Чому «Люди Правди» - це кожен з нас?

Цей день – остання субота місяця – традиційно морозний. Люди з хлібом у руках, з колосками, квітами і свічками йдуть в напрямку «Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні» - згадати тих, хто помер у страшні 1932-33 роки минулого століття. Так відбувається щороку протягом останніх десяти років. Лише останні два роки ми бачимо зримі зміни – серед тих, хто запалює свічки, і люди в камуфляжі. Останні два роки, коли Україна переживає нові драми, українці гостріше почали відчувати драми історичні. Учасники акції розповідають, що сучасні події на Донбасі дозволяють наблизитися і краще зрозуміти українців, які переживали страшні події Голодоморів і Другої світової війни. «Ми стали ближчими завдяки відчуттям, які ми проживаємо. Я впевнена, що вони однакові – що тоді, під час Голодомору і війни, що зараз. І в цьому ми єдині», - розповідає жінка з букетиком колосків, перев’язаних чорною стрічкою.

Цього року наскрізна тема меморіального тижня – Люди Правди - історії тих, хто не боявся говорити про Голодомор як про геноцид українського народу у часи, коли це загрожувало життю. Це - Джеймс Мейс, Рафаель Лемкін, Мілена Рудницька, Улас Самчук, Андрей Шептицький, Гарет Джонс, Роберт Конквест та інші.

Історії цих людей спонукають замислитися над питанням страху, правди і необхідністю говорити. Чи може одна людина на щось вплинути? Як подолати страх? Чи може Історія підтримати нас сьогодні?

Люди Правди – це приклад для всіх нас. Навіть коли йдеться не про глобальні речі, а про них – особливо. Пам’ятаєте фразу Папи Римського Івана Павла ІІ «No paura», що українською звучить як «Не бійся»? Я цю фразу весь час повторюю подумки, коли якісь новини на мить змушують тіло стати холодним від жаху. Цю фразу я часто повторювала і на Майдані. Не знаю, кого як, а мене звук ударів щитів «Беркуту», яким вони намагалися деморалізувати активістів, справді лякав. Оцей ритмічний різкий металевий звук. А ця фраза Папи, повторена кілька разів подумки, як рукою знімала весь жах.

Тут варто згадати і фразу «бранця Кремля» Олега Сенцова «Навчіться не боятися». Вона про те саме. Проста фраза, але сказана людиною, яку незаконно засудили в Росії до 20 років суворого режиму. Такий контекст змінює все, додає нюансів. Нам усім треба не боятися або принаймні вчитися не боятися. Траєкторія руху – давно зрозуміла і окреслена іншими, хто не боявся і не боїться. Хто вже протоптав цю стежку і показав, що невиказаний, неозвучений страх, вбиває нас зсередини. А, озвучивши його, ми надаємо йому форми, а отже вже можемо з ним щось зробити. Сказати – надати форми, видимості,  окреслити у часі і просторі якесь явище. Говорити – це долати страх. І в українців є це розуміння. Коли ми проговорюємо власні драми та історичні травми, власні трагедії – ми перестаємо бути самотніми, не лишаємось на одинці із жахіттям. Говорити правду – навіть якщо страшно – це гарантія руху вперед. 

«День» записав декілька історій людей, які прийшли сьогодні вшанувати пам’ять загиблих під час Голодомору в 1932-33 роках. І – дивовижно – у всіх цих історій є спільні риси. По-перше, люди довгий час не знали, що їхні родини пережили Голодомор, бо про це не говорили – боялися. І друге – українці як один говорять, що знання власної історії – це найкращі ліки від страху. Знати історію – це позбутися страху.

 «НЕРОЗВ’ЯЗАНІ ПРОБЛЕМИ ЗГОДОМ ПЕРЕРОСТАЮТЬ В ІСТОРИЧНІ ДРАМИ»

Наталя і Олександр КОЛІСНИЧЕНКИ, кияни:

-  Те, що Україна сьогодні переживає драматичні події – війну на Сході, – безперечно впливає і на наше сприйняття трагедій попередніх. Ми краще розуміємо, що люди тоді відчували і переживали, і це робить нас ближчими. Історія стає нашою реальністю.

Трагедії повторюються тому, що ми з попередніх не робимо уроків. Ворогів треба зустрічати не у себе в дворі, а на кордоні. Просто треба добре знати історію, а відтак, добре знати, хто твій друг, а хто ні. І про це  постійно пам’ятати.

