Для підтримки «золотого стандарту»

13 січня, у день 20-річчя роботи Лариси Івшиної на посаді головного редактора «Дня», під час онлайн-конференції з цієї нагоди (відео доступне за посиланням) Лариса Олексіївна озвучила низку важливих тем на цей рік та унікальну ініціативу — заснування премії для власних та позаштатних кореспондентів «Дня» в регіонах за кращий журналістський матеріал за рік.

Премія присуджуватиметься щороку в грудні починаючи з 2017-го — за підсумками року. Зараз розробляється положення про цю відзнаку, незабаром ми повідомимо усі організаційні деталі, а наразі варто нагадати про того, на чию честь вона ініційована. Озираючись на 20-річний досвід керівництва щоденною всеукраїнською газетою, Лариса Олексіївна зробила жест великої вдячності і водночас знайшла спосіб, як мотивувати колег до якісного зростання. «Важливо, щоб пам’ять про висококласних професійних та водночас моральних журналістів, жила. Саме таким був власкор газети «День» у Хмельницькому — Михайло Василевський», — зазначила вона на своїй сторінці у «Фейсбуці».

Пан Михайло працював у «Дні» з першого номера газети і до 2009 року, коли тяжка хвороба забрала його життя. Професійність, порядність, доброзичливість і соковита українська мова — такі риси журналіста відзначають усі, хто знав Михайла Василевського. Це саме він — автор вікопомного матеріалу про «Ровесницю Жовтня із села Голенищеве», Химу Хтомівну Остапчук, котра мала таке почуття власної гідності, яке не дозволяло їй жити поряд із тими, хто розкуркулив її родину, і вона відмовилася від електрифікації своєї хати, мовляв, «до лампочки Ілліч та його лампочка». За цим матеріалом та історією другої зустрічі з «бабусею Химкою» студенти-«літньошколярі» «Дня» навіть писали власні есе, і ці статті увійшли до другого тому «Екстракту 150» від «Дня». Між іншим, чи не варто 2017-го, у сторіччя того ж таки «Жовтня», ще раз перечитати ті матеріали і по-новому побачити позицію «скупої і темної баби», як її називали односельці, а по суті людини, що обрала нонконформізм, «несумісний із життям»?

Це саме Михайло Василевський   — автор матеріалу про чоловіка, котрий 57 років жив на горищі, що привернув увагу кореспондентів із Японії, Франції... Це саме його фельєтон про цукерки «Моніка» у розпал президентського скандалу в США передрукував Рейтер... Цей список можна продовжувати далі і далі, непересічний талант репортера Василевського випромінює кожен його матеріал (усі їх легко знайти в архіві на сайті «Дня» day.kyiv.ua).

Ініціативу головного редактора з радістю прокоментували в родині пана Михайла. Його донька Ольга написала: «24 січня українському публіцисту, журналісту, власкору газети «День» Михайлу Василевському було б 65... Майже 8 років, як Україна втратила одного з найяскравіших журналістів, а я — Батька, Вчителя і найближчого відданого друга. «День» заснував премію для власкорів імені Михайла Василевського. Ми мріяли про це, а головред газети «День» Лариса Івшина втілює в життя. Ми готові долучитися матеріально і морально до підтримки української журналістики — гострої, талановитої, незалежної, патріотичної. Саме такої, яку сповідував мій Батько-журналіст від Бога.

Дякую, дорога наша Ларисо Івшина! Ми розчулені та щасливі. Де ти, талановитий, сміливий власкоре? Той, якого бояться в регіоні можновладці і поважають звичайні люди? Той, який вбиває і відроджує одним словом? Знайдись!»

Пошук сенсаційних матеріалів, вміння про них розповідати і бути порядним та доброзичливим — ось які стандарти покликана підтримувати премія «Дня».

Також ми попросили відгукнутися на ініціативу Лариси Івшиної колег, які співпрацювали з Михайлом Василевським і знали його особисто.

«ВІН БУВ МАЙСТРОМ НЕЗВИЧАЙНИХ ІСТОРІЙ ЗІ СВІТУ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ»

Наталія МАЛIМОН, власний кореспондент газети «День» по Волинській області:

