Чому вони йдуть на вулицю

Сьогодні в столичному Українському домі — спільне засідання колегії Міністерства освіти й науки, Міністерства внутрішніх справ та Державного комітету у справах сім’ї та молоді. На порядку денному — «діти вулиці», розбір явищ, які породжують цю проблему і пошук шляхів поліпшення соціального захисту тих, хто виявився позбавленим опікування близьких. Однак чи може держава у стислі строки змінити ситуацію на краще? Чому у нас продовжує зростати число соціальних сиріт, і діти при живих батьках залишаються без батьківської опіки?

Відомо, що щорічно батьківських прав по Україні позбавляється близько шести тисяч батьків, а на обліку в службах у справах неповнолітніх перебуває 82 тисячі неблагополучних сімей. За рік по Україні через притулки пройшло близько 30 тисяч дітей. Раніше туди потрапляли в основному підлітки віком 12—14 років. А тепер тимчасовими мешканцями дитячого притулку дедалі частіше стають малюки — діти дошкільного віку складають там сьогодні до 15 відсотків.

Опинившись на вулиці, хлопчики і дівчатка вимушені самі про себе піклуватися — добувати харчі та одяг. Деякі назавжди поривають з батьківським домом, хтось з’являється там лише періодично, а хтось приходить тільки переночувати. Однак перш ніж порвати з рідними стінами, дитина залишає школу. Як правило, це досить розтягнутий у часі процес: від неуспішності, пропусків окремих уроків та окремих навчальних днів — до повної відмови від школи, де дитина починає почувати себе все більш i більш дискомфортно. Які ж потреби дітей треба задовольнити, щоб вони не «витікали» в несприятливе для їхнього розвитку середовище? Матеріали досліджень Центру соціальних експертиз та прогнозів Інституту соціології НАН України (Міжнародна програма з викорінювання найгірших форм дитячої праці в Україні — IPEC) дозволяють побачити деякі загальні закономірності в механізмі «виштовхування» дитини з сімейного середовища на вулицю. Національний менеджер програми IPEC Олена Петращук сказала «Дню»: «Це насамперед потреба в поліпшенні матеріального забезпечення». Якість житла — також істотна потреба неповнолітніх, і багато хто з них навіть готовий переїхати вчитися до інтернатів, щоб мати житло краще.

Наприклад, найпоширеніше заняття для дітей — це збір вторинної сировини (24%), значна частина влаштовується вантажниками (13, 9%) та різноробочими (11,7%). Просять милостиню близько 16% із опитаних дітей, а торгує на ринках майже 13%. Діти займаються сільгоспроботами, прибиранням приміщень, деякі працюють на підприємствах. Із працюючих дітей лише третина відвідує школу в повному обсязі, приблизно половина з них часто пропускає заняття, а 16,5% не відвідує навчання взагалі. Примушують дітей працювати, згідно з дослідженням, тільки 2% батьків. Майже половина дітей тягнеться заробляти кишенькові гроші, а деякі просто не хочуть ходити до школи. Бажання заробити гроші для себе і щоб допомогти своїй сім’ї — далеко не єдина причина, що підштовхує до заробітків. У когось із дітей просто немає бажання ходити до школи, когось змушують до цього кроку конфліктні стосунки в сім’ї, а деякі в ході розв’язання матеріальних проблем націлені отримувати від своєї роботи ще й практичний досвід. Із опитаних дітей практично всі готові повернутися до школи при створенні для цього певних умов — якби батьки заробляли достатньо, якби була можливість надолужити пропущений матеріал, якби налагодилися стосунки в сім’ї... Дослідники стверджують, що без істотних матеріальних витрат можна було б повернути до школи кожного п’ятого із працюючих дітей.

Повертати ж дітей у сім’ю — також непросто. Щоб стабілізувати проблемну сім’ю, потрібно немало часу, зусиль і головне, бажання її членів щось змінити на краще. Сьогодні поняття «батьківські права» досить міцно укорінилися в нашій свідомості. А ось про батьківські обов’язки наше населення має часом досить приблизне уявлення. Батьки не завжди в курсі потреб своїх дітей, а про те, що ці потреби треба грамотно формувати, знають далеко не всі.

У ході дослідження було виявлено, що серед дітей, які працюють у селі, 11% ніколи не можуть наїстися досхочу. Половина з них мають таку можливість дуже рідко, а достатнім харчуванням забезпечені тільки 5% таких дітей. Серед дітей, які надають секс-послуги, завжди ситі 40%, а поїсти вдосталь випадає iнколи лише п’ятій частині названої категорії. Сільські діти із зароблених грошей на власний розсуд зазвичай можуть витрачати близько однієї гривні на день, а ті, які надають секс-послуги — в середньому по 11 грн., хоч серед них є й такі, хто в день витрачає до 200 грн., і ті, хто взагалі вільних грошей не отримує. Діти, зайняті в сільськогосподарській сфері, у вільний час хотіли б мати додаткову роботу з метою заробітку, дивитися телевізор, вчитися, займатися спортом і туризмом, а кожен четвертий із них мріє просто більше відпочивати. А ось ті, хто зайнятий секс-послугами, хотіли б у вільний час відвідувати бари, ресторани, дискотеки, приймати гостей, хоч 40% опитаних дітей цієї категорії також хочуть отримати додаткову роботу.

Показово, що сільські жителі в семи випадках із десяти вважають, що дитяча робота економічно вигідна для сім’ї, оскільки вважають що вона є чинником виховання, і діти повинні самостійно заробляти на свої потреби. Більше половини батьків тих дітей, які надають секс- послуги, навіть не знають, де працює їхня дитина.