Чи можлива ефективна політика під гаслом «Без політики»?

Можливо, комусь ці роздуми на тлі драматичних подій останніх діб видаватимуться несвоєчасними, бо ж зараз на порядку денному постали нагальні практичні, а не теоретичні питання. Щодо практичних питань – це правда. Але ж чи не постали вони у своєму нинішньому гострому вигляді саме тому, що були зігноровані питання начебто суто теоретичні?

Отож перенесімося подумки в останній тиждень листопада.

«Майдан без політики! Майдан без політиків!». Таке гасло особливо гучно лунало на початку минулого тижня, та і напередодні вихідних його ще можна було почути. У Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Харкові та інших містах України – всюди, де збиралися більші чи менші євромайдани, організаторами й диригентами яких були переважно молоді люди, студенти та аспіранти. А якщо й не вони – то так само молоді громадські активісти. Справа дійшла до виникнення структур з нестандартними назвами, як-от «Позапартійний Координаційний комітет Європейського Майдану під гаслом «Майдан без політики!» і до маніфестів з твердженнями на кшталт: «Якби не політики, то нас тут було би значно більше!».

Одні коментатори середнього і старшого віку демонстрували солідарність із цим гаслом, на всі заставки рекламуючи чесноти молодих маніфестантів-студентів, нової хвилі незашорених, вільних від тягаря помилок громадських активістів. Мовляв, вони цілком справедливо не сприймають політику та політиків, бо не хочуть загрузати у тому бруді, який хлюпає через край у цій сфері суспільної діяльності в Україні. Інші коментатори з тих самих вікових категорій не просто заперечували правомірність висунення таких гасел, а й вважали їх провокацією, сфабрикованою в президентській адміністрації. На їхню думку, наївним студентським лідерам підкинули розроблену лукавими політтехнологами ідеологему, покликану посварити їх з опозицією.

Ну, а сама студентська молодь була сповнена ентузіазму та відчуття новизни: у нас усе буде не так, як у старших, ми уникнемо їхніх помилок, не зазнаємо нищівних поразок, ми досягнемо поставлених високих цілей – і зробимо це радісно та весело, без нудного та набридлого всім політиканства!

Що ж, неприйняття політиканства, якого так багато в українській політиці – річ свята. Так само, як і прагнення студентства до самоорганізації, до вияву власної позиції стосовно всього, що відбувається в країні. Ідея ж, наче гасло «Без політики!» підкинуте з президентської адміністрації, як на мене, надто вже переоцінює інтелектуальну спроможність керівників цієї структури та політтехнологів, які її обслуговують.

А от саме скандування гасла «Без політики!» є виявом цілком певних політичних настанов. Так само, як і намагання заперечити право депутатів виступати на євромайданах та права на участь у протестах під партійними прапорами. Що ж стосується висунутих євромайданами вимог до влади – і не тільки їхнього змісту, а і їхньої форми – це класична політика, яким її визначень з тлумачників, навіть радянських, не користуватися.

Звичайно, зрозуміле емоційне підґрунтя висунення таких гасел та створення комітетів із чудернацькими назвами. Це – відверта яловість основних опозиційних партій, неконструктивність їхніх дій, відсутність стратегічного бачення перспектив країни, а нерідко і відверте прагнення деяких політичних лідерів, образно кажучи, відсидітися у кущах, - причому поєднане із майже наркотичною звичкою з’являтися щотижня на телеекрані та розігрувати перед публікою вистави на тему «геть злочинну владу».  Це і невиконані (за рідкісними винятками) клятви, які звучали зі сцени Майдану-2004, і феномен «любих друзів», і невміння (чи небажання?) лідерів чинної парламентської опозиції домовитися між собою про єдиного кандидата на президентських виборах та спільну програму порятунку країни, і багато-багато чого ще. Ба більше – вітчизняні політики нарешті дочекалися того «визнання», на що вони у своїй переважній більшості об’єктивно заслуговували. В силу різних причин, проте заслуговували.

