Дон Кiхот в обладунках рутини

Власне, сигнали про те, що з «Дон Кіхотом» може трапитися казус, долинули з першого театру України задовго до прем'єри. Ще на початку репетицій відмовився від, здавалось би, ідеально «своєї» ролі Санчо Панси Богдан Бенюк, а за кілька тижнів до випуску спектаклю після суперечки з постановником Василем Сечиним ретирувався зі спектаклю і Дон Кіхот — Богдан Ступка. Позбувшися «зоряного дуету», спектакль був явно приречений на невдачу, що неважко було спрогнозувати, знаючи попередні режисерські ескапади колишнього радянського театрознавця, котрий гордо повідомляє про своє нинішнє місцеперебування (Мюнхен, Німеччина) в кожній афіші.

«Нотатки божевільного», за Гоголем, і «Марення вдвох» Йонеско мужньо виручали провідні франківські майстри, передусім визнаний прем'єр театру Богдан Ступка. «Дон Кіхота», ураженого «фірмовими» вадами режисерського стилю Василя Сечина — ілюстративністю, приматом раціоналізму над уявою, нарочитою метафоричністю в дусі публіцистичних видовищ 70-х років, рятувати виявилося нікому. Можна було б обмежитися констатацією, якби «Дон Кіхот» раптово, як під час магнієвого спалаху, не оголив низку проблем провідної трупи України. Поклавши руку на серце, доводиться визнати, що якби театр мав достатньо коштів для запрошення гідних режисерів, то він, напевно, не був би таким ліберальним до рутинних потуг «режисера з Німеччини», який копіює на зразковій сцені України свою тульську постановку. Якби мав театр імені Івана Франка малу сцену, то він міг би ризикувати азартніше, даючи постановки молодим режисерам, які перебувають у пошуку, не тільки оновлюючи таким чином власний стилістичний діапазон, але і причащаючи до іншої методології своїх акторів. Можливо, тоді в них знайшлися б сили не просто старанно розміщуватися в нудних мізансценах «Дон Кіхота», але й «висадити в повітря» їхню заскорузлість власною індивідуальністю?

№220 17.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»