Якщо ви якусь проблему розв’яжете на початку, вона не переросте у трагедію. Бо саме нерозв’язані проблеми згодом переростають в історичні драми і трагедії. На жаль, маємо шанс і сьогодні пройти шлях до трагедій. Влада має це бачити і розуміти. І не допустити. Але часом виникає враження, що вона навмисно заплющує очі на низку проблем. Це тривожить.

Ця війна не лише за територію, а й за історію, за уми людей. Тут варто говорити про об’єктивну інформацію, з якою в нашого суспільства існує велика проблема. На телебаченні до цього часу -  примітивні російські проекти.  Музика – російська, примітивна. Не вистачає документальних фільмів, серйозних передач. А люди формують своє уявлення про світ і через ЗМІ. А дехто – лише через ЗМІ.

На жаль, у нас немає цілеспрямованої інформаційної політики. На жаль. Бо російським танкам передує російська попса. І російське бачення історії.

Ще за радянських часів наші бабусі розповідали нам, що був Голодомор, розповідали, як вони пухли. І скільки часу минуло вже, а бабусі тільки-но згадують про ті події – одразу в сльози. Не люблять розповідати про ті події. Не люблять їх згадувати.

Звичайно, після того, як вже почали про це говорити відкрито, десь десять років тому, інформації стало більше, ми почали більше читати і дізнаватися. Пам’ятаємо, як мами казали нам, що то був не голод, а Голодомор. Це було ще в 1980 роках. А те, що зараз про Голодомор дізнаються все більше людей, – це позитивна тенденція.

Тема цьогорічних меморіальних заходів – «Люди Правди». Це ті, хто не боявся і говорив про Голодомор. І це приклад того, що одна людина може щось змінити. Історія дає нам такі приклади. Дії кожного з нас – важливі. Це важко, але можливо. І такі люди своєю енергією і вірою запалюють інших

Треба говорити попри страх. Сьогодні в Україні у нас все ще існує страх. Багато негативних тенденцій відбувається зараз. Є багато речей і подій, які покликані повернути у суспільство страх, актуалізувати його. До речі, окрім фізичного винищення, Голодомор ще поселив страх в тих, хто залишився. Ввів їх в оціпеніння. Упевнені, до Голодомору українці були іншими, наша нація була іншою. Наш психотип змінився. Але це можна змінити. Як долати цей страх? Вчити історію. Вчити історію – це долати страх.

«НІКОЛИ БАБУСЯ І ДІДУСЬ ЖОДНИМ СЛОВОМ НЕ ОБМОВИЛИСЬ ПРО ПЕРЕЖИТИЙ ГОЛОДОМОР»

Тамара Якимівна, 77 років, киянка:

- Я щороку ходжу сюди, щоб вшанувати пам’ять жертв Голодомору. Бо в мене дідусь, бабуся – всі вони пережили це страхіття. А скільки ми років не ходили? А мої мама і батько нічого ж мені не казали... Ми тут, у Києві, жили, а  вони мені нічого не казали. Ніколи.

Уперше я дізналася про трагедію Голодомору у 2004 році, коли Віктор Ющенко відкрив цей меморіальний комплекс і заговорив активно про трагедію. І з тих часів я стала сюди ходити. Ніколи бабуся і дідусь жодним словом не обмовились про Голодомор. Хоча щоліта ми проводили канікули в селі у них. Я дізналася про цю трагедію вже у зрілому віці. Це було дуже тяжко. І зараз тяжко. Тим більше, що голод 47 року я вже сама пережила.

Важливо пам’ятати про ці трагедії, щоб вони не повторилися... Як не будемо пам’ятати, то не буде майбутнього.

«РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ ПОЗБАВЛЯЄ СТРАХУ»

Світлана ВЕРБОВА, киянка:

- Я сама родом з Кіровограда, але вже 15 років живу в Києві. Я виховувалася в радянській школі і до закінчення інституту майже нічого не чула про Голодомор. Більше довідалася вже у Києві завдяки публікаціям у пресі і різним акціям.  Потім я запитала батьків, чи вони щось знають про Голодомор. Виявилося, що знають. Що в нас на Кіровоградщині мої прадід і прабаба померли від голоду, і ми навіть не знаємо, де вони поховані, бо їх десь прикопали у братській могилі разом з іншими померлими. А мій дід врятувався від голоду тільки завдяки тому, що він одружився з моєю бабою, в сім’ї якої була корова. Так вони і вижили. Хоча він прийшов у прийми вже опухлий. А я нічого про це не знала. Тому зараз для мене ці акції із вшанування жертв Голодомору – не абстрактна подія. Ця трагедія торкнулася і нашої родини... І в Києві я вже перебувала в такому середовищі, де люди говорили, знають про це. Я почала багато читати про Голодомор. Я хочу, щоб моя сім’я  про це свідомо знала і розуміла. Тому щороку ми ходимо сюди, запалюємо свічку. Це найменше, що ми можемо зробити для тих, хто помер такою страшною смертю.

