«Галактика розуму»

Сьогодні день народження святкує головний редактор газети «День» – Лариса Івшина. Архітектор простору, генератор ідей, організатор української гуманітарної політики... Водночас у день ювілею хотілося б поговорити про ще одну характеристику, яка лежить в основі всіх названих вище. Про віру.

Комусь слово віра може видатися простим, але воно має багато вимірів. Напевно, кожен вірить у щось, а проте скільки з нас вірять в Україну, українців? Чи справа у Волині, звідки Лариса Олексіївна родом, чи в її родині й рідних, чи це особистий вибір, але результат очевидний — було отримано надійне щеплення від ставлення «ну, це ж Україна. Що ж ви хочете», такого поширеного нині, в якому якраз бракує віри у свою державу, натомість її місце заступає байдужість або навіть зневага. Так утворюється внутрішній «дефект головного дзеркала», коли бачиш у своїй державі тільки проблеми. Натомість віра дає змогу побачити інший образ. Не те, щоб проблеми в ньому зникли, ні, вони так само лишилися, але у цьому баченні вони не є нездоланною даністю, а є викликом, для вирішення якого потрібно докласти зусиль. А своєрідним бонусом віри є унікальна здатність бачити поруч зі складнощами те хороше, яке варто підсилити. 

Усе це ілюструють проєкти «Дня». Вирішального й великою мірою переломного 1999 року можна було сказати: «От такі українці, такими були й лишаться. Це безнадійно». Але віра в людей, вочевидь, не підвела й цього разу. «Тепер ми будемо займатися суспільством», — такою була, як ми всі пам’ятаємо, відповідь. І ця обіцянка дотримується вже багато років. «День» як холдинг інтелектуальних ініціатив регулярно готує нові «ліки» для наших «задавнених хвороб». 

Газета не просто висвітлює основні події України, світу, а й виконує значно глибшу функцію — формування точного діагнозу стану українського суспільства (цікаво, чи мислить хтось, окрім «Дня», такими категоріями?). На сторінках газети започатковуються дискусії, що є критично важливими для осмислення самих себе, формування плану дій і візії українського майбутнього. Науковці, митці, винахідники, мандрівники та багато інших людей, які мають поради, як підвищити рівень українського суспільства, завдяки газеті «День» отримали можливість бути почутими. 

Фотовиставка теж фіксує українське сьогодення та розставляє візуальні акценти у щорічному фотонаративі (адже обрані світлини — це не просто зображення, а мініісторії). Крім того, так само, як і газета, фотоконкурс є магнітом для мислячих митців, які своїми світлинами звертають увагу на важливі суспільні теми, та шансом, щоб їхні роботи побачили тисячі людей. 

А Бібліотека газети «День» є тими, віднайденими завдяки інтелектуальному брейншторму, ліками задля загоєння ран, завданих століттями колоніального та тоталітарного життя. Кожна книга спрямована заповнити певну прогалину в національній пам’яті й ідентичності, яка «тягне на дно» українське суспільство. 

Водночас «День» під керівництвом Лариси Олексіївни не тільки вказує на те, що варто виправити, а й віднаходить в українцях те величне, про яке вони й самі вже не пам’ятають. Одного разу Лариса Олексіївна сформулювала це завдання так: популізм апелює до найнижчого в людині, а наше завдання — звертатися до найкращого. І в такий спосіб культивувати ці позитивні риси.

Особливо яскраво це проявляється у Літній школі журналістики. Коли молодому поколінню дають шанс долучитися до високої мети, попри те, що воно має обмаль досвіду. І ця віра в те, що молодь може значно більше, надання права на помилку й можливості навчання — часом творять справжні дива. 

Так само подив викликає те, у який спосіб можна говорити про наші міста. Проєкт «Великі малі міста України», як і «Маршрут №1» загалом, формує новий бренд нашої держави. Зовсім не провінційної, а європейської, з багатим культурним надбанням і багатьма несподіванками для дослідників. Адже українська земля завжди має чим здивувати мандрівників: навіть у маленькому, далекому від основних трас містечку чи селі може розміщуватися унікальний собор чи гетьманський маєток. «Маршрут №1» теж відновлює в українців цю здатність дивуватися собою.

Завдяки започаткованим преміям газета також відзначає вияви принциповості, відданості справі, підтримуючи лауреатів і нагадуючи: те, що вони роблять, — не дарма. 

Ось так завдяки ініціативам Лариси Олексіївни твориться ціла «галактика розуму»: науковці, митці, волонтери, активісти, політики та інші представники громадянського суспільства — усі мають свою «орбіту», але всіх поєднують спільні цінності й віра в те, що ми можемо змінити нашу державу, трансформувати її в омріяну Україну.

«Волинський характер»

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук:

— «Понеже від народження звірі, ходячи в пустелі, знають ями свої; птахи, що літають в повітрі, відають гнізда свої; риби, плаваючи по морях і в річках, чують вири свої; бджоли і тим подібні боронять вуликів своїх, — тако ж і люди, і де зродилися і вскормлені були, до того місця велику ласку мають», — це ще на початку XVI ст. писав білоруський першодрукар Франциск Скорина. Справді, до місця свого народження людина має ласку, часто прагне до нього. Це місце відіграє чимало в її житті, навіть у певному сенсі — визначає долю.

Лариса Олексіївна Івшина народилася на Волині. І хоча в юному віці покинула цей край, він багато що значить у її житті. Те, що вона робила й робить, як на мене, обумовлюється її «волинським характером». Зрештою, вона любить Волинь і часто буває на своїй малій батьківщині — Острозі, Луцьку, інших волинських містах і селах і, звісно, в Локачах.

Боюсь, що про волинське містечко Локачі та Локачинський район більшість пересічних українців мало що знає або взагалі нічого не знає. А даремно. Цей, здавалося б, невеликий клаптик землі має свою багату історію і славну традицію, зосібна аристократичну.

На теренах цього краю діяв православний монастир Різдва Богородиці в селі Загорів. Заснований він був, як вважають, ще в давньоруські часи. У цій обителі працював скрипторій. У 1530 — 1560-х рр. у ньому були вийшли у світ духовні книги Златоструй, Євангеліє, дві Мінеї, а також шедевр українського рукописання — Загорівський Апостол 1554 р. У 1622 — 1624 рр. у монастирі перебували мандрівні друкарі Павло Домжив (Люткович) та Сильвестр. Тут наприкінці XVII — на початку XVIII ст. працював Йов Кондзелевич — один із найкращих українських іконописців тієї епохи. Саме він розмалював знаменитий Богородчанський іконостас.

Загорівський монастир «заявив про себе» і в новітні часи. Під час волинського повстання 8 — 11 вересня 1943 р. тут точилися кровопролитні бої між воїнами Української повстанської армії та німецькими есесівцями. Про цей бій навіть була складена пісня:

В Загорові на горі,

у старім монастирі,

у неділю, рано-вранці,

там молилися повстанці.

«Благослови, Божа Мати,

на ворогів міцно стати,

боронити Україну

по лицарськи — до загину».

«Борітеся, мої діти,

бідну землю бороніте,

за прикладом мого Сина

встане з мертвих Україна».

В понеділок, на світанку,

в Загорові блищать танки,

гудуть авта й літаки —

облягають німаки.

«Друзі, алярм, гей вставайте,

монастиря не давайте,

бороніте Україну».

«Здобудемо або згинем!..»

Звісно, в часи, коли народилася Лариса Олексіївна, така пам’ять була під забороною. Та все ж про ці події згадували місцеві люди. І щось мусило доходити до неї.

Згадане село Загорів був родовим гніздом української аристократичної родини Загоровських. Це були не лише заможні землевласники, які часто зі зброєю в руках захищали рідні терени. Були серед них високоосвічені та культурні люди. Так, Василь Загоровський 1577 р. написав «Духовний заповіт», який став значною пам’яткою давньої української писемності. А ще один Загоровський — Єронім 1614 р. опублікував латиною антиєзуїтський памфлет «Приватні вказівки», який став надзвичайно популярним твором і був перекладений багатьма європейськими мовами.

У давні часи на теренах Локачинського району існувала своя вища школа в містечку Киселин (зараз село Кисилин). Тут її 1638 р. заснували протестанти-соцініани. Киселинська академія була ровесницею Києво-Могиляннки. Про останню ми багато знаємо. А про Киселинську академію абсолютна більшість українців не знає нічого. На жаль…

На теренах Локачинського району, в селі Затурці, народився один із найвидатніших українських істориків та мислителів В’ячеслав Липинський. Він стояв біля витоків «державницької школи» в українській історіографії. Знаний В’ячеслав Липинський і як політичний філософ. Він вважав, що історію творять еліти і що не нація формує державу, а, навпаки, держави, її провідники витворюють національні спільноти. Знаю, що Лариса Олексіївна дуже шанує цього мислителя. І розлогі статті про Липинського, його погляди не раз з’являлися на сторінках «Дня».

Як на мене, то Волинь дала Ларисі Олексіївні дві важливі речі — історизм та аристократизм, що й визначили її «волинський характер».

Історизм не лише як інтерес до свого минулого, хоча це теж має велике значення. А як своєрідний заповіт, що допомагає осмислювати сучасне й служить дороговказом у майбутнє. Тому по-своєму закономірно, що в редагованій Ларисою Олексіївною газеті «День» з’явилося так багато різноманітних історичних матеріалів. А на основі них укладалися книги. Книги, які не лише «відроджували» й осмислювали українську історію, історію наших сусідів. А й переосмислювали чимало речей, заповнювали «білі плями». При цьому Лариса Олексіївна намагалася робити акцент не на «народній історії», а на «історії аристократичній». Тут вона гідно продовжила лінію свого земляка В’ячеслава Липинського.

