Боже, бережи Хелену Міррен
Фільм Стівена Фрірза «Королева» — це рідкісний для нашого прокату зразок британського кіна, але ще цікавіший він з огляду на те, що давненько не доводилося бачити на нашому екрані настільки якісних акторських робіт.
Це визнала серед інших така поважна інстанція, як Венеційський кінофестиваль — у вересні минулого року «Королеву» там відзначили за кращий сценарій і кращу жіночу роль.
Сценарій Пітера Моргана реконструює події початку вересня 1997 року одразу після загибелі принцеси Діани. Ті дні стали тяжким випробуванням для королеви Єлизавети II і загалом для всієї монаршої родини. Шалений тиск преси і шанувальників «народної принцеси», котрі вимагали вшанування пам’яті загиблої на загальнонаціональному рівні, перетворили життя дому Віндзорів на суцільний кошмар. Проте Фрірз пропонує подивитися на все це з іншої точки зору — а саме, очима королеви Єлизавети.
Втілення сюжету цілком гідне завдання: ані сценарист, ані режисер не опускаються до рівня таблоїдів, не намагаються витягти якусь «полуничку» з-за лаштунків монархії. Головні герої, як їм належить, по-британськи флегматичні й стримані в аристократичних традиціях, а ситуації та їх переживання виглядають цілком природно, без жодних натягнень чи штучного пафосу. Фрірз уже екранізував як історично- костюмовані, так і гострополітичні сюжети — до перших можна віднести надзвичайно успішні «Небезпечні зв’язки» з Джоном Малковичем у головній ролі (1988) чи телевізійну «Угоду» про перебіг виборчої кампанії лейбористів (2003). Загалом, Фрірз — із того розряду режисерів, котрих називають міцними ремісниками. Дійсно, видатних досягнень у його доробку нема, його сюжети розвиваються досить мляво, фільми грішать затягненістю, а режисура — прямолінійністю. Проте є в нього одне, чисто британське вміння —підбирати в кожний свій фільм надзвичайно гарних виконавців.
Так і в «Королеві» — навіть у епізодичних ролях — жодного слабкого актора. Майкл Шин грає Тоні Блера з портретною точністю, водночас вносячи в образ дещицю іронії — його свіжеспечений прем’єр поводиться спочатку як розгублена дитина, і лише ближче до фіналу доростає до справді відповідального політика. А ось Чері Блер у втіленні Хелен МакКрорі — персонаж майже сатиричний; Фрірз не шкодує її, трактуючи фактично як плебейку, що лише за збігом обставин потрапила до вищого світу. Королева-Мати (Сільвія Сімз) — партія епізодична, проте колоритна й зворушлива. Але фільму не було б, якби не Хелен Міррен, що, власне й зіграла Єлизавету II. Такої глибокої, об’ємної, точної роботи над роллю, таких нюансів і всьому — від міміки до інтонацій голосу — такої, в цілому, культури акторського виконання у нинішньому кінопрокаті годі й шукати. Міррен створює яскравий образ королеви — і як правительки великої нації, і просто жінки, котра піклується про сім’ю, і також має свої власні почуття. Акторці, здається, підвладні всі відтінки почуттів, від офіційного відсторонення до щирого суму, і тому таким пронизливим вийшов центральний епізод, свого роду кульмінація фільму, де Єлизавета зустрічає в лісі оленя, котрого мають вбити.
Отже, якісну, однак не надто велику стрічку Міррен безумовно «витягує». І це типово британське — тобто прісне, нуднувате й не надто вибагливе — кіно таким би й лишилося. Якби не королева Хелен.
Вчора її роботу відзначила «Оскаром» Американська кіноакадемія.