— Сьогодні молодим і не тільки журналістам вже треба розказувати, хто такий Михайло Василевський. Без нього неможливо уявити історію  «Дня», історію української журналістики. Але життя так складається, що немає в цій українській журналістиці правила і традиції цінувати тих,  творчість котрих є золотим стандартом. Власне, чому з’являється ця премія, премія імені  журналіста з провінційного, як кажуть, Хмельницького саме у «Дні»? «Важливо, щоб пам’ять про висококласного, професійного і водночас морального журналіста — жила» — так окреслила цю ідею головний редактор видання Лариса Івшина. У «Дні» завжди цінували Михайла Василевського, його тексти, але і Михайло (як всі ми, власкори)  цінував «День» за можливість  творчо рости. Якби не  «День», і він, і я, і більшість з нас не написали б і десятої частини текстів, які написали. «День» — це завжди життя для журналіста з регіону. Але доки  є власкор у регіоні, доти є в ньому і особливий інтерес до видання. Я знаю, як цінував Михайло оцінку головного редактора щодо його текстів. Маючи чималий  журналістський досвід до власкорства, він переживав за кожен написаний рядок, прагнув тримати високу планку, яку встановила Лариса Івшина у «Дні». І це було йому тільки в радість. Найменше мені хочеться описати Василевського, як такого собі поважного метра, класика ще за життя. Він був майстром незвичайних історій зі світу простих людей. Він писав про діда, який просидів на горищі 57 років, про бабу Химку, ровесницю «Великого Жовтня», загибель підлітка — і в цих житейських оповіддях поставала історія країни, історія цілого світу Людини.

Мабуть, матеріали Василевського, надруковані у «Дні», мали б стати темою для студентських наукових робіт, бо по них можна вчитися пошуку теми, її втіленню, стилю, а головне — вчитися саме «людській» журналістиці,  яка тепер, на жаль, не актуальна. Не актуальна серед журналістів, але суспільство її потребує завжди. Михайло писав так, як жив: щиро і просто, а головне — чесно. Це теж тепер «раритет». Він був доброзичливим до колег, не заздрив чиїмось успіхам, а радів. Це те ж тепер, здається, рідкість. Невдячна справа після життя людини казати, якою вона була. Василевського треба читати і перечитувати. Бо написані ним  у «Дні» матеріали дуже часто корисні були  б і сьогоднішньому читачу.

Так сталося, що серед усіх власкорів «Дня» я найбільше приятелювала з Михайлом. Не тому, що інші були якісь не такі, але вони були далекіші мені у сприйнятті нами світу. А Михайло був ближчим, бо мав ще одну рідкісну рису: умів слухати, співпереживати і щиро радіти навіть чужому успіху. Умів підказати, підтримати і зрозуміти. Найперше це, звісно, стосувалося творчості, що особливо цінується не тільки в журналістському, у будь-якому людському середовищі. Його матеріали можна розбирати на цитати, і щоразу захоплюватися власним стилем, соковитою (а на перший погляд наче простою) українською мовою. «Яка ж то печаль, говорити в минулому часі. Що жив та був...»         — читаєш рядок з матеріалу, і відчуваєш зразу: то Василевський. Про нього також печально говорити в минулому часі. «Не зважаючи на ні що, життя прекрасне!» — це те ж Василевський. Незамінних нема, є —  неповторні. Це — про нього.

Така премія — це і є той золотий стандарт журналістики, який впроваджує своєю діяльністю газета «День» і головний редактор Лариса Івшина.

«НА ТАКИЙ ЕТАЛОН У ЖУРНАЛІСТСЬКІЙ ПРОФЕСІЇ МОЖНА І ТРЕБА РІВНЯТИСЯ»

Вадим РИЖКОВ, власний кореспондент «Дня» в Дніпропетровській області:

— Талановиті журналісти — талановиті по-особливому. Вони мають дар бачити, чути і писати про те, чого в буденному житті не помічають інші. Цією властивістю був щедро обдарований наш колега Михайло Василевський, чиї публікації неодноразово спричиняли неабиякий резонанс не лише в українських, але й у зарубіжних ЗМІ. Михайло, як ніхто інший, умів побачити історію і життя нашої країни через долю простого українця. Зі свого досвіду знаю, що знайти і «розговорити» співрозмовника, та так, щоб він розкрив свою душу, — зовсім непросте завдання. Водночас важко було знайти скромнішу людину, ніж Михайло Василевський, який би так філософськи ставився до заслужених лаврів на журналістській ниві. Пригадую, як на власкорівських зустрічах у редакції газети «День» він розмовляв із нами, примружуючись крізь дим цигарки. В запасі у нього завжди була цікава життєва історія, а то й дотепний анекдот, дуже схожий на життя. Мова його публікацій мала якусь свою образність. Запам’яталась і дуже рідкісна у наш час якість — доброзичливість до людей і до своїх побратимів по перу зокрема. Думаю, що рішення заснувати премію для власкорів ім. Михайла Василевського цілком виправдане. На такий еталон у журналістській професії можна й треба рівнятися. І премія імені Василевського якраз сприятиме зростанню власкорів, які прагнутимуть до цього еталона.