Що ж до аристократизму, то це слово за часів «народної» радянської влади у нас стало майже лайливим. Волинський же аристократизм Лариси Олексіївни — це передусім прагнення до кращого, якіснішого. Недаремно редагована нею газета «День» орієнтувалася й орієнтується на кращі зразки журналістики, не підігравала «людській простоті», а намагалася задовольняти потреби мислячих людей. Це видання стало чи не головним інтелектуальним майданчиком України. Щоправда, за нинішніх умов «повстання мас» це мало цінується. А шкода...

Зараз Лариса Олексіївна святкує ювілей. Зроблено чимало. Багаторічне редагування газети «День», низка томів бібліотеки цього видання, «Маршрут №1», щорічна фотовиставка «Дня», Острозький клуб інтелектуального спілкування, інші проєкти… Сподіваюся, багато що з цього буде продовжено. Та й нове з’явиться. І тут пригадується назва нової книги Бібліотеки «Дня» — «День вдячності».

Хочеться, щоб ювілей став днем вдячності для Лариси Олексіївни — вдячності за створене нею.

Численні вітання іменинниця Лариса Олексіївна отримає в ексклюзивному випуску "Дня" особисто. 

Переглянути PDF онлайн

«ЛОКАЧИНСЬКА ШКОЛА ПИШАЄТЬСЯ ЛАРИСОЮ ІВШИНОЮ, ВИПУСКНИЦЕЮ 1977 РОКУ»

Оксана САХАРЧУК, директор навчально-виховного комплексу «Локачинська ЗОШ ІI—IIIІ ступенів — гімназія»:

— Школа — це насамперед спільнота однодумців — дітей, педагогів, батьків, які об’єднані спільними цінностями та окрилені спільними мріями. Школа, настанови вчителів продовжують творити особистість навіть після того, як вона закінчує заклад освіти. Ціннісні орієнтири, компетентнісний потенціал, мотиваційні установки, закладені в дитячі роки родиною та вчителями, випробовуються на стійкість щоденним іспитом під назвою «життя».

Локачинська школа пишається своїми випускниками, адже їхні життя і праця — це найдостовірніший критерій якості освітніх послуг, які надає заклад освіти. Локачинська школа пишається Ларисою Івшиною, випускницею 1977 року. Відчуваємо гордість за подвижницьку працю Лариси Олексіївни — численні інформаційні, інтелектуальні проєкти «Дня», місія яких у формуванні українського суспільства на засадах національної ідентичності, в чіткому окресленні ціннісних координат буття, в подоланні історичної амнезії, чесному погляді на ментальні хиби і спробі скласти їхній «протокол лікування». Навіть на відстані відчуваємо, яке особливе місце в серці Лариси Олексіївни, почесного громадянина Локач, займає школа, спогади про вчителів, селище дитинства.

Вдячність і пам’ять — це прикметні риси сильних та глибоких особистостей, якою і є Лариса Олексіївна. Колектив Локачинської школи щиро вітає Ларису Івшину з ювілейною датою. Нехай дерево життя, як і дерево проєктів «Дня», шумить густою кроною, міцніє корінням, тішить щедрими плодами! Нехай доля посилає ще багато сонячних, наповнених творчою працею, щасливих років життя!

«ЛЮДИНА З ВЕЛИЧЕЗНОЮ МОРАЛЬНОЮ ВИТРИМКОЮ»

Микола ГРИЦЕНКО, президент Благодійного фонду «Дня»:

— Вірність — штука вельми серйозна і  надто рідкісна.  Чи це має стосунок до людських взаємин, чи— до власного роду-племені, чи — обраного колись шляху...

Лариса Івшина по праву належить до  невеликої когорти  вірних людей! Передовсім, вірних своїм духовним орієнтирам та життєвим принципам. А ще — своїй професії! Навряд чи знайдеться в Україні  головний редактор загальнонаціонального ЗМІ який би упродовж своєї рекордно-багатолітньої діяльності втримався б від тимчасових вигідних спокус взамін на ту ж таки — вірність.  Але в тому й сила, що  люди із такою величезною духовною та моральною витримкою в Україні є!  І на них вона досі тримається!

Здоровлячи Ларису Олексіївну з Пионовим Ювілеєм, зичимо їй рясного та соковитого цвітіння на багато літ і зим, на радість прийдешньому ДНЮ!

«ВЕЛИКА ДУШЕВНА І ДУХОВНА СПІВУЧАСТЬ У ЖИТТІ ДЕРЖАВИ»

Iрина МАЦЕПУРА, директор ТОВ ВГ СМ:

— Колись на каналі  СТБ була програма «Вікна в світ». Я дивилась на зоряний склад журналістів Л.Івшина, В. Портніков, М. Вересень, Р. Хотин — і це дійсно було вікном в тоді новий світ, що лиш формувався. Незвичайні точки зору, нові бачення, блискуча аналітика — ця програма була для мене якимось вододілом між тим тією системою, що закінчувалася, і новими реаліями.

Разом з тим уже була газета «День», яку я читаю приблизно з 1998 року, респектабельна, консервативна газета, яка впевнено закладала фундамент нової держави.

І я не пам`ятаю момент, коли візуально все склалося: що прессекретар Прем`єр-Міністра України, єдиний, кого ти візуально відрізняв, блискуча журналіст з СТБ і головний редактор газети «День» — це одна особа.

Моя мама більш прискіпливо слідкувала за пресою та громадським життям і, слухаючи Ларису Івшину, завжди казала: ну щось в державі з Президентами не складається, а перша леді явно є і блискуча.

Газета «День» для мене — камертон розуміння гуманітарного розвитку держави. Мені дуже подобається, як головний редактор задає високі планки розуміння історії держави: аристократизм, а не меншовартість, самодостатність в непростих історичних реаліях, а не сором`язливість.

Бібліотека газети «День» — це великі острови нашої історії, десь очевидні, десь неочевидні (до речі, програмний цикл статей Л.О. Івшиної «Про неочевидне» — це окрема прекрасна сторінка). Опираючись на ці книги, осмислюючи їх, набагато впевненіше почуваєш себе в інформаційному вирі.

Моє здивування як керівника — ЯК? Як вдається стільки років тримати так стабільно, такий високий рівень такої насиченої  ЩОДЕННОЇ газети?

Особисто я дуже люблю тексти самої Лариси Івшиної — передмови до книг, вступні статті до Маршруту №1, програмні статті в «Дні», книгу «Мої університети», ну і виступи по телебаченню. Гострий погляд, відточені формулювання, які стають крилатими фразами, фундаментальне розуміння державних та громадських процесів,  велика душевна і духовна співучасть в житті держави.

Газети «День», попередні випуски журналу Маршрут №1 — завжди на робочому столі. Якось, в розпал проблем і тяжкої виробничої дискусії, зсунула папери на столі, і між документами з`явився останній абзац вступного слова до Маршруту з традиційним закінченням: «з любов`ю, Лариса Івшина». Можливо, в той момент це було найважливіше, щоб перехопити повітря.

Дякую, що Ви є!

«НЕХАЙ КОЖЕН ДЕНЬ БУДЕ ЯСКРАВИМ І НЕПОВТОРНИМ»

Михаийло ПОЖИВАНОВ, голова Фонду «Магдебурське право», голова наглядової ради БФ газети «День»:

— Щиро вітаю Ларису Олексіївну з ювілеєм! Вдячниий долі, котра познайомила мене з такою непересічною особистістю: харизматичною, цілеспрямованою, енергійною, креативною, діяльною, мудрою й чарівною. Нехай кожен її день — і «День» — буде яскравим і неповторним, а всі задуми отримують достойне втілення! Здоров’я, мирного й щасливого простору, прекрасних і сердечних людей довкола! З повагою та найтеплішими побажаннями!

«НОВИХ ПЕРЕМОГ!»

— Чарівна, розумна, патріотична, наполеглива, яскрава і неповторна... Ларисо Олексіївно, з днем народження! Здоров’я, радості і щастя! І нових перемог! Кожного дня! Тепла, добра, любові! Ми вдячні долі, яка познайомила нас в ім’я спільного творення Світла і Добра!

З повагою cім’я Юркових   

«БАЖАЮ ВАМ СУМЛІННИХ УЧНІВ!»

Iрина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», велика приятелька «Дня», від імені дружнього МIОКу:

— Якось я натрапила на слова з послання апостола Павла до Галатів: «А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо». Інакше кажучи — не втомлюймося чинити добро. І не раз мені спадало на думку, що саме ці слова втілені в діях, впертих і наполегливих, нашої глибокоповажної Лариси Олексіївни. Це мене завжди вражало і захоплювало — рухатися лише вперед, творити нові й нові проєкти, працювати і поповнювати бібліотеку «Дня», «займатися суспільством» навіть тоді, коли воно, це суспільство, переступає всі дозволені межі, штовхаючи нас у небуття.

Саме Івшина Лариса ніколи не втомлюється чинити добро для загалу, залишаючись у цьому загалі в меншості. Це важка і невдячна ноша, але  завжди почесна, що не може не викликати поваги навіть у опонентів. Бо за цим стоїть міцна позиція з правильними орієнтирами і траєкторіями руху. Бо за цим зчитуємо глибоке розуміння суспільних проблем, осмислення історичних помилок, окреслення шляхів, якими маємо рухатися з чітко поставленими завданнями, в основі яких — освіта і просвіта. Таким особистостям завжди непросто. Але Лариса Олексіївна крок за кроком творить те, що ми називаємо середовищем, яке сьогодні є згустком, концентрацією інтелекту, енергією розуму, творчості, знань. Із кожним роком це середовище збільшує свій ареал, поглиблюється і поширюється, захоплюючи все нові й нові території, міста, містечка і села, долучаючи фантастичних людей з глибокими знаннями і цікавими ідеями, які впливали і впливають на розуміння багатьох процесів. Чого лише варті такі знакові постаті, як Джеймс Мейс, Сергій Кримський, Клара Ґудзик! Магнетизм Лариси Івшиної привів до газети «День» Володимира Панченка, Петра Кралюка, Юрія Шаповала, Тетяну Остапко, Романа Яціва і багатьох інших, які формують і вигранюють наш світогляд.   

