Чи врятує луцький ясен «прив’язка» до Лесі Українки?

Це розлоге дерево росте майже біля В’їзної вежі середньовічного Луцького замка і є наразі не тільки одним з найстаріших дерев міста, але й найвідомішим. Адже табличка на ньому вказує, що це не просто природна пам’ятка місцевого значення, а дерево самої Лесі Українки. Начебто саме під ним не просто любила відпочивати, живучи з родиною у Луцьку, майбутня славетна письменниця, а навіть не раз доводилося чути, що під цим ясенем мала Леся написала свого першого вірша.

Нині ж у місті вирішують проблему з деревом, котре дуже старе, має порожнини всередині і є просто небезпечним для перехожих. Якби це було просто старезне дерево, його банально спиляли б. Проте шлейф легенди, яка тягнеться за ним десятиліттями, не дає цього зробити. Перший заступник Луцького міського голови Святослав Кравчук вважає, що дерево потрібно врятувати, адже воно стало символом Старого Луцька. Проте версія про його зв’язок з біографією славетної землячки у спеціалістів давно викликає глибокі сумніви. Тому, враховуючи аварійність посадки, його і пропонували зрізати, тим більш, тривалий час тут просто не було охоронної таблички, а лише звичайне... сміттєзвалище.

Головний хранитель фондів Волинського краєзнавчого музею Наталія Юхимівна ПУШКАР є не просто старожителькою міста (у Луцьку вона з 1947 року!), а й відомим в Україні лесезнавцем. Тому версії про те, що ясен — Лесин, не сприймає, спираючись на дослідження біографії славетної землячки і родини Косачів загалом.

— Якщо сестра Лесі Ольга пише, що Леся дуже боялася проходити через костел, бо в нішах сиділи ченці та стояли розфарбовані статуї, то я цьому вірю. Леся боялася, але йшла, бо хотіла послухати органну музику. А я ще пам’ятаю ті ніші і ті статуї, бо навчалася в приміщенні колишнього кляштору, що поруч з костелом, у Луцькій дев’ятій школі. У 50-ті роки минулого століття костел, ясна річ, вже не діяв, у ньому були склади, але двері часто відкриті. І ми, дітвора, втікали туди з уроків або проходили через костел у школу, — пригадує Наталія Пушкар.

Та й варто тільки зіставити, каже вона, дати перебування у Луцьку родини Косачів і Лесі, зокрема, і вік дерева. На час навчання у школі в Старому місті самої Наталії Юхимівни йому мало б бути понад сто років. А що діти часто бували у замку, то не помітити таке дерево було б немислимо, вважає вона. Врешті ярлик про «Лесин ясен» вона пояснює дуже просто. У радянські часи перед приміщенням колишньої Луцької тюрми стояв пам’ятник підпільниці і комсомолці Паші Савельєвій (він, до речі, за незалежної України однієї ночі просто безслідно зник). А в музеї зберігався уламок тюремної стіни, на якому Паша перед стратою начебто видряпала ціле послання до нащадків. Наталія Юхимівна з приводу ідентичності напису та історичної правди дискутувала з одним партійним функціонером, і таки переконала його, що це, певно, фальшивка. На що він відповів: «Але ж нам потрібні герої!» Шкода, вважає вона, що безневинне дерево стало частиною легенди, котра не може мати стосунку до істини. Проте вся ця історія ще раз підтверджує, що нам треба краще вчити власну історію.