Бенефіс Романа Козака не без приємності і з мораллю
Кінець минулого тижня можна назвати київським бенефісом модного московського режисера Романа Козака, який досить успішно працює у будь-якому театральному просторі. Цього разу досвідчена публіка віддала перевагу Гоголевiй «Женитьбе» з такими метрами, як Сергій Юрський, Наталя Тенякова, Олександр Калягін, В'ячеслав Невинний. Однак — сталося непередбачене. Юрський, який є центром цього спектаклю, зліг з тяжким грипом. Замінив актора сам режисер, але, на жаль, дія розсипалася буквально на очах, актори грали якось сомнамбулічно, спектакль втратив нерв, і з нього, мов з пробитої кульки, стрімко витікало життя. Розчарована публіка передчасно йшла із зали. І хоча зрозуміло, що Сергій Юрський — єдиний і неповторний, але «Женитьба» поставлена у стаціонарному театрі, до того ж ще мхатівському. Здається, вже це мало б стати охоронною грамотою від таких професійних проколів. Не стало.
Друге дітище Романа Козака, привезене до Києва, — спектакль «Золото» — теж поставлено на зірку, Тетяну Васильєву. Це антреприза, яку суворі театрали сприймають зазвичай вельми стримано. Мовляв, п'єски для неї підбирають часто-густо невитіюваті, розраховані на маскульт. До того ж «Золото» грають не перший рік, а тому — прем'єрний запал ущух, що без регулярних репетицій робить спектакль видовищем маловтішним. Щоправда, залишається незрівнянна Тетяна Васильєва, яка пригожа «у будь-якім вбранні». Так що стовпотворіння на «Золоті» не було. А от ті, хто прийшов, досиділи до кінця. Хоч це було й непросто. Через поломку в Міжнародному центрі культури і мистецтв відключили опалення. Спочатку публіка терпіла, а опісля, знехтувавши пристойністю, одяглася в шуби і пальта і, пускаючи пару з рота, додивилася тригодинний спектакль до кінця.
Як на чесноту, були б на сцені інші виконавці, не впевнена, що дивитися це взагалі було б варто. П'єса ізраїльського драматурга Й. Бар-Йосефа досить прямолінійна і передбачувана. Старенька мати (Т. Васильєва) не тільки держить крамничку поношених речей, а й тягне на собі своїх безпутніх синів — авантюриста-недоучку Арона (Валерій Гаркалін) — старшого, а також інфантильного і безглуздого Песаха (Ігор Золотовицький) — молодшого. Вона безтямно любить дітей, боїться самотності і тримає біля себе своїх дiточок міфом про фамільне золото, якого не існує в природі. Це не більш ніж мрія про можливість щастя цих нетямущих, смішних, часом жалюгідних, але добрих і нещасних людей, які прагнуть любові і катастрофічно не здатні її виявити. Ілюзорний спокій сім'ї порушує появ шаленої дівчини (Діна Корзун) з незаконнонародженою дитиною, якою захоплюється Песах. Мати, сповнена ревнощами і неспокоєм за сина, просить Арона спокусити розлучницю, щоб захистити свого тридцятирічного «хлопчика».
Ця історія від початку приречена на сумний фінал. Люди, які так і не знайшли в собі сили позбутися тіней минулого і жити в сьогоденні, не можуть стати щасливими. Та хіба від цього вони менше заслуговують співчуття?
Такі от прості істини. Зате як зіграно, яка пронизливість, яка тонка психологічна побудова образів при помітному, розмашистому зовнішньому малюнку ролей. І винятково віртуозне володіння ансамблевою грою, при тому, що кожен з учасників спектаклю з неперевершеною майстерністю соліста веде свою партію.
