День і вічність Євгена Марчука

«День» починає у форматі електронного журналу викладати спогади людей , котрі згадують Євгена Кириловича Марчука…  Ці  матеріали, створені різними людьми (хтось із них доволі близько знав Євгена Кириловича, хтось більшою чи меншою мірою перетинався із ним у  професійній діяльності, у політиці або як журналіст) – спочатку можуть здатися дещо мозаїчними, можливо навіть недостатньо цілісними. Проте навряд чи таке враження є справедливим. Насправді обов*язково варто вникнути у  розповіді: Миколи Кулініча, Петра Кралюка, Михайла Поживанова, Юрія Шаповала, Трохима Ковальчука, Миколи Жулинського, Івана Капсамуна, Володимира Бойка, Анатолія Сахна…

Річ у тому, що незвичайна постать Євгена Марчука висвітлюється й подається у запропонованих текстах у різних ракурсах, розкривається в різних аспектах: Марчук – політик, Марчук – мислитель, Марчук – людина, Марчук – особистість, яка не побоялася (чудово розуміючи при цьому, чим він ризикує) кинути виклик кланово-олігархічній, по суті, кримінальній, злочинній системі влади, яка контролювала Україну з 1994 року й прагнула цей контроль  зміцнити та увічнити. Розглядаючи  характер Євгена Кириловича під гранично можливим  різноманітним кутом зору, автори наведених нами текстів (принаймні, більшість із них) досягли бажаної стереоскопічності, об*ємності його образу, олюднили його, уникнули забронзовіння, що дозволило наблизити ЄК – живого, такого, яким він був – до розумного, відповідального читача.

Можливо, тут дописувачам допоміг давно відомий, проте й досі вельми ефективний прийом: йти від окремого, конкретного (пам*ятні, важливі розмови з Марчуком, його думки, інтонація, взагалі   манера  тримати себе) до загального, до найважливіших, визначальних рис ЄК як державного діяча і як особистості, що мало розкрити масштаби цієї постаті.

Тут, нам, здається, варто приділити увагу декільком суттєвим моментам . Передовсім у цих текстах не обійдена увагою еволюція поглядів Євгена  Кириловича; робиться спроба показати, як зростав й поглиблювався його світогляд в міру виборювання Україною бажаної мети – незалежності       

( незалежності   в усіх сферах: економічної, політичної та духовної).

Далі. Близькі до Євгена Кириловича люди відзначали таку його  вкрай рідкісну, якщо не унікальну рису, як вміння, бажання й  готовність працювати над собою, вдосконалювати себе, безперервно вчитися – постійно, щоденно, до останнього подиху. І дуже важливо, що така вимогливість до себе (насамперед до себе) давала Марчуку законне право бути вимогливим і до підлеглих (така вимогливість незрідко пом*якшувалась притаманним ЄК відмінним почуттям гумору, доброю посмішкою, проте інтереси – перш за все).

І наостанок. Розумний читач знайде на цих сторінках достатньо прикладів подиву3 гідного аналітичного дару Марчука, його вміння передбачити майбутні події. А те, що влада (і значна частина суспільства) не дослухалися до прогнозів ЄК – це теж важлива причина Української Трагедії, про котру він писав.

Разом з тим у спадщині Євгена Кириловича є життєствердна в кращому сенсі слова позитивна книга. Її назва: «Україна. Нова парадигма поступу». Зміст цієї праці якнайкраще доводить, що ідеї Марчука не лише не втратили актуальності, а  є ще більшою мірою запитуваними   зараз, під час війни. І автори пропонованих читачам «Дня» текстів це чудово розуміють.

«День»