«Біг-Мак» з радянським присмаком
Вчора пізнього вечора, ведений природним почуттям голоду і ховаючись від сирої погоди, я зайшов у «Макдональдс», який гордо виблискує на Хрещатику. І там, до речі, зустрів двох таких самих мерзлякуватих і «безпритульних» приятелів, котрі апетитно поглинали інтернаціональні бiг-маки. Ми з задоволенням сьорбали каву й теревенили про те, про се, нікуди не поспішаючи, можна навіть сказати, блаженствуючи, неначе де-небудь у Парижі, тим паче, що кожен уже мав нещастя скуштувати спокійну чарівність європейського життя. Одна з переваг якого, до речі, полягає в тому, що ти нікому ніколи не заважаєш. Тим паче, там, де платиш.
А в нашому «Макдональдсі», куди недільними днями батьки ведуть дітей мов на екскурсію в рай, наші затишні посиденьки порушила енергійна дівчина, котра завзято орудувала біля наших ніг мокрою шваброю, точнісінько як люті бабусі в радянських їдальнях. Хоча, звісно, була виряджена не в затьопаний халат, а в уніформу, та й зовні була, безумовно, привабливіша від тих вікопомних мегер-прибиральниць.
Коли цей «Макдональдс» ще будували, один мій приятель видав пишномовну сентенцію, мовляв, відкриття цієї закусочної буде гробовою дошкою совєтам, у тому розумінні, що відтепер наше входження в західний стиль життя буде безповоротним. Подавало надію й те, що в «Макдональдс» наймали винятково молодь, не інфіковану до серця радянськими звичками. І, либонь правда, ці жахливо дорогі й неситні булочки з тоненькою скибкою яловичини всередині сприймалися мало не як оплот демократії. Щось мені підказує: і цей оплот уже обрушився. А мій захоплений приятель, поборник західних цінностей, до речі, недавно абсолютно по-свинськи нагрів мене на велику суму. А я й не писнув.
Писнеш тут, із вашою ідеологією.
