«Агасфер»: у пошуках ідеалу

До режисерських дебютів відомих акторів театральні критики та й просто прихильники театрального мистецтва ставляться з неабиякою долею скепсису, вважаючи, що ті беруться не за свою справу. Проте кожного театрального сезону з’являються актори, які досить успішно виявили себе в режисурі.

Відомий львівський, а нині київський актор Тарас Жирко запропонував на розсуд глядачеві не лише чергову роль, а й режисерську роботу — виставу «Агасфер» за п’єсою Габріелли Запольської на малій сцені Театру ім. Івана Франка. Крім головного героя — Тараса Жирка, у виставі задіяні також Тетяна Олексенко- Жирко, Леся Либчук, Наталя Ярошенко.

Вистава «Агасфер», незважаючи на таку кількість жіночих персонажів навколо одного героя, — не про кохання, швидше за все, про стосунки чоловіка і жінки у деякому, так би мовити, феміністичному контексті. Який потяг домінує у таких стосунках — естетичний, плотський, чи, може, інтелектуальний? Вирішення цього запитання фактично і є наскрізною дією вистави. Смисловий акцент «Агасфера» — на розкритті характерів, кохання є лише своєрідним лакмусовим папірцем, який допомагає в цьому, — фільтрує людські якості, відшліфовує моральні переконання.

Три жінки, яким герой пропонує одруження, є для нього втіленням одного з його ідеалів, наближаючись до якого, він втрачає до нього інтерес. Колишня дружина є втіленням краси, естетичної насолоди: вона щодня змінює наряди й є занадто нервовою та емоційною. У ній є краса, а більше нічого. Вона вишукано вдягнена, гордо «себе несе» й не бажає давати розлучення своєму чоловікові, адже чекає на іншого, який би захопився її вродою. Елька-Тетяна Олексенко — чергова кохана героя — втілення жіночості у побутовому розумінні. Вона мила та приваблива, здатна любити, прощати, народжувати дітей. Саме тому жіноча трагедія в її житті призводить до тривалої хвороби. Сестра Ельки — Юлія — феміністка-інтелектуалка, здатна на рішучі чоловічі дії, розумна й мудра. Від початку вистави Юлія зовні схожа на героїню зі скандальної кінострічки «Піаністка», проте згодом, закохуючись, скидаючи «вчительський» академічний одяг, вона перетворюються на звичайну жінку.

Фінал вистави є досить передбачуваним: герой, який, окрім решти недоліків, є ще й невдахою у професійному житті, залишиться самотнім, хоча кожна з його жінок «збагачує» його, надає йому потрібної енергії в певний момент життя, що значною мірою виправдовує назву вистави. Та в «Агасфері» приваблює насамперед не сюжетна лінія, за якою, щоправда, цікаво спостерігати, а ті прийоми, які використовує режисер та актори, формулюючи сутність стосунків між дійовими особами. На користь Тараса Жирко слід зазначити, що у виставі велика кількість чітких, неординарних режисерських випадів, алегорій із стовідсотковим влученням у сенс речей, красномовних сценічних деталей. Наприклад, Юлія, пропонуючи Ельці почитати книжку, дає їй у руки віника, який також функціонує як віяло, адже віник як символ хатніх жіночих клопотів є для Ельки набагато ближчими, аніж книжки. Юлія, трансформуючись із «вчительки» у жінку, скидає офіційну сукню, розплітає волосся й опиняється босоніж, немов готова до інтимних стосунків. Цікаво вирішений сценічний фрагмент із вагітністю Ельки та втратою дитини: біленьку подушечку з мереживом герой підкладає Ельці під спідницю; із втратою дитини Елька власноруч виймає подушку, складаючи її, немов сповиту дитину.

Трагічне сприйняття складних людських взаємин немов «розріджуються» іронією героїнь, а також танцювальними дивертисментами, які дозволяють ставитись до серйозного матеріалу дещо полегшено. А фінал взагалі є естетично привабливою візуальною картинкою, схожою на щире сімейне фото: герой — між трьома жінками, одна з яких грає на домашньому та зрозумілому фортепіано, друга — на звабливій гітарі, а третя — Юлька, на складній та недоступній скрипці — три почуття, котрі так і не змогли примиритися в душі чоловіка.