Чи дочекаємося української синтези?

Книжка «Корона, або Спадщина Королівства Руського» здатна ошелешити читача. Як своїм обсягом (696 сторінок!) і тематичним обширом (від витоків України-Руси до нюансів функціонування сучасних європейських монархій), так і незвичним поглядом на історичні події та сучасні політичні тенденції. Справді: який там український монархізм у добу панування демократій? Це ж анахронізм, нонсенс, це несумісна з українською історією політична система, це виклик давнім українським традиціям!

Але не поспішаймо. Краще вчитаймося: «Споконвіку діють в українському світі три творчі сили, що намагаються організувати, підводити на щораз то вищий щабель українську соціологічну масу, нарід. Ті сили — це українське єдиновладство (монархія), українське народовладство (демократія) і українське провідництво. Всі вони творчі, організуючі сили. Окрім пасивної безвладности маси, мусять творчі сили перемогти в соціологічнім середовищі ще й активний спротив асоціяльних, суто відосередніх, анархійних первнів, що, зорганізовані — найчастіше ізгоями з трьох згадуваних творчих сфер, — дають могутню темну силу, чорного демона нашої історії, що дістав кольоритну назву царя-голоти».

Це — не цитата зі статті одного з авторів «Корони...». Це — засаднича ідея книжки «Українська синтеза чи українська громадянська війна» визначного (але не надто знаного сьогодні) мислителя, доктора філософії Миколи Шлемкевича, автора концепції «творчого націоналізму», що мала «зняти» (в гегелівському розумінні) крайнощі як радикально-революційного націоналізму, так і безберегого лібералізму. Книжки, яка вийшла друком у зарубіжжі 1946 року, а в Україні була передрукована, якщо не помиляюсь, тільки один раз — у редагованому автором цих рядків альманасі «Генеза» (№1 (5), 1997), що виходив накладом 1000 примірників, — але про цю публікацію чогось мовчить навіть «Вікіпедія», яка, здавалося б, має все знати...

Вага розмислів Шлемкевича, як на мене, не тільки в тому, що це була людина надзвичайної ерудиції; він не був апологетом жодної з окреслених ним течій, «творчих сил» української історії, давньої та новітньої. Події ж 1917—1945 років галичанин Шлемкевич описував з позиції «включеного спостерігача» (є в соціології такий термін), бо в 1917—1919 роках жив і працював у Києві, потім — на еміграції в Західній Європі, потім — на Галичині, згодом — знову в еміграції. З його описаннями подій, оцінками та висновками можна не погодитися, але відмахуватися від них не варто. Хоча б тому, що філософ не носив «рожевих окулярів» і не молився ані на «народ», ані на «еліту», ані на «Європу».

Починається книжка з констатації наявності трьох зазначених сил та ідей і їхніх конфліктів і продовжується розлогим історичним екскурсом, який доводить, що «всі ті творчі ідеї давні та рідні», а не запозичені ззовні. Дуже цікавими, як на мене, є зауваження Шлемкевича щодо початків української історії, коли князь Святослав (попри слов’янське ім’я) діє в річищі варязької традиції, водночас утілюючи «у своїй особі першого геніяльного отамана», а от Володимир Святославович — уже державний муж, який стає «монархом усієї України-Руси». У княжу добу, за Шлемкевичем, виробилися різні варіанти монархії, зокрема й такі, що спиралися на самоврядування громад, але не втрачали своєї сутності; вони позначені поняттям «народної монархії». Більш чи менш успішні спроби синтезу двох, а то й трьох первнів української традиції трапляються й у цю добу. Разом із тим «...українська творчість не залишалася позаду европейської, навпаки, вона випереджувала її, і то на цілі сторіччя. В той час, як Европа порядкувалася ще різними династичними леґітимізмами, універсалізмами, як «римське царство німецького народу», — у той час друга Україна чином і ясним словом свого гетьмана Богдана Хмельницького, ще в половині сімнадцятого сторіччя, висунула найсучасніше гасло національного леґітимізму, себто національного розмежування свобідних народів, як постулят міжнародньої справедливости. Це глибокий зміст тодішніх українських бажань щодо розмежування з Польщею, це й виразна ідея українсько-шведського договору 1657 року. Аж у двадцятім сторіччі світ прийняв цю українську тезу за свою...»