Творить Лариса Івшина такий розумний простір, потрапити до якого ой як непросто, бо це вимагає щоденної праці над собою, читання з олівцем, системної роботи над власним вишколом.

Що мене особисто ще захоплює в цій непересічній особистості — це вміння творити синергію молодого максималізму і  досвідченої  зрілості, що робить і саму газету,  і всі її інтелектуальні продукти цікавими для людей різних поколінь.

Лариса Івшина ніколи не втомлюється чинити добро, обравши одним із своїх пріоритетів роботу з молодими людьми, створюючи для них унікальні можливості для освіти у «Літній школі журналістики» — літньому університеті від газети «День», базованому на високих стандартах етики, журналістики і, зрештою, моралі. Маю можливість бачити, як відбувається спілкування впродовж десятиліття з академічною спільнотою Львівської політехніки. Відкриття щорічних фотовиставок завжди супроводжуються дискусіями зі студентами і викладачами. На обговорення Лариса Олексіївна завжди пропонує суспільно важливі теми. Я однозначно стверджую: така взаємодія має дуже сильний, потужний резонанс, що спонукає до мислення, зачіпає амбіції студентства, заохочує до освіти і самоосвіти.

Лариса Івшина ніколи не втомлюється чинити добро, коли відкриває наші потужні культурні, історичні пласти, засипані попелом безпам’ятства і невдячності, витягає на поверхню і дарує кожному з нас. А ми, як малі діти, часто крутимо головами і з якоюсь несамовитою впертістю відмовляємося спожити готовий розумний продукт, який зробив би нас сильнішими, озброєними проти розкрадання наших духовних скарбів, для плекання і зміцнення нашої ідентичності, для пошуку і віднайдення шляху до самих себе.

Про це ми часто говоримо в нашому Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою, маючи щастя активно спілкуватися з головним редактором улюбленої газети та її творчою командою. А для мене особисто завжди відповідальним і почесним є запрошення модерувати презентації книжок унікальної бібліотеки «Дня», які кожного разу є квінтесенцією інтелектуальної думки найкращих.

Лариса Івшина ніколи не втомлюється чинити добро кожному з нас окремо, нам усім разом і, як би це високопарно не звучало, для України.

За це, дорога Ларисо Олексіївно, Вам глибока вдячність, повага і любов! Вчитися ніколи не пізно, тож бажаю Вам сумлінних учнів! Лише за таких умов будемо мати результат, якого прагнемо.

Многая і благая літа Вам!

ЗІРКА «ДНЯ»       

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, Голова Київського відділення НСТД України:

— Вітання! Схиляюсь глибоко в  повазі і любові до зірки «Дня» за всіх тих, кому театр — усе життя.  Щоранку радію квітам від Лариси (на жаль, тільки у фейсбуці). Квітів зірваних відверто не люблю, нев’янучі обожнюю без міри. Квітнути щодня, єднати радістю порозуміння — велике мистецтво. Щодня відкривати вікно часу — велика робота.

Дай, Боже, зоряної тиші,

бажаю безміру доби!..

Це, може, навіть і не вірші,

а квіти, подаровані тобі.

              (навіяно Ліною Костенко)

Ще сміх наш вогкий, сльози не солоні,

Роки ще нас у спину не женуть,

Нам ще не чуть зимових наших дзвонів,

Допоки вміємо весняні дзвони чуть.

             (підказано Миколою Вінграновським)

«НАВЧАТИ — ОЗНАЧАЄ ПОДВІЙНО ВЧИТИСЯ»

Жозеф Жубер, французький письменник (1754 —1824)

Ольга ТАУКАЧ, журналістка:

— Педагоги, в яких протягом п’яти років тоді ще на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка проходив вишкіл наш курс випуску 1984 року, здається, прищепили нам найважливіше — вміння вчитися, бути відкритими до нових знань, інформаційних потоків, здатність піддавати їх аналізу і готовність ділитися своїми набутками з іншими.

Університетський вишкіл дав надійне підґрунтя головному редактору газети «День» для того, щоб не лише придумати і заснувати видання, не тільки ним щоденно опікуватись, а й заснувати школу для молодих журналістів. Хто знає, скільки журналістських паростків, натхненних досвідом «Дня», дають плоди після кожної Літньої школи. І хто знає, скільки молодої енергії отримує «День» та його головний редактор завдяки таким студіям, що допомагає у кінцевому результаті успішно долати, на перший погляд, непереборні перепони на шляху щоденного розвитку видання та його щоденного виживання.

 Головний редактор завжди знаходить у собі радісну силу для проведення зустрічей зі студентами різних вишів у всіх регіонах України, обертаючи їх у власну віру патріотизму, відданості обраній справі й оптимізму. Перетворити формат засобу масової інформації на КАФЕДРУ — справа не проста. У кожному випуску «Дня» можна знайти не актуалізовані мудрості на потребу чергового дня, а глибинні й всеосяжні роздуми про вчорашнє, сьогоднішнє й прийдешнє. І ясну позицію.

  Доволі складно тримати ніс по вітру, особливо, коли він (вітер) часто змінюється. Але ще складніше дотримуватися обраного курсу, чітко розуміючи напрямок руху. І володіти силою духу, аби переконати у цьому свою команду. «Ми народжуємося протягом одного дня, — писав у своїй книзі «Лише один день» Гейл Форман. — Протягом дня помираємо. Протягом дня ми можемо змінитися. І протягом дня можемо закохатися. Всього протягом одного дня може відбутися все, що завгодно».

Уміння програмувати кожен свій день на позитив і перемогу є безсумнівною запорукою успіху. Ця формула доведена успішним студентським і професійним життям багатьох наших однокурсників. І Лариса є наочним свідченням цього.

 Після завершення пандемічного карантину світ стане іншим. Зміняться звички, уявлення людей, їхня поведінка. Але щось усе ж таки має залишатися сталим, таким, на яке можна опертися і рухатися далі. Так хай це буде впевненість у завтрашньому «Дні». Здоров’я і наснаги його беззмінному головному редактору!

Шістдесят, щиро любима Ларисо, це — просто паспортні дані, які дають можливість скористатися пільгами, приміром, при поїздці метрополітеном. Твій оптимізм, здатність тримати удари і вести корабель крізь нічні буревії до світлого світанку переконують, що тобі, як і навесні 1984-го, не більше 25-ти. І хай генетичне вміння навчатися і навчати щодня відкриває перед тобою нові обрії. Так тримати!

«ГАЗЕТА «ДЕНЬ», ЯКУ ВОНА НЕЗМІННО ВЕДЕ ЖИТТЯМ УЖЕ БАГАТО РОКІВ — ЦЕ ЦІЛА ЕПОХА»

Оксана ЮРИНЕЦЬ, народна депутатка Верховної Ради VIII скликання:

— Лариса Івшина — це унікальний приклад того, коли не людина обирає професію, а сам Бог обирає її для неї. Бо недаремно ж уродини Лариси Олексіївни  такі близькі до Дня журналіста. Газета «День», яку Вона незмінно веде життям уже багато років — це ціла епоха. Коли на одній із презентацій часопису в межах Форуму  видавців у Львові на сцену вийшла молода учениця школи «Дня» можна було позаздрити тому запалу і радості, які їй за короткий час зуміли прищепити  в редакції. Коли інші медіа зійшли на манівці, втратили читача, загубили совість, газета «День» не лише вистояла, а й прискорила хід в ногу з часом, розвинулась, народила нові цікаві проєкти. І завжди на передовій цих процесів стояла Лариса Івшина. Бажаю Вам, пані Ларисо, залишатися найкращим прикладом і для зрілих журналістів, і для лише початківців, надихати і надихатися, міцно тримати кермо «Дня»  і штурвал родинного корабля.

«ЛАРИСА ОЛЕКСІЇВНА — ДЕРЖАВНИК ЗА МИСЛЕННЯМ, ДІЯМИ І РЕЗУЛЬТАТАМИ»

Ганна ГОПКО, народна депутатка Верховної Ради VIII скликання, громадська діячка:

— Із 2004 року, першого дня нашого знайомства, яке переросло в довгі роки тісної співпраці і дружби з Ларисою Олексіївною, захоплююся її сподвижницькою працею для розбудови України як суб’єкта геополітики і майбутнього члена НАТО.

Лариса Олексіївна — державник за мисленням, діями і результатами.

Ще зі студентських часів поважаю і читаю газету «День», яка на інтелектуальному фронті є справжнім воїном у захисті національних інтересів. Дякую за всі вагомі проєкти як Бібліотека «Дня» (важлива для укріплення ідентичності, відстоювання правди в боротьбі за місце в історії, для протидії гібридній війні Кремля), Літня школа журналістики (фактично університет «Дня»), щорічної Міжнародної фотовиставки.

І ще люблю пані Ларису за харизму, вміння піднімати планку, ініціювати та втілювати нові проєкти. І за естетику. За неймовірно стильні хусточки, флешмоб із капелюшками.

Упевнена, що якби українці більше читали якісну пресу, а саме «День», то критичність мислення не допускала б такої амнезії чи електоральної інфантильності.

Хотіла б побажати енергійного оптимізму. Хай і надалі проростають зерна її хобі — відкривати таланти —  в появі змінотворців у ВР, органах місцевого самоврядування, журналістиці.

«У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ФОРМУЛА УСПІХУ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ?»

Леонід ФРОСЕВИЧ, головний редактор видання «Український репортер»:

— Торкаючись теми української журналістики, хочеться сказати, що вона є різною — глибокою і поверховою, правдивою і маніпулятивною, якісною і примітивною, наступальною і боязливою. У цьому медійному просторі є все, як у супермаркеті. Ми беремо те, що до вподоби, чого потребує душа. Але зазвичай дивимося, хто є виробником того чи іншого товару, чи придатний він для споживання, зрештою, і як він виглядає.

