Фрагменти вічності Ади Рибачук і Володимира Мельниченка

Імена Ади Рибачук і Володимира Мельниченка пов’язані життям, творчістю, однодумством, працею, боротьбою, а тепер вже і вічністю, адже Ада так несправедливо рано покинула цей світ.

Саме її пам’яті та пам’яті їхнього спільного друга, великого хірурга і мислителя Миколи Амосова, століття якого відзначатиметься у ці ж дні, присвячено виставку «Фрагменти», яку представлено Володимиром Мельниченком в Національній академії мистецтв України. Адже він кожний свій день, який прожив без Ади, присвячує тому, щоб їхня загальна спадщина залишилася і, головне, дісталася людям. Символічно, що виставка — саме в тому залі, де колись метри українського образотворчого мистецтва приймали у молодих творців їхні дипломні роботи — плоди довгої праці на далекій Півночі.

У колі творчих інтересів Рибачук і Мельниченка — неймовірна різноманітність художніх інструментів: від монументалізма до кераміки, архітектурних форм і проектів до гобеленів, скульптури, графіки, пластичного моделювання. Список цей можна продовжувати нескінченно. Не всі кияни знають, що результат їхньої праці — Палац для дітей і юнацтва на площі Слави, Центральний автовокзал і, наприклад, перший «призовий» образ відомого фестивалю анімаційного кіно «КРОК». На жаль, волею долі, або тих, хто нахабно бере на себе обов’язки її виконавця на землі, багато їхніх робіт загадково зникло. А одну з головних справ їхнього життя — Стіну Пам’яті на Байковому — по-варварськи залито бетоном за розпорядженням тодішнього уряду. І лицемірство влади, що тлумачить свої дії вербально, мало чим відрізнялося від теперішнього. Не знаю, як кому, а мені цей тимчасовий «чортовий міст» дає надію, адже не дивлячись на всі їхні підступні плани та дії, роботи художників живуть і вчать нас жити.

Сьогодні сенс життя Володимира Мельниченка — віддати народові їхню з Адою праця. Багато років вони разом боролися за збереження майстерні, надто подобався владі будиночок у центрі Києва. Багато хто підтримував тоді художників, але крапку в цьому допомогла поставити Лариса Скорик. Нині Володя мріє залишити для міста цей світлий, сповнений неперевершеної аури творчості та людського спілкування будинок. У вигляді будинку-музею. І лише необхідно одне рішення — будинок є архітектурною пам’яткою і охороняється державою, — яке ніяк не можуть прийняти.

Розповідати про саму виставку безглуздо. Не можна словами передати різноманіття образів, думок і пристрастей, що представлено на ній. Краще подивитися, яким міг би бути парк пам’яті та пам’ятник Мейсену, що приховує Стіна Пам’яті, яку поховано під багатотонним бетоном. До речі, за словами Володимира, маючи технічні та фінансові можливості, її можна показати світу. Там же, на виставці, можна купити книжки, що постійно видає Мельниченко, в яких трепетно живе частина душі Ади.

Загалом, це варто побачити і... поміркувати. А порозмірковувати нам усім є про що.