомогою її методів і рецептів: «Ресурсоефективність може сприяти вирішенню таких серйозних проблем, як кислотні дощі і зміна клімату, знеліснення, погіршення родючості земель, переобтяження міських вулиць. Ефективне використання енергії поряд із продуктивним, стійким веденням сільського господарства, включаючи лісівництво, можуть створити умови, за яких до 90% сьогоднішніх екологічних проблем просто щезнуть, причому це не тільки не потягне за собою нових витрат, а й дасть за сприятливих обставин певний прибуток. Підвищення ефективності дозволить також вивільнити час для вдумливого, відповідального і послідовного осмислення глобальних проблем».
А часу для такого осмислення світові бізнес і політика не мають, унаслідок чого ігнорують науку, вважаючи її ледь не зайвим компонентом суспільного життя. Це добре показав Богдан Гаврилишин, окресливши одну з причин економічної кризи і несприятливих кліматичних змін: «Підприємства в багатьох країнах, особливо в США (але тепер уже не тільки в США), перебувають під сильним тиском потреби давати прибуток за короткий строк. А для серйозних змін треба на п’ять чи десять років ставити за мету не прибуток, а зовсім інше... І через те, що головною метою підприємства є збільшення вартості акцій акціонерів, тиск на управління, на директорат тих підприємств величезний. Вони мусять весь час показувати добрі фінансові результати». А це — шлях у безвихідь.
Тим часом вихід існує. За Вайцзекером, щоб розв’язати чинну глобальну кризу, слід, образно кажучи, повторно винайти демократію — але як усесвітню. Вона має стояти на трьох стовпах: перший — це чинні національні демократичні держави, які діють спільно, утворюючи на основі певних угод міжнародні структури; другий — це приватнокапіталістична економіка, яку, звісно, слід контролювати, але яка краща за решту економічних моделей; третій — громадянське суспільство, але вже не тільки у національних, а й у всесвітніх, міжнародних формах, на кшталт «Міжнародної амністії», «Лікарів без кордонів», «Грінпісу», Всесвітнього фонду дикої природи тощо. За якийсь час, вважає він, на цих стовпах (і на ряді інших) постане дієва глобальна демократія. І саме вона здатна «змусити ціни говорити екологічну правду».
Проте на сьогодні концепція Вайцзеккера та його колег, розроблена вельми грунтовно, із залученням даних із різних сфер знань, продовжує залишатися на папері. Надто серйозної перебудови світової економіки та політики вона вимагає; а те, що навзамін людство одержує шанс уникнути глобальної кліматичної катастрофи, раціоналізувати свої потреби і поліпшити рівень життя мільярдів жителів бідних країн, до уваги не береться. В Україні ж цієї концепції немає навіть на папері — ніхто з тих, хто має кошти, не перейнявся перекладом і виданням «Фактору 4», як і інших доповідей Римському клубу...