І якщо ми кинемо погляд на майже тридцятилітній період української незалежності, то побачимо великий «асортимент» інформаційного продукту. Його було особливо багато в першій половині 1990-х років, коли вітчизняна журналістика ще тільки ставала на дорогу до свого, українського, читача, ще перебувала в ейфорії від того, що настала ера вільного висловлювання думки і медіа нарешті зможуть сповідувати європейські стандарти журналістики, що суспільно-політичні, економічні процеси не притлумлять вільне слово. Але вже тоді чимало наших колег десь загубилися на цьому шляху, не витримавши конкуренції, а були й такі, що розвіялися по партійних виданнях, «зійшли з професії», зневірившись і розчарувавшись у своєму виборі, вдарилися в торгівлю, рекламну діяльність... Сьогодні не про них мова. Говоримо про тих, хто є взірцем правдивої української журналістики, хто впродовж багатьох років вельми фахово робить свою справу, пропонуючи величезній аудиторії особливий продукт — інформаційний, який є найпершим, найголовнішим, адже має колосальний вплив на суспільство. Говоримо про Ларису Івшину, головного редактора газети «День».

Так, це зірка вітчизняної журналістики. Безсумнівно, успіху і визнання досягають лише завдяки щоденній титанічній праці, любові до своєї професії, одержимості, жертовності, зрештою. А саме це притаманне Ларисі Олексіївні.

Її робота — на видноті: в журналістських матеріалах, книжках, публічних виступах... Лариса Івшина давно торує журналістську стежину. Але ж яким є цей поступ! Дуже якісним, тому й робимо висновок про якісну журналістику, яка не дозволяє збитися на манівці, загрузнути в дріб’язковості, яка спонукає до роздумів, порівнянь, співставлення фактів, яка показує суспільству «опорні точки», на що особливо звернути увагу, в якому напрямку рухатися, зрештою, що не так і як виправити ситуацію. Називаємо це еталонною роботою. Приємно, що стільки років її показує саме Лариса Івшина.

Мабуть, історія особистого успіху пані Лариси невіддільна від редакції «Дня». Водночас і «День» є еталоном вітчизняної друкованої преси. Ви ж не побачите на шпальтах видання замовних публікацій, «чорного піару», олігархічного впливу, «смажених» фактів, «розперезаності» думки, як це буває у деяких ЗМІ. Бо «День» — це також еталон нашої журналістики. Вдумливої, аналітичної, переконливої, цікавої, гострої. «День» підтягує і читача до цього еталону. Вчить. Радиться з ним. Слухає його поради. Пропонує зазирнути «за горизонт», піднімає планку висоти. Хоче, щоб суспільство ставало кращим, мудрішим, начитанішим, вміло боронити свої права, знало, хто є хто в політикумі, робило правильні висновки, вчилося на власних помилках і виправляло їх. І вчилося совісно жити, шануючи і пам’ятаючи своїх героїв, великих достойників нації.

Пригадується, як один чоловік під час Революції Гідності майже щодня стояв на Майдані з глибоким гаслом: «Ремонт совісті».

Були й інші гасла. Десятки надписів. Але «ремонт совісті»... врізався у пам’ять. Я про те, що в Україні й нині вельми потрібен такий «ремонт». Як повітря. І не косметичний — справжній, капітальний, врахувавши помилки минулого. Без нього — ніяк. Особливо це стосується влади.

Численні матеріали «Дня» якраз і підказують суспільству, як треба проводити «ремонт совісті», як не заблукати, за висловом Бориса Олійника, «в глухім чортополосі», «у шабаші свавільної свободи».

Звичайно, цю редакційну політику спрямовує визнаний лідер — Лариса Івшина, яка створила високофаховий творчий колектив однодумців. Ось у цьому також проявляється її талант — вона усіляко сприяє появі молодих тямущих журналістів, одразу націлюючи їх на високий результат, на те, щоб бути попереду. Вона вміє зацікавити їх якимись особливими принадами професії — а це те, чого ніколи на навчать у вузах. Можливо, одна з таких принад — прищеплення любові до правдивого слова. Саме до правдивого, до того ж аналітичного. А це — особливий драйв. Це те, що назавжди...Його не купиш у супермаркеті ні за які гроші.

Згодом таке слово дає свої позитивні плоди. І вже журналісти розмірковують про Урок правди від Лариси Івшини, про її формулу успіху.

А в чому ж ця формула? Її не виписано в підручниках, про неї не скажуть на університетських лекціях. Цю формулу виводить саме життя, присвячене журналістиці, копітка, постійна напружена редакційна робота, газетні будні, зустрічі з цікавими співрозмовниками, виставкові заходи, підготовка книжок... І все ж, в основі успіху Лариси Олексіївни — талант від Бога, велика любов до професії, знання і величезний досвід. Тому українській журналістиці є з кого брати приклад.

Нехай щастить Вам, пані Ларисо, на цій благодатній дорозі! І нехай завжди буде світлий «День»!

У чому полягає формула успіху Лариси Івшиної?

Щоб покарали убивць, які розстріляли патріотів на Інститутській, Грушевського. Щоб справедлива кара впала на голови всіх, хто бив і калічив протестувальників.

Щоб перед законом постали усі начальники у воєнних мундирах, які допустили утворення так званих котлів на сході, коли загинули сотні українських воїнів.

Щоб влада нарешті зрозуміла і побачила, як тарифи «душать» народ.

Щоб конфіскували в дохід держави маєтки і статки посіпак Януковича.

Щоб усі, хто сидить на владній верхотурі, були чесними і щирими з народом.

Тому й потрібен глибокий «ремонт совісті»...

«ДЯКУЮ ЗА НАТХНЕННЯ І МОЖЛИВІСТЬ БАЧИТИ СЬОГОДЕННЯ ПІД ІНШИМ КУТОМ ЗОРУ»

Борис ФIЛАТОВ, міський голова Дніпра:

— Я чудово пам’ятаю наше знайомство з пані Ларисою і радий, що ми змогли побудувати дружні стосунки. У Дніпрі її знають передусім як ідейну натхненницю Фотовиставки газети «День» — унікального за своєю суттю проєкту, який уподобали жителі нашого міста і який ми підтримуватимемо й надалі. Іменинниці бажаю найперше — міцного здоров’я. А також — витримки та професійного балансу. Дякую за натхнення і можливість бачити сьогодення під іншим кутом зору. Ця справа важлива як для нашого міста Дніпра, так і для всієї України. Многая літа!

«ГАЗЕТА Є СТРАТЕГІЧНИМ ОРГАНОМ — ЦЕ БЕЗПЕРЕЧНО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА»

Андрій СЕНЧЕНКО, політик, лідер партії «Сила права»:

— Газета «День», на жаль, є виключенням з того, що відбувається нині у сфері ЗМІ, колись паперових, нині, переважно, електронних. Виключенням з точки зору того, що газета не працює на кон’юнктуру сьогодення, а є стратегічним органом — це безперечно залежить від головного редактора, який задає тон, висоту планки. Сьогодні українське суспільство потребує якраз стратегічних думок і розуміння того, що держава не будується в режимі очікування дива, а треба мати стратегію, план, чіткий напрямок, це стосується всіх сфер, врешті-решт національної ідеї, розбудовуванням та підтримкою якої «День» займається вже багато років.

Важливо відмітити видання книг та статей, Бібліотеку газети «День», таке явище як Школа журналістики (я також зустрічався з молоддю) — це вкрай важливі ініціативи. Можна демонструвати високий рівень розуміння, але якщо цікаві думки не передавати новій генерації журналістів, тоді це буде просто «грою розуму». Все ж таки: і газета, і Лариса Олексіївна працюють на реальний результат, на країну, щоб у нас відбувались позитивні зміни.

Хочу побажати здоров’я та гарного настрою Ларисі Олексіївні, тому що вона Україні потрібна, разом з газетою: і як головний редактор, і як чудова особистість.

ЛАРИСА ІВШИНА — ЦЕ ШКОЛА В УКРАЇНСЬКІЙ ЖУРНАЛІСТИЦІ. ЦЕ ФІГУРА В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ, ЯКА ВИПЕРЕДЖАЄ ЧАС»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День»:

— Для мене Лариса Івшина — це вчитель у журналістиці. Колись, ще в 2006 році, вона помітила в мені, студенті Одеського університету, потенціал, а згодом дала можливість спробувати себе в професії. Відверто кажучи, я не планував бути журналістом. «Я колись також» — заспокоювала мене Лариса Олексіївна... Із 2008 року я працюю в «Дні» і радий, що саме в цій газеті я навчився всьому тому, що вмію в професії. І не лише. Працювати з нашим головредом — це завжди бути «в тонусі» — моральному, інтелектуальному, сучасному, професійному.

Для мене Лариса Івшина — це бренд, це школа в українській журналістиці. Адже передусім «День» — це український контент, громадянська позиція, професіоналізм, репутація, принциповість і відповідальність. Незалежно від зміни політичної кон’юнктури в країні, газета ніколи не сходила зі свого шляху. Чого лише варта наша багаторічна і незмінна боротьба за правду в резонансній «справі Гонгадзе — Подольського». Газета не просто захищає та просуває свободу слова, вона її створює!  

Для мене Лариса Івшина — це фігура в українській історії (державник), яка випереджає час. Її аналіз минулого і сучасного України, прогноз на майбутнє — завжди був маяком, до якого мала б тягнутися країна. Часто не розуміли і не бачили, тому через газету та її чисельні проєкти Лариса Олексіївна доносить — створює базу для змістовної журналістики, для якісного розвитку України. Газета «День» під керівництвом Лариси Івшиної (власне, це одне ціле) — це одна з ключових платформ у країні, яка з 1997-го проводить глибоку і послідовну роботу з українським суспільством для створення сильної держави.