Надзвичайно цікавими є й розмисли Шлемкевича про добу 1917—1921 років. Лише один приклад. Головним важелем, який не використала Центральна Рада для побудови Української держави, за Шлемкевичем, була земельна реформа, власне, революція: «Вона означала б тільки привернення правного стану. Адже поміщича земля на Правобережжі належала головно до польських маґнатських родів, поміщича земля Лівобережжя — до московських родів... Вони загарбали війною українську землю і завсіди, сидючи на ній і користуючися її плодами і працею українського населення, були речниками і оборонцями інтересів не України, але чужих метрополій. Таким чином, земельна революція була б тільки визволенням української землі з-під чужої влади і поверненням її українському народові... Це й був шлях, що його вже раз перейшла Україна під керуванням великого гетьмана: шлях через земельну революцію до української державности. Але щоб повторити той похід, на це треба було мати в проводі тих людей, що приближалися до величі Богдана... Зразу український нарід чекав і сподівався здійснення своїх мрій від Центральної Ради... Коли ж бажання не сповнилося, нарід узявся сам на власну руку і власними силами проводити ті бажання в життя. Кожна область, кожен повіт, кожна волость, кожне село почало порядкувати, реформувати земельні справи. Але тоді земельна реформа, замість бути щаблями до української державности, стала сходами до її гробу». І про іншу фатальну помилку Центральної Ради: «Вільне козацтво постало в Україні, в околицях найживіших традицій, ще 1917 року і напевно не з німецьких інтриг. Це прокинулися козацькі спомини, і з ними провідницько-отаманська ідея. І знову ж, із власної волі, шукаючи зв’язку з давниною, вільне козацтво вибрало Павла Скоропадського своїм наказним отаманом. ...Ці події, на жаль, належно не оцінені тодішньою панівною демократією. Вона не постаралася щиро включати той рух у свій світ, але холодом і недовір’ям відчужувала його від себе».

Чимало написано Шлемкевичем про причини поразки Павла Скоропадського і про той шанс, який з’явився було 1918 року на ствердження Української держави, коли була досягнута домовленість між низкою демократичних партій і гетьманом, коли «монархійна і демократична ідеї стали разом до будови і утвердження української державности... Але зовнішні і внутрішні дієві сили не дали дозріти тій синтезі українства».

У книжці проаналізовано — нагадаю, людиною, яка бачила події на власні очі, — й повстання на чолі з Директорією. На думку Шлемкевича, «не можна назвати того повстання повстанням проти української держави. В той час, у листопаді 1918 року, її вже не було... Суверен держави, гетьман, був уже фактично тільки полоненим російського генерала Келлера; уряд Гербеля — це не український уряд; військові частини, що в їх владі знайшлася столиця, — це були різношерсті т.зв. добровольчі відділи. На установах не маяли вже українські коругви, тільки російська трьохцвєтка лопотіла над головами мешканців столиці. Проти того російського полону, що в ньому знайшлися і держава, і її суверен, спалахнуло повстання». Шлемкевич нічого не вигадав: його слова підтверджені й «Білою гвардією» Михаїла Булгакова, і спогадами Юрія Смолича; це підтвердження цінне тому, що зроблене антагоністами: добровольчий загін, в якому служив Булгаков, розстрілював із кулеметів українську студентську демонстрацію, в якій брав участь Смолич...

Але Директорія, яка втілила в собі дві ідеї — демократичну та провідницьку, — не змогла впоратися зі стихією крайньої анархії. «В тріюмфальнім поході на Софійський майдан після перемоги повстання йшли не тільки військові частини Української Народньої Республіки, що незабаром вкриватимуться славою хоробрости і вірности; там марширувала також Таращанська дивізія, організоване втілення царя-голоти, що незабаром так само входитиме в Київ, але вже з червоними прапорами окупанта».

Як на мене, варто погодитися з філософом: «Трагедією гетьманської монархії 1918 року було те, що вона не стала народньою монархією, але монархією, уже не польського, а російського типу, опертою на російські зразки і російські — байдуже чи московські, польські, чи інші походженням — соціяльні сили». Наслідки, які реалізувалися в наступні роки, загальновідомі.

Шлемкевич не спиняється на історичних сюжетах, він дивиться в майбутнє, він застерігає щодо «тих демократів чи провідницьких ватажків, що, не могучи дійти влади чистими організаційними зусиллями, відкликаються до нижчих еґоїстично-особистих, чи клясових інстинктів, розбурхують їх, щоб тільки триматися на поверхні хай і анархійно мутних вод», він відзначає, що «боротьба трьох ідей в українських душах і в українському житті продовжується невблаганно», що «анархія голоти — це саме та соціологічна порожнеча, що її заповняє чужа державність». І формулює висновок: «...Знову доходимо до конечности поєднання в українській системі духу і держави трьох засад: свободи‚ зосередження і тяглости. Знову доходимо до ствердження конечности синтези трьох ідей — демократичної‚ провідницької і монархійної... І знову наша дедукція кінчається тривожним запитом у бік владної нині демократії: чи виконає вона історичне завдання‚ покладене на неї? Чи дозріє в її системі та бажана і конечна синтеза? ...Виходячи в широке державно-політичне поле‚ чиста демократія шукала доповнень. Це глибокі проблеми душі і політики чільних постатей другої і третьої держави‚ Богдана Хмельницького і Симона Петлюри. Сьогодні українська справа виходить не із Січі чи з Центральної Ради в Україну‚ але у найширше поле світової політики. Чи прийме українська демократія‚ покликана сьогодні до верховодства в нашім світі‚ одвертою душею ті історичні вказівки і‚ додумавши думки Хмельницького і Петлюри‚ здійснить їх у житті?»

Отож «Корона...» з’явилася не на порожньому місці — вона продовжила в новітні часи одну з ліній української інтелектуальної традиції. А відповідь на поставлене Шлемкевичем запитання, як на мене, могла би звучати так: може, і здійснить, але спершу її лідери хай прочитають «Синтезу...» і «Корону...».