Без господаря

Сьогодні Київ святкує День Землі. Кожного року, 22 — 23 квітня, у світі проходить близько п’яти тисяч акцій, у яких беруть участь понад 500 мільйонів людей. У Києві «народне гуляння» з цього приводу пройде сьогодні ввечері на майдані Незалежності.

А вчора українські вчені зібралися за круглим столом, щоб у черговий раз обговорити екологічні проблеми України. Перед кожною країною стоїть одне завдання: зберегти ландшафтну і біологічну різноманітність для нащадків. Тому головною темою обговорення на честь Дня Землі стали заповідники. «Нам потрібно перейти від політики збереження до політики розширення», — зазначив президент академії наук Борис Патон.

В Україні існує загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі, яка діє в рамках Європейської стратегії збереження природного та біосферного фонду Європи. Згідно з нею до 2015 року заповідниками має бути покрито 10,4% від загальної площі нашої країни. Поки що в графік Україна не вкладається — замість запланованих до цього року 7% ми маємо лише 4,6%. Чому на створення і підтримку заповідних зон виділяється значно менше грошей, аніж потрібно. Як розповідає працівник Державної служби заповідної справи при Мінекології Володимир Гетьман, підвідомчі Міністерству охорони навколишнього середовища заповідники потребують сорока мільйонів гривень на рік. Виділяється цього року на них практично втричі менше — близько п’ятнадцяти мільйонів.

Недостатнє фінансування — не єдина «заповідна» проблема. На сьогодні в Україні нараховується 7150 заповідників, які займають 4,6% від загальної площі нашої держави — 2 мільйони 850 тисяч гектарів. Із загальної кількості заповідників 4 біосферних, 17 природних, а також 15 національних природних парків. Ці 36 одиниць є «вершками» заповідного господарства України. Керують ними декілька відомств — Державна заповідна служба при Міністерстві охорони навколишнього середовища, Державний комітет лісового господарства, Національна академія наук, Національна аграрна академія наук, Міністерство освіти і науки та Державне управління справами. Ця розкиданість у підпорядкуванні — друга проблема українських заповідників. У жодної організації немає можливості керувати всім заповідним господарством країни. Що, відповідно, виключає можливість проведення загальної «заповідної» політики.

Цікаво, що якби не дефіцит коштів і відсутність господаря галузі, заповідники вже давно «перебралися» б із витратних статей бюджету до прибуткових. Йдеться про розвиток екотуризму, успіх якого залежить від якості довкілля — туристами цінується саме його первозданність. Екотуристи їдуть головним чином із розвинених країн до тих, що розвиваються, активно відвідують не лише тропічні ліси, але й сільську місцевість. Тобто Україна має всі шанси вдало «вписатися» до числа екотуристичних країн. Але для того, щоб почати заробляти гроші на заповідниках, потрібно для початку їх вкласти. При цьому кошти потрібні будуть не лише на підтримку природи в первозданному вигляді, але й на розвиток інфраструктури — будівництво готелів, розважальних комплексів та інших необхідних туристам закладів.