Многая літа, Ларисо Олексіївно! Хай збудуться ваші мрії!

«БУТИ ЛІДЕРОМ — ПОКЛИКАННЯ І ТАЛАНТ»

Ганна ШЕРЕМЕТ, заступник головного редактора:

—  Ми знайомі з Ларисою Івшиною зі студентства. І вже тоді вона була абсолютним лідером. Усі п’ять років навчання. Формальним і неформальним в одній особі. Не докладаючи для цього, здавалося, щонайменших зусиль. У чому секрет? Харизматичність? Без сумніву (хоча тоді ми і слова такого не знали). Але я б назвала цю здатність до лідерства — талантом. Але талант — річ приємна, однак обтяжлива. Оскільки талант вимагає реалізації — інакше це порожній комплімент, не більше. А реалізація — постійної праці, зусиль, постійного навчання. Постійної «прямої спини», постійного підняття планки насамперед для себе. Мало кому вдається з цим впоратися. Лариси Івшиній вдається.

Більше того, у неї є особливе покликання — заражати спрагою реалізації оточення. Звідси — безліч проєктів, звідси — пошуки цікавих, обдарованих людей, звідси — створення гармонійного середовища проживання. І я бажаю, щоб у всіх своїх пошуках Лариса процвітала, множачи однодумців, розумних помічників, захоплених послідовників... Рада бути свідком і учасником цього «руху» за лідером!..

«ЯВИЩЕМ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ «ДЕНЬ» СТАВ ЗА ЛАРИСИ ІВШИНОЇ»

Наталія МАЛIМОН, власний кореспондент газети «День» по Волинській області:

— Завжди, коли їду у справах у Локачі, стараюся ще із Луцька сісти з того боку в автобусі, щоб з віконця побачити бік вулиці Луцької, на якій стоїть будинок Марії Архипівни Жаловаги. Проводжаю його поглядом, і думаю: вже минули роки і роки, коли я ступала на його подвір’я. А як пам’ятаються наші зустрічі з мамою Лариси... Це для інших вона Лариса Івшина, головний редактор «Дня», а для мами завжди була просто Ларисою, за яку вона, як і за другу свою донечку, потерпала, переживала і молилася. «Ото як принесуть газету, зразу дивлюся на останню сторінку, де написано «головний редактор», — розказувала Марія Архипівна. — І якщо написана моя Лариса, від серця відлягає, і вже починаю газету гортати».

Як ніхто інший, мама розуміла рівень відповідальності, котрий лежав на її дитині. І я не знаю, наскільки виправдані зараз саме ці мої спогади, але не треба забувати, що всі ми, як казав класик, родом з дитинства, і волинське містечко з великою історією — Локачі, і будинок на вулиці Луцькій -це ті місця, які дали нашому головному редактору силу, характер. Можна багато говорити про «День», що це видання, яке об’єктивно відображає стан українського суспільства, висвітлює проблеми і «верхів», і «низів», сміливо порушує гострі й актуальні теми. Це одна з небагатьох якісних україномовних газет в нашій країні, а в нинішніх реаліях, може, це єдина така газета в Україні взагалі.

Але явищем культурного життя України «День» став за Лариси Івшиної. Бо написати журналіст може багато чого, а от хто це надрукує?! Вітаючи нашого головного редактора з ювілеєм, бажаю: не розгубити ні краплі волинського характеру, завдяки якому вона іде по життю, так само додавати впевненості і нам, колегам та читачам, так само продовжувати бути зразком шляхетності і мудрості. І бажаю бути просто щасливою людиною.

«ЛАРИСА ІВШИНА ВМІЄ ДОДАВАТИ СИЛИ»

Олеся ШУТКЕВИЧ, власний кореспондент у Вінниці та області:

— Одразу скажу, що навчатися в «школі» Лариси Івшиної нелегко, це не для слабаків, які звикли «написав-здав-забув», і точно не для ледарів, які в професії не бачать далі свого носа. Та той, кому вдалося стати на одну хвилю з Ларисою Олексіївною, отримує не лише нові навички, виструнчує майстерність володіння словом, а й здобуває колосальний багаж знань, що допомагає відновлювати перерваний зв’язок часів. Ми, в «Дні», не боїмося говорити про складне, не прагнемо влаштовувати шоу, не використовуємо теми, аби хайпанути і вискочити на рейтингу — ми складаємо пазл нових форматів сьогодення на фундаменті історії і з поглядом у майбутнє.

Для мене особисто важливим уроком стало потужне щеплення від комплексу меншовартості. Саме на темах «Дня» можна побачити документальне підтвердження того, як вирувало культурне життя на теренах України багато років тому. Скільки оригінальних, не наслідуваних чи «списаних» державних, економічних, історико-культурних, ініціатив було задумано і втілено, достатньо згадати короткий проміжок правління гетьмана Скоропадського. Недаремно моя редакторка каже, що «День» знімає «порчу» і несе світло.

Не загубитися в тунелі сьогодення допомагає величезна кількість інструментів-проєктів, які напрацювала Лариса Івшина в «Дні». Про кожен із них можна розповідати годинами. Спецпроєкти газети, її тематичне наповнення чи жанрове розмаїття, вже давно стало предметом вивчення в курсових і магістерських роботах студентів. Вони стають учасниками Літньої школи «Дня», і це ще той марафон. Викладачі використовують газету як приклад на міжнародних конференціях. А фотовиставка давно перетворилася на альбом із сучасної історії України. Чи складно працювати в такому виданні? Так! Чи відповідально? Так! Чи вимогливий редактор? Дуже! Але водночас той, хто надихає! Лариса Івшина вміє додавати сили, мотивувати, знаходити підходящі слова. А ще вона прекрасна подруга — так-так не дивуйтеся. З Ларисою Олексіївною весело ходити по магазинах, цікаво гуляти містом і пліткувати за кавою. Таким редактором не всі можуть похвалитися. Тому, вважаю, мені пощастило. І маю надію, що щаститиме ще довго.

Дорога моя Ларисо Олексіївно, з роси та води на довгі-довгі роки! Бажаю не втомлюватися нести світло, надихати інших і знаходити натхнення для себе!

«ШКОЛА ЛАРИСИ ІВШИНОЇ — ЦЕ ВІЙНА РОЗУМУ З СІРІСТЮ, ТВОРЧОСТІ З РЕМЕСЛОМ»

Микола СЕМЕНА, журналіст, автор «Дня»:

— Газета «День» — одне з небагатьох, а можливо, навіть єдине в Україні, видання, яке складний шлях 90-х, а також не менш контраверсійний період початку ХХІ століття пройшло з гідністю достойного засобу масової інформації, ретельно дотримуючись принципів правдивості та достовірності. Газета в найтяжчі роки для України, коли деякі ЗМІ просто втрачали моральне обличчя, витримала високий професійний рівень, не впала в жовтизну, гуртувала навкруги себе розумних, чесних, сміливих, винахідливих, високоосвічених, ініціативних володарів нових смислів, які з її сторінок задавали і окремій людині, всьому суспільству, і самій державі високі стандарти національної самооцінки, вказували шляхи саморозвитку, пропонували реформи і шляхи розв’язання проблемних історичних, економічних, моральних вузлів. Газета «День» успішно склала всі ці екзамени на порядність і чесність. Школа Лариси Івшиної — це війна розуму з сірістю, творчості з ремеслом. 

Школа Лариси Івшиної — в ґрунтовності та новизні сенсів. Вона збудувала і впевнено веде через бурі цей «корабель з сонячним диском» на логотипі. Вона, не зважаючи на всі труднощі і завади, гуртувала навкруги газети все краще і найрозумніше, що було в країні і поза нею, вона ставила рівень вимог і задавала червоні лінії, вона критикувала і хвалила, вона сміялася і сердилася, але завжди щиро і чесно.

Не можна перелічити ідеї і проєкти, які вона генерувала, і разом з колективом «Дня» втілила в житті за ці роки. По-перше, це сама газета, яка є зразком не лише честі, правдивості, професійності і креативності,  але й поліграфічної краси.

Це сила-силенна інформаційних кампаній, які міняли соціальні настрої, гартували стосунки держави і людини.

Це не просто проєкти з книговидання, а глибинна ідея «Україна Incognita», з якої для багатьох українців поставала їхня рідна, дорога, але досі не знана Україна, що втілилося в серію унікальних видань, які стали настільними книгами як для просто шукачів істини, так і для багатьох вчителів, а також і для багатьох академіків.

Це генеральний пошук на теренах України талановитої молоді, яка згуртувалася в Літню школу, що дала українській журналістиці плеяду вдумливих спеціалістів з аналізу стану і перспектив країни.  Це — школа Лариси Івшиної.

Це і фотоконкурс «Дня», що пробудив на теренах України велику кількість майстрів методом світлописання обдумувати, аналізувати, відображати красу і біди України. Це виставки по всій Україні разом з круглими столами та глибинними теледискусіями про високе, гідне, мудре і достойне, що є в нашого народу.

Червоний диск на логотипі газети, яку Лариса Олексіївна щодня благословляє в світ, — це для днівців не «сонце, що сходить», а «сонце, що вже зійшло». Це впевненість — завтра знову буде «День»! Це символ ідеї, яка вже втілилися в життя. Це перегук між собою кількох символів. По-перше, вранішнього сонця, яке знаменує новий день. По-друге, знаного на весь світ червоного університету, з високими стандартами вченості та мудрості, який  став колискою для Лариси Олексіївни та для багатьох інших днівців, де міцніли корені нашої спільної українськості та ідейності. Це — висока температура журналістської напруженої думки і постійного пошуку тих ресурсів, які ще можна поставити на службу Україні. Ось все це — школа Лариси Івшиної. 

«ЦЕ ДУЖЕ ХОРОША ШКОЛА»

Надія ЗИКIНА, екс-референт головного редактора:

— У газеті «День» я пропрацювала 22 роки, із них 14 — помічником-референтом головного редактора. Спочатку я працювала у відділі кореспондентської мережі, але якось мене запросили в приймальню когось підмінити. І так склалося, що я лишилася працювати на цьому місці, за що дуже вдячна Ларисі Олексіївні.

Мені сподобався сам темп роботи. Я дуже багато навчилася. Подорослішала. На багато речей почала дивитися інакше. Звичайно, спочатку було дуже важко, я приходила дуже рано і йшла о восьмій, а то й дев’ятій вечора. Але мені було справді цікаво. Лариса Олексіївна не давала «закиснути», як вона говорить. Звичайно, Лариса Олексіївна вплинула на мої погляди, і я сформувалася як особистість. Наприклад, ту вимогливість, яка панує в редакції, я перенесла на себе і свій дім. Ця риса приносить свої хороші плоди.

Мої батьки також уболівали за газету, за мене в газеті й дуже пишалися тим, що я працюю у «Дені». Я вдячна Ларисі Олексіївні за все, що вона зробила для мене. Вона дуже підтримувала мене. Особливо у важкі часи, коли хворіла моя мама. Дякую Ларисі Олексіївні за те, що вклала в мене. Зробила такою, якою я є. Звичайно, я виросла завдяки Ларисі Олексіївні.

До речі, я пам’ятаю, як створювалася Літня школа журналістики, бачила, як професійно виростали ці молоді люди і ставали відомими. Взагалі, це дуже хороша школа — працювати в газеті «День». Хочу побажати Ларисі Олексіївні, звичайно, здоров’я — їй та її рідним. Лариса Олексіївна дуже творча людина, у неї завжди багато найцікавіших ідей, тож нехай цей фонтан не вичерпується. Бажаю, звісно, зростання кількості прихильників, читачів і рекламодавців. Я вболіваю за «День» і бажаю, щоб зберігався паперовий варіант газети. Цей неповторний запах і відчуття свіжого номера. Дякую, Ларисо Олексіївно!

«ЛАРИСА ОЛЕКСІЇВНА ЧАСТО КАЖЕ, ЩО ЇЙ ПОЩАСТИЛО В ЖИТТІ З ВЧИТЕЛЯМИ, АЛЕ, МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, Й УЧИТЕЛЯМ ДУЖЕ ПОЩАСТИЛО З ТАКОЮ ВДЯЧНОЮ УЧЕНИЦЕЮ»

Анна МАКОГОНЧУК, ексреферентка головної редакторки:

— Лариса Івшина — унікальна особистість в українській журналістиці. І її унікальність, як на мене, в тому, що вона дає молоді (і не лише) шанси проявити себе в журналістиці, в фотомистецтві, в редакторі, в організаційних моментах і т.д. Хто як ці шанси використовує — вже особиста відповідальність кожного)))

Лариса Олексіївна вміє розгледіти в людині її здібності і допомогти їх розвинути. Так, іноді здається, що головна редакторка аж надто вимоглива і що неможливо дотягнутися до тієї планки, яку вона ставить, але потім розумієш, що вона ніколи не вимагає від людини того, що та не зможе зробити. І постановка  «планок» стосується не лише команди, а й її особисто, адже вона ніколи не зупиняється на досягнутому. Лариса Олексіївна часто каже, що їй пощастило в житті з учителями, але, мені здається, і вчителям дуже пощастило з такою вдячною ученицею!

ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЩО ТРАПЛЯЄТЬСЯ, КОЛИ В ТЕБЕ ВІРЯТЬ

Анна ГАВРИЛЮК, художниця:

— Нещодавно з колегами ілюстраторами згадували як починався наш шлях у професії. Дехто не міг згадати свої перші кроки, але не я. Моє буття ілюстраторкою почалося з зустрічі з Ларисою Олексіївною.

Малюючи для газети День уже 8 років, я й досі дивуюся «казковості» цієї історії. Можливо, я так і була б продавчинею в арт-крамничці, яка виставляє свої листівки на вітрину поряд із безліччю інших. Але доля вирішила інакше. Одного зимового вечора до крамниці завітала Лариса Олексіївна, звернула увагу саме на мої листівки і... повірила в мене. Так усе почалося і триває досі.

Тому щиро і від усього серця вітаю Вас, Ларисо Олексіївно, з Днем народження! Дякую за Вашу віру в людей, яка вчить нас самих вірити в чудеса. Бажаю не втрачати властивої вам жвавої цікавості до світу, людей, ідей... Наснаги та оптимізму!

«ВИ РОБИТЕ ДУЖЕ ЗНАЧНИЙ ВНЕСОК У РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНИХ МЕДІА В УКРАЇНІ»

Iван АНТИПЕНКО, власний кореспондент у Херсонській області:

— Коли я почав писати в «День» ще 2013 року, я був вражений високим рівнем професіоналізму в кожному з проєктів, які редакція вела паралельно з видавництвом щоденної газети тоді ще трьома мовами. «Бібліотека «Дня», фотоконкурс, «Україна Incognita», Літня школа журналістики, глянець «Маршрут №1»...

Щоб усе це мало єдиний сенс, стиль, було змістовним і цікавим — потрібна класна команда, яку збирає сильний лідер. І саме так є в редакції «Дня». Лариса Олексіївна завжди вміла добирати людей, які не лише є хорошими професіоналами, а й розділяють цінності і смисли, які «День» культивує вже багато років. Це спільний фокус і напрям думок у принципових для України питаннях: формування відповідальності за політичний вибір, глибоке знання історії для засвоєння її уроків, особливе ставлення до національної культури в усіх її проявах, вміння «читати» і реагувати на головні процеси в країні. 

Ставши кореспондентом «Дня» в регіоні, з першого дня і нині відчуваю велику відповідальність у роботі, щоб тримати високий авторитет газети. Дякую Ларисі Олексіївні за широку творчу свободу, і водночас за вміння зорієнтувати на ключових темах. Це — дуже важливо, коли роками працюєш дистанційно.

Бажаю Ларисі Олексіївні залишатися ідейним натхненником для колег і драйвером успішних проєктів «Дня». Ви робите дуже значний внесок у розвиток професійних медіа в Україні, а з ними — відповідального громадянського суспільства.

«День» — ЦЕ ПОСТІЙНИЙ ТРЕНАЖЕР МІЗКІВ ТА ЩОДЕННИЙ ДОМАШНІЙ УНІВЕРСИТЕТ

Iнна ЛИХОВИД, редактор відділу «Суспільство»:

«У «Дні» належу до журналістів-»старожилів». Тут я вже більше років, ніж обом моїм дітям разом. Роботодавці та ейчери скажуть, що це ознака стабільного та надійного співробітника. Насправді це свідчить про особливі стосунки із «Днем».

У редакцію потрапила ще в студентські роки, на практику. Чесно — до цього раніше і не чула про газету «День». Жила в маленькому містечку на Київщині, де населення в основному читало районку. Та всього якихось два тижні в редакції зробили свою справу. Відбувся якийсь перелом свідомості, зрозуміла, що у «Дні» навчуся значно більше, ніж в аудиторії. Принаймні — журналістиці. З часом, звісно, ловила себе на думці, що, може, не варто було поєднувати навчання з роботою, але — вибір зроблено.

«День» — це постійний тренажер мізків та щоденний домашній університет, називати можна по-різному, а суть незмінна — якщо ти частина команди «Дня», мусиш тримати планку, яку зависоко ставить для усіх головний редактор. Тож нічого не втрачено.

Для мене «День»— це добрячий шмат життя, який вже не так просто відтяти. Я люблю теми, над якими працюю, люблю колектив, самоіронічний та наполегливий, поважаю редактора за генерацію ідей та високі вимоги до нас, журналістів, бо як інакше прагнути більшого та самовдосконалюватися? Звісно, поважаю і ціную читачів, які підтримують ідеї «Дня» та так само прагнуть збудувати нову Україну з іншими цінностями, з якісною політичною елітою та свідомим суспільством. На цьому постійно наголошує Лариса Івшина, прикро, що однодумців не так багато, як хотілося б. Тож колективу «Дня» є над чим працювати.

«День» — це вчитель для кожного. І друг теж. Коли читачі чи експерти розповідають, як збирають у власний архів номери газети з особливими текстами (а їх у нас більшість), стає трепетно і щемливо. Для мене — це доказ, що працюємо недаремно. Якщо нові видання зараз змагаються за кількість переглядів топових тем на сайтах, хизуються блогами політиків, нехай і з некришталевою репутацією, проплачуть рекламу своїх публікацій у соцмережах, то у «Дня» зовсім інший підхід. Він закохує читачів глибокою аналітикою, виваженістю і нейтралітетом.

Газета — як дрон у повітрі, котрий стежить за життям країни звисока, дає свої оцінки усьому, що бачить, робить прогнози, при цьому помиляється дуже рідко.

Це газета інтелігентів — для інтелігентів. Це школа, в яку потрапляють тільки найкращі. Вдячна головреду за можливість стати її ученицею».

«Я ВДЯЧНА ЗА МОЖЛИВІСТЬ БУТИ ЧАСТИНОЮ «Дня»

Марія СТУКАНОВА, кореспондент газети «День»:

— Коли я прийшла працювати в газету, то першим моїм запитанням до Лариси Олексіївни було: «Яким має бути журналіст «Дня»? (Мені було важливо це знати, аби не схибити!)» Тоді вона відповіла приблизно так: він має цікавитися світом, уміти дивуватися, нізащо не ставати циніком та знати історію України. (На останньому Лариса Олексіївна наголошує завжди!) Ці слова стали моїм світоглядним та ціннісним дороговказом. Зрештою, вони постійно мені звучать, адже у «Дні» ти ніколи не перестаєш ставити собі запитання. «День» — це таке середовище, в якому ти завжди маєш доростати до кращого журналіста та до кращої людини. Вони завжди на кілька кроків попереду.