Я сьогодні тут із 10-річним онуком Данилом. Він належить до громадської організації «Спілка української молоді». Вона виховує дітей у дусі любові до Україні. Там говорять і про тему Голодомору. Тож для нього це не новина. І я стараюся  фрагментарно давати йому інформацію, доречну для його віку. От сьогодні Данило мене спитав, чому тут лежать кам’яні кола. Я йому пояснила, що це жорна для виробництва борошна. І під час Голодомору не лише їжу забирали, а й ці жорна розбивали, щоб люди не мали можливості змолоти собі якесь борошно. Він, звичайно, не все може зрозуміти і осягнути. Наприклад, питає мене, а чому ці люди відбирали в селян хліб, якщо потім цей хліб гнив десь, а люди вмирали. Навіщо? Це була політична акція, тому я кажу: так хотіли покарати українців за те, що вони були вперті... Пізніше зможу розказати йому більше, а він зможе більше зрозуміти.

Говорити з дітьми про наші історичні травми – це запобігати їхньому повторенню. Щоб, коли вони виростуть, їм не хотілося носити футболку з серпом і молотом. Бо вони знатимуть, що за цим символом стоять не лише безкоштовна медицина і дешеве морозиво, а й тисячі смертей і поруйнованих доль.

Для мене Голодомор і війна на Донбасі сьогодні – речі взаємопов’язані. Я бачу цю ниточку тотального страху, яка поєднує ці події. Але чим більше людина читає, чим більше знає, аналізує, чим більше вчить історію і вчиться критично мислити – тим менше в неї страху.

Розуміння історії позбавляє страху. Приклади тих, хто вистояв, не зламався, гідно пережив драматичні події, –  позбавляють нас страху.

«А ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ВИГРАТИ ВІЙНУ НА ДОНБАСІ, ТРЕБА ЗНАТИ ІСТОРІЮ. БО ЦЕ ВІЙНА НЕ ЛИШЕ ЗА ТЕРИТОРІЮ... »

Воїн Андрієнко, 57-а ОМП бригада ЗСУ:

- У моєї бабусі було 17 сестер і братів, із них четверо вмерли в голод. Про Голодомор я знав з дитинства, бабуся багато розповідала про ці події. Раніше не можна було розмовляти про це, а зараз, на щастя, вже можна.

Я воїн АТО. Воював під Горлівкою, в складі 57-ї бригади. Зараз лежу в Київському госпіталі, я спеціально відпросився, щоб приїхати і запалити тут свічку.  Я не вірю, що одна людина може щось змінити суттєво, лише всі гуртом. Страху немає. І ви не бійтеся, ворог не пройде. Ми знаємо, за що воюємо. Якщо ми забуваємо минуле, майбутнього не буде. А ми не забуваємо. А для того, щоб виграти війну на Донбасі, треба знати історію. Бо це війна не лише за територію...

«ЦЕ З ПАМ’ЯТІ НЕ ЗНИКАЄ»

Любов Павлівна і Михайло Олександрович МАРСОВЕРСЬКІ, 76 і 77 років:

Л.П.: - Я сама пережила голод 47 року. Я пам’ятаю, як ми ходили збирати колосочки у торбинки такі маленькі, і люди, які об’їжджали ці поля, смотрящі, вони виривали ці торбинки і топтали наші колоски. Ми, діти, тікали тоді, а вони батогом били нас по ногах. За ці колосочки, які лишилися на полі після збору врожаю...

Не було що їсти. Це з пам’яті не зникає.  Сусіди наші їли хрущів. Великі животи були в усіх. Багато сусідів повмирали. Ходили на поле збирати гнилу картоплю, жолуді збирали. Ходили до ставків, вибирали коріння латаття, аїру, сушили його і перетирали. А бабуся наша робила млинці з цього. Дуже важко було. Дякую нашій бабусі, що ми вижили. Лише завдяки їй...

Нас, дітей, у родині було дуже багато. І була корова, яка нас годувала. А потім почалася колективізація – і я дуже добре пам’ятаю, як прийшли забирати ту корову. Ми у вікна дивимось і плачемо, а мама плаче, падає в ноги тим, хто прийшов забирати корову, і просить лишити тварину. Вони як штовхонули маму, вона як впала, а корову забрали. Більше ми молока не бачили. Важко було. Багато людей повмирали. Ми вижили якось. І тепер щороку запалюємо свічку. За тих, хто не вижив...