Браво, федерація!
Футбольний рік в Україні завершився минулого тижня черговим Конгресом національної Федерації футболу. Цей формальний зовні захід мав не тільки офіційний порядок денний. Українське футбольне співтовариство очікувало від високого зібрання відповідей на запитання, поставлені під час навколофутбольних скандалів, що з новою силою спалахнули в нашому футболі у листопаді цього року. Чому так сталося? Чому найбільш успішний рік за весь час існування футболу незалежної України міг завершитися скандалом?
Почнемо з приємного. Усі п’ятнадцять років, з часу створення незалежної Федерації футболу України близькі до футболу люди хто більше, а хто менше ностальгували за колишнім радянським футболом, який з кожним роком виглядав усе більш потужним і привабливим, хоча на практиці все було не зовсім так. Великих перемог на рахунку нашого колишнього футболу, якщо чесно, практично не було. Збірна СРСР жодного разу не була навіть фіналістом Кубка світу, в активі головної команди «країни рад» були лише два другорядних у футболі олімпійських титули і перший Кубок Європи 1960 року, в якому команда зіграла аж з трьома суперниками.
Та навіть такі скромні успіхи були довгий час недосяжними для футболу України у нові часи. Національній збірній щоразу не вистачало чогось, аби пройти до числа учасників найголовніших турнірів європейського та світового футболу. А без участі у таких турнірах футбол в країні не можна вважати повноцінним. Тим більше, у нашій країні, де футбол знав набагато кращі часи. Тим більше — у нашій країні, де певна частина політиків і досі марить нездійсненним об’єднанням із східними сусідами, нехай хоча б у футболі.
Змінити становище можна було тільки одним способом: повернути футбольній Україні колишній престиж радянського футболу, здобувши його не в кабінетах чиновників, а на футбольному полі. Це вдалося зробити національній Федерації під керівництвом Григорія Суркіса, який три роки тому привів до керма національної збірної великого у минулому футболіста Олега Блохіна.
Чим був для нашого футболу Кубок світу 2006 року у Німеччині, нам оцінити не дано. Тільки час дасть оцінку тому прориву, який зробили українські футболісти на світовій арені, увійшовши, нехай формально, до числа восьми кращих у світі. Це досягнення має не тільки і не стільки спортивну складову. І не про неї тепер мова. Мова про те, що на футбольній карті світу поруч із загальновизнаними лідерами з’явилась Україна, повернувши собі місце, яке належало нашому спільному колись футболу і яке намагалися присвоїти собі росіяни.
Без перебільшення історичне досягнення національної команди України мало б знайти продовження у виступах інших представників нашого футболу на міжнародній арені, позначитися на рівні національного футбольного чемпіонату. Але впродовж дуже короткого часу всі переконалися, що збірна Блохіна зіграла успішно не завдяки, а всупереч становищу у нашому футболі. Тому що підйому дитячо-юнацького футболу хоча б до рівня сімдесятих років минулого століття чекати ще довго, а лідери клубного футболу вирішують свої завдання, причому без особливих успіхів, силами закордонних футболістів. Гравці національної збірної частіше сидять на лаві запасних, ніж грають у складі провідних українських клубів. Молоді футболісти не бачать перспективи і знижують вимоги до себе, втрачаючи або не удосконалюючи належним чином майстерність, здобуту в юні роки.
Саме означені вище питання мали бути предметом обговорення на Конгресі ФФУ. Про них говорили. Але потім. Після того, як президенту ФФУ довелося розставити акценти з приводу скандалів, інспірованих представниками Донецької обласної федерації футболу.
Слід віддати належне Григорію Суркісу, який не став ухилятися від гострих тем і першим сказав про те, що заважає нашому футболу розвиватися у вірному напрямку. На жаль, головний скандаліст Борис Колесников на Конгрес ФФУ не прибув. Чи то не було що сказати, чи то його не уповноважили. Нічого нового не дала вже вкотре повторена на Когресі суперечка між керівниками ФФУ і ПФЛ. Складається враження, що президент ПФЛ Равіль Сафіулін має дуже обмежену кількість аргументів, які повторює із року в рік із впертістю, гідною кращого застосування. Щодо реальних проблем ПФЛ, про які у пана Сафіуліна ще раз запитали на Конгресі ФФУ, вирішувати їх, судячи з усього, керівникам нашого «професійного» футболу немає коли. Скандалами зайняті. Тим часом делегати Конгресу ФФУ ще раз офіційно підтвердили довіру чинному керівництву федерації.
Навесні наступного року стане від омо, чи здобуде Україна разом із Польщею право на проведення чемпіонату Європи 2012 року. Якщо це станеться, футбол незалежної України здобуде визнання, якого не здобував футбол колишнь ого СРСР. Наша колишня батьківщина не проводила жодного футбольного змагання подібного рівня.
Хочеться вірити, що зростання футболу незалежної України, яке було особливо яскравим у 2006-му році, триватиме і в році наступному. А про скандали цієї осені нагадуватиме хіба що фраза тренера донецького «Шахтаря» Мірчі Луческу, який під час пам’ятної гри проти «Динамо» гукнув у телевізійну камеру: «Браво, федерація!». Вірно сказав!