Кожна зустріч із Ларисою Олексіївною — це крок до цього. Після кожної розмови з головною редакторкою дізнаєшся щось нове та важливе. Це відчуття нагадує насолоду від цікавої лекції в університеті, коли тобі, неначе утаємниченому, відкривається нове Знання! Може, тому в «Дні» мені часто здається, що моє навчання в університеті й не припинялося. Воно неначе перейшло в іншу фазу.

Лариса Олексіївна репрезентує іншу Україну. Шляхетну, глибоку, неповерхневу, чесну. Україну, якої здебільшого зараз немає, але ідеал якої впродовж цих десятків років формував і плекав «День».

«Щодалі більше відчуваю, як стаю людиною», — написала я у своєму «Інстаґрамі», коли минув тиждень роботи в газеті. Пригадую, тоді мене до глибини душі вразила фотовиставка «Дня» у вестибюлі метро «Театральна». Я довго ходила від світлини до світлини, пильно роздивлялася їх, а всередині щось щеміло. На кожній світлині, представленій у експозиції, були ми, українці. Й що довше й що пильніше вдивлялася у це дзеркало, то ясніше розуміла і нас, і себе.

Чи варто вкотре писати, яку велику справу для України робить «День», що вже 21 рік колекціонує фото нашої держави і дбайливо складає їх у сімейний фотоальбом країни? Мені здається, ми ще не здатні повністю усвідомити важливість фотовиставки. З кожним роком вона набуватиме більшого сенсу та ваги. Бо що нам залишиться від історії? Багато що забудеться у плині літ, але образи закарбуються в пам’яті. Як відбитки доби, вони виринатимуть перед очима. Із власним присмаком — деколи радісним, інколи — сумовитим чи іронічним, але завжди — ностальгійним.

Я вдячна Ларисі Олексіївні за можливість бути частинкою «Дня». Посеред відбірних людей, які горять своєю справою. Але я знаю, що люди, які роблять для України більше, ніж їм здається; більше, ніж це можна зараз осягнути, не випадкові. Я знаю, що вони доросли до звання журналіста, бо їм теж відкривалося Знання. Завдяки Редакторці, котра, цитуючи Лесю Українку, «своїм життям до себе дорівнялась». А це вдається небагатьом.

ЛЕДІ-«День»

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА, авторка газети «День»:

— Мені як  постійній авторці й одночасно читачці газети «День» надзвичайно приємно і почесно вітати з ювілеєм її головну редакторку — Ларису Івшину.  Та ще й у такий цікавий спосіб: писати на шпальтах створеного нею видання слова привітання. Сам цей факт — уже багато про що говорить.

Лариса Івшина вирізняється серед інших інтелектуальних і самодостатніх жінок, філософію і стиль життя яких розділяю: красива, статна, енергійна, з притаманним тільки їй зухвалим міксом — наполегливості і впевненості, обґрунтованої, майже чоловічої принциповості й яскраво вираженої жіночності, стиля і шарму. Справжня леді. Леді-»День»!

Створивши «День», вона щодня відтворює на газетному папері свій багатий внутрішній світ допитливої й цілеспрямованої особистості, різнобічно освіченої, цікавої до всього новітнього, небанального і того, що рухає цей світ. Рухає та змінює щодня її саму. Це дар, талант, покликання, щастя, дарунок долі, який можна вважати найціннішим подарунком до цього ювілею. Не тільки самій ювілярці, а й нам.

Непересічна постать в українській журналістиці, вона ніколи за всі роки існування видання не зраджувала собі, своїй місії. Нині це відчуваєш особливо гостро і з вдячністю. У країні, де майже знищені всі пристойні ЗМІ, перевернуті з ніг на голову журналістські принципи, мільйони разів порушена етика, створений її талантом і саме її світоглядом «День» залишається стійким олов’яним солдатиком. На якій війні, марно уточнювати — тут безліч варіантів.

Чому в день народження чарівної й талановитої жінки пишеться саме про її дітище — теж, сподіваюся, зрозуміло. Справа її життя — «День» — це і мій день, розтягнутий у часі. Як і багатьох інших читачів, авторів, пересічних українців, що вміють учитися, розвиватися, критично мислити і жити, за великим рахунком.

Саме пані Лариса чи не єдина у своєму цеху продовжує працювати, не змінюючи колись складені правила гри. Це стосується і сталої команди, яка давно поруч із нею, і відданості темам, яких вона ніколи не позбавиться на догоду натовпу. Культура, мистецтво, історія, філософія, наука, українознавство і українолюбство. Завжди глибоко, всебічно, аналітично, актуально, оперативно, гаряче, критично, в контексті і в ритмі, поважаючи інтелектуальну працю і свободу слова. Без її підтримки (і пані Лариси, і газети) тисячі цікавих текстів та інтерв’ю  могли би бути ніколи не написаними і не затребуваними.

Тож побажання очевидні й щирі. Залишатися натхненницею для всієї великої професійної сім’ї. Хранителькою ніжності й добра — для рідних. Людиною, яка запалює, стимулює, просвіщає, підтримує юних, вселяє впевненість, позитив і надію людям мудрого віку і досвіду. Жінкою, яка так  шляхетно вміє завжди залишатися Жінкою. Леді-»День».

«ТАЛАНТ ЗМІНЮВАТИ»

Ольга ХАРЧЕНКО, редакторка відділу кореспондентської мережі:

   — «Кожен сам відповідальний за свій життєвий проєкт» — один із афоризмів Лариси Олексіївни, який я не забуваю від початку роботи у «Дні» майже 10 років тому. А втім, наша головна редакторка має ще чудовий хист перетворювати все і всіх довкола на краще. У редакції давно стала загальною фраза про те, що кожен, незалежно від свого бажання і намірів, у «Дні» починає рости і самовдосконалюватися. Лариса Олексіївна дуже добре відчуває людей, вона сама ніколи не зупиняється на досягнутому та чекає того від інших. І це дає свої плоди — плоди розлогого Дерева проєктів «Дня», до вирощування яких ми, завдяки Ларисі Олексіївні, долучені. «Архітектор простору» — так влучно-метафорично називає себе наша керівник, бо й справді «День» — це «газета для країни, якої ще немає». Але яка має постати. І я хочу побажати Вам, Ларисо Олексіївно, щоб ваш благотворний вплив поширився врешті не на десятки і сотні, а на сотні тисяч людей. Якщо цінності й стандарти «країни «День» запанують на теренах цілої країни, ми всі відчуємо зовсім іншу якість життя.

«ІНОДІ Я ДИВУЮСЬ НЕВТОМНІЙ ЕНЕРГІЇ ТА НАПОЛЕГЛИВОСТІ ЦІЄЇ ЖІНКИ»

Вадим РИЖКОВ, власний корреспондент у Дніпрі та області:

    — Чого можна повчитися в Лариси Івшиної? Насамперед, патріотизму. Любові до України, до її історії та культури. Бо все, що вона робить, пов’язане саме з цим. У середині 90-х, коли ми познайомились, в Україні було чимало друкованих видань — це був розквіт української преси. Буквально кожного року відкривалися нові й нові видання з великими тиражами, а люди зранку займали черги біля газетних кіосків. Читали газети, до речі, й чиновники усіх рангів на чолі з Президентом. І навіть звертали увагу, реагували на гарячі публікації. На цьому перенасиченому ринку українських ЗМІ пробитися в перші лави було нелегко, але газета «День» цю задачу подолала. Здавалося б, можна було й на лаврах почивати, але головному редактору «Дня» цього було замало. Адже газета завжди повинна мати якусь «родзинку», своє особисте і неповторне обличчя. Воно й з’явилось — спочатку у вигляді сторінки «Україна Incognita», а згодом цілої низки книжок з серії «Бібліотека газети «День».

    Лариса Івшина, як головний редактор, поставила перед собою та колективом амбітну задачу популяризації української історії, яка на той час рясніла величезними «білими плямами». Відтоді з сторінок газети «День» до масового читача почали повертатися призабуті події та люди, героїчні та трагічні сторінки вітчизняної історії. Ледь не першим в Україні наше видання почало писати про Голодомор. І не тільки писати, але й звертати на цю проблему увагу вчених та політиків.

    Мабуть, не помилюсь, якщо скажу, що проблеми минулого згодом привели до переосмислення українського сьогодення. Адже історія — це не тільки минуле, вона повсякчасно робиться на наших очах. Ці миттєвості з історії сучасної України фіксує та зберігає фотовиставка газети «День» — ще один успішний проєкт, народжений з ініціативи Лариси Олексіївни. Щороку наша виставка світлин відвідує великі та малі міста, університетські центри України на чолі з головним редактором «Дня». Кожна така поїздка — це зустрічі та бесіди з тисячами й тисячами людей. Насамперед з молоддю та студентами. Відверто кажучи, іноді я дивуюсь невтомній енергії та наполегливості цієї жінки, яка вміє просувати свої ідеї та втілювати їх у життя крок за кроком. Цим якостям могли би позаздрити багато хто, зокрема українські політики.

    Впевнений, що з такими якостями Лариса Івшина могла би стати успішним державним діячем. У всякому разі розуму, сил і натхнення їй точно не позичати — в цьому я навіть не сумніваюсь. Втім справа, якою вона займається вже багато років, на мій погляд, набагато важливіша. Особливо, з огляду на майбутнє України.

«ОСОБЛИВИЙ ТАЛАНТ ВІДЧУТТЯ І ПЕРЕДБАЧЕННЯ»

Леся ОЛIЙНИК, авторка газети «День»:

— Кожна жінка так чи інакше, але прагне створити свій простір, у якому вона почувалася б вільно, захищено, комфортно, самозреалізовано. Ось такий простір, який має назву «День», створила Лариса Івшина, — простір, яким вона володіє уже майже чверть століття. У ньому пані Лариса відчуває себе впевненою, успішною, творчою, здійснюючи власні ідеї, мрії, амбіції, розкриваючи своє бачення України, світу, людини і, головне, свободи як світовідчуття.