Проте, як доводить досвід історії, якщо масова громадянська активність керується емоціями, а не створює раціональних конструктів, тактичних і стратегічних напрямних своєї діяльності, вона приречена не просто на поразку, а на катастрофу. Або її зламає влада, або вона сама впаде у відчай і скоїть політичне самогубство, або – що найгірше! – на хвилі зрозумілих та закономірних масових емоцій важелі державного управління перехоплять найбрутальніші політичні сили, як-от зробили це в 1917 році більшовики, скориставшись завальним прагненням до безмежної свободи задля того, щоби під цим гаслом ствердити тотальну й тоталітарну несвободу…

Ба більше: якщо громадські активісти намагаються діяти в політичному полі під гаслом: «Без політики!» і відкидають будь-яку співпрацю з діючими політиками, то вони неминуче врешті-решт стають інструментами в руках цинічних політиканів та політтехнологів з лав «партії влади». Адже принцип «розділяй і владарюй» ефективно використовується в політиці вже не перше тисячоліття. Тим більш ефективним він стає, коли твої опоненти самі добровільно розмежовуються між собою та неадекватно бачать дійсність. А чим іншим є гасло: «Без політики!», ніж новітньою міфологемою, здатною викривити розуміння реальності та убезпечити владу від неприємностей?

А те, що минулого тижня достеменним фактом стало намагання використати емоційний настрій молоді для знищення опозиційного руху як такого – і «реєстрового», і неформального – засвідчили публікації в електронних мас-медіа, в яких з використанням давніх прийомів часів СРСР (незнайомих новому поколінню) протиставлялися «молоді», «перспективні» і «колишні», «відпрацьовані» діячі. Йдеться не про щирий захват молоддю і не про щирий скепсис стосовно діючих політиків. Ідеться про політтехнології, коли перших всіляко вихваляють і підносять, а других змальовують в іронічно-негативній тональності з додаванням відвертої фальсифікації. Дивись, хтось би і повівся на добре знайомі старшому та середньому поколінням прийоми…

І хоча вповні скористатися наївністю та недостатньою політологічною освіченістю студентської молоді «партія влади» не змогла, все ж часткового успіху на цьому ґрунті у боротьбі проти столичного Євромайдану досягнути вдалося. Досвідчені політики post factum відзначили наявність цілої низки ознак, на основі яких можна було зробити висновок: назріває силова акція. Проте студентські активісти не мали належного досвіду і знань, а прослухати своєрідний «курс лекцій» у старших колег (деякі з яких також були лідерами студентського руху у 1989-9і чи 2001-2004 роках) вони не встигли чи не схотіли. Так само, як і вивчити літературу, де описана технологія організації мітингів – а це, між іншим, річ вельми непроста у сучасному світі. Проте молодь не пішла далі блискучої, часом геніальної – але ж імпровізації…

І взагалі – прагнення докорінно змінити ситуацію в країні вимагає неабиякої організованості та раціональності дій. А це неможливо без професійних політиків, так само, як армія неможлива без офіцерів та генералів. Проблема тільки в тому, щоб вони були професійними, чесними і сміливими. Ясна річ, що українська «політична армія», і не в останню чергу опозиційна, вимагає – цілком об’єктивно! – ротації її командного складу. Проте хіба добре, якщо на зміну непрофесійним цинікам прийдуть так само непрофесійні романтики?

Отож, видається, сьогодні молоді бунтарі мають погодитися з тим банальним і беззаперечним фактом, що вони зайнялися такою ненависною їм політикою, а відтак мусять іти до кінця: якщо вже політика, то нехай вона стане максимально відкритою, чесною та професійною. А для цього замало самої тільки молодечої заповзятості і щиросердечної відданості Україні. Політикам слід тренувати вміння раціонально мислити. Бо ж як писав у драматичному 1990-му Мераб Мамардашвілі, «історія – це драма свободи, у ній немає жодних гарантій. Немає й ніякого механізму історії, щоб рухався сам по собі. Кожна історична точка оточена хаосом. Якщо немає напруження праці – напруження свободи, яка потребує праці, - то з цієї історичної точки падаєш у безодню… І апокаліпсис – це апокаліпсис кожної хвилини. Він – повсюдно, він зараз нас оточує і бере в полон, якщо ми не мислимо точно».

Видається, нове покоління українських політиків, якщо хоче відрізнятися в позитивну сторону від більшості своїх попередників, мусить навчитися протистояти хаосу в собі та поза собою і мислити точно.