Цей інтелектуальний простір пані Ларисі вдалося розширити від сторінок газети до інституційного середовища, в якому відбуваються політична полеміка та філософські дискусії, де є своя бібліотека і фотогалерея, де активно працює освітній майданчик з круглими столами, семінарами, майстер-класами з усіх суспільних предметів. Існують навіть свої фест-дні, й усе це — під надійним дахом «Дня». Як приклади: Бібліотека газети «День», яка стала своєрідним науково-видавничим центром, де висвітлюються невідомі сторінки, білі плями історії України (книги й фоліанти «Україна Incognita», «Дві Русі», «Апокрифи», «Війни і мир» та ін.), це і щорічна, вже 21-ша «Фотовиставка «Дня», це й камерно-душевні акції, як «День» весняний» та «День» осінній», які відбуваються двічі на рік у дворику біля Андріївського узвозу...

Вочевидь, простір Лариси Івшиної є відкритим, публічним та привабливим для знакових особистостей, які відчувають реальність свободи слова, можливість ділитися власними думками, досвідом і знаннями. Тому «День» став своєрідним суспільним тезаурусом і соціальним камертоном не лише кожного «щодня», а й далекозорим окуляром державотворення в усіх його ланках — від політичного до побутового сектору. Відтак, якщо новим наміром пані Лариси є створення Історії української журналістики, то «де-факто» уже маємо чвертьстолітній літопис щоденного життя України в інтер’єрі сучасної світової історії. Адже не випадково завдяки «Дню» і, зосібна, його очільниці Україна наблизила до себе Маргарет Тетчер, Рональда Рейгана, Пола Мейсона, Валерію Новодворську... І для того щоб розширити територію українського впливу, Лариса Івшина перевела «День» також в англомовну площину.

В оточенні відомих постатей, тих, хто створює сучасну політику, хто причетний до економічного та культурного процесу України, пані Лариса відчуває себе невимушено й «на рівних». Публікуватись у «Дні» означає фаховий, суспільний рейтинг автора, а потрапити в його авторське коло далеко не просто. І все ж, є царина, яка, на мою думку, (і не тільки) визначає унікальність «Дня», сформовану керівницею та її суперкомандою. Уже багато років можливість дізнатися про знакові мистецькі події, нові творчі імена, заглибитись у невідомі або забуті сторінки, скажімо, музичної історії України, прочитати цікаву рецензію на новий спектакль, фільм, концерт, книгу надає, по суті, єдиний в Україні медійний засіб, ім’я якому — «День».

Щоденну творчу діяльність Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, як й інших музичних навчальних закладів, Національної спілки композиторів України, оперних театрів, філармоній, концертних залів України (ідеться, насамперед, про музичну культуру) висвітлює й охоплює невтомний «День». Без його підтримки і партнерства не відбувається жодного вагомого мистецького заходу, жодного новаторського проєкту.

Якийсь особливий талант відчуття й передбачення, а то і просто «легку руку» Ви маєте, пані Ларисо, тому будь-яке «втручання» у новий, навіть карколомний, задум приносить неабиякий успіх. Так було з міжнародними, нині всесвітньовідомими, фестивалями «2 дні і 2 ночі нової музики» (Одеса) та «Київ Музик Фест»; Київськими сезонами Чайковського, Рахманінова, Прокоф’єва, Лисенка, зі скрипковим конкурсом імені Мирослава Скорика, з виконавськими конкурсами імені Дмитра Бортнянського, Євгена Станковича, «Голос країни», Odesa Music Olymp, марафонами пам’яті Василя Сліпака, або ж підтримкою дитячого конкурсу пам’яті П. І. Чайковського на українській батьківщині Петра Ілліча — в місті Кам’янці, в якому беруть участь діти виключно із сільських та районних шкіл...

Тож во благо української культури розширюйте й надалі інтелектуальний простір «Дня», який уже належить усій Україні! Многая Вам Літа!

«ЇЇ ЗАДАНІСТЬ НА КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ ВИКЛИКАЄ ДОВІРУ НАВІТЬ У ОПОНЕНТІВ»

Роман ЯЦIВ, проректор Львівської національної академії мистецтв, професор, історик мистецтва, великий приятель, експерт та автор «Дня»:

— Тільки сильні, вольові імпульси, що вступили у взаємодію з подразниками історичного часу, були здатні задати моторики чину і мисленню Лариси Івшиної в таких широких координатах, в яких знає її сучасне українське суспільство.

Знає і прислухається до її кличів на самоствердження національної ідентичності, на стійкість у відстоюванні національних ідеалів. Її заданість на критичне мислення викликає довіру навіть у опонентів: з відкритим поглядом лицаря Лариса Олексіївна конфронтує з лицемірством і страхом, гнилістю духу. Тому її перемоги на кожному напрямі діяльності — журналістики, культурного менеджменту, ідейного провідництва, політичної аналітики й інтелектуальних студій над суспільною свідомістю в критичних пунктах соціокультурної динаміки — є визначені заздалегідь належно осмисленими тактиками.

Саме Ларисі Івшиній вдалося зібрати на платформі загальноукраїнського часопису «День» неформальний «клуб» інтелектуалів, які мали що сказати суспільству на різних стадіях самоорганізації гідності й національних морально-етичних, культурних цінностей Українства.

Це саме Лариса Івшина виступила модераторкою широкого дискурсу «про сутнісне» в перспективі розбудови нової якості української спільноти, коли треба було наповнити «сховища історичних досвідів» для систематизації ключових ідей національного самоусвідомлення і надати їм нового статусу при конструюванні міцного державного організму надалі.

Звичайно, Ларисі Івшиній, як і особистостям її духового кола — Джеймсу Мейсу, Сергію Кримському, Кларі Гудзик, Ліні Костенко, Іванові Дзюбі, Оксані Пахльовській та іншим, — довелося зустрітися з дошкульною реальністю, коли свідомісний фактор виявив ті чи інші суспільні недуги, а історичний ворог України — Московія з її синдромом «малоросів» — у різний спосіб вносив (і продовжує це робити далі) деструкцію й елементи хаосу в організмі нашої культурної свідомості.

Тому на оснащення більшою силою духово-ціннісних аргументів Лариса Івшина підняла великий пласт «бронебійної публіцистики», величаві сторінки Княжої та Мазепо-Могилянської доби, мудрість Григорія Сковороди, історіософські погляди В’ячеслава Липинського, державно-розбудовчі інституційні практики Павла Скоропадського та інших національних провідників.

Від «Сили м’якого знака» до програмного «Дня вдячності» Лариса Івшина тріумфально прокладає траєкторію руху колективної свідомості сучасників від історичної амнезії до озброєння новими, якісними знаннями та саморефлексіями в здобуванні вищих горизонтів Національного Духу!

А насамкінець — вузько індивідуальне. Автор висловлює дорогій Ларисі Олексіївні велику вдячність за можливість брати участь у цьому спільному поході колективу газети «День» до нової якості націоцентричного мислення своїми науковими дослідженнями.

Міцного здоров’я та реалізації нових яскравих починів — інтелектуальних маніфестів нашої доби — щиро бажає Роман Яців.

«ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЦИТАДЕЛЬ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ»

Валентин ТОРБА, редактор Web-редакції та новітніх медіа газети «День»:

— Літо 2014-го року в Луганську було занадто спекотне. Воно не гріло, а палило. Вогнем, вибухами, пострілами. Маленьке луганське кошеня на моїх очах не лише звикло до цього пекла, а й, здається, почало сприймати його як норму. Але все це було лише частиною біди, масштаб якої тоді не всі усвідомлювали. Ба більше, не усвідомлювали причинно-наслідкові зв’язки — як так сталось, що в мирній країні розгорілась справжня війна. А все тому, що мізки багатьох були до цього піддані бомбардуванню російської потужної пропагандистської машини. Українці були фактично піддані винятковій екзекуції — вичистки власної ідентичності. Якщо не фізично, то інтелектуально стерти нас — на це працює Кремль. Нас пропустили через м’ясорубку світогляду, коли забуваєш свій рід, своє коріння, свою історію.

А що ми? Чи чинили опір?

В Україні, на жаль, якісного та ефективного спротиву цій імперській армаді немає. Але є  інтелектуальна цитадель — газета «День». «День», у цьому плані, тримав і тримає оборону понині. Щоправда, не завжди знаходить у цій справі союзників. Одну з найважливіших функцій держави — інформаційний та інтелектуальний спротив — взяла на себе Лариса Івшина, в надскладних умовах невігластва тих, хто мав би допомогти та підтримати. Але, по факту, «День» став свого роду островом надії на наше повноцінне відродження, як нації і як держави. Адже наша нація нікуди не зникала. Її просто намагались забути. Газета «День» на чолі з її головною редакторкою робить усе, щоб уникнути такого навмисного забуття і приймає на себе удар сил, які могли б давно перетравити інформаційний простір України. Не дочекаються.

«ВОНА ВІДРАЗУ ВОЛОДІЛА ЗРІЛИМ ЖУРНАЛІСТСЬКИМ ПЕРОМ»

Людмила ЗАСЄДА, авторка колонки «Післясмак» газети «День»:

— Навіть не сумніваюся, тільки-но прозвучить це запитання, а воно в ходу між нами було і не раз, як відразу почнемо реготати. В ці дні слова чесного захоплення, без сумніву, будуть огортати ювілярку, а флер її повнокровного життя — творчого і особистого, який, як відомо, у задусі не водиться, його за вуха і не притягнеш, ні за гроші, ні по знайомству, не вдасться якось зімітувати — все ж на видноті. А от якщо додати, то все стає як би більш рельєфним.

Я ж згадаю тільки те, про що знаю тільки я, а походу, по пам’яті, перефразую слова відомої актриси Кетрін Хепберн: «У віці як такому не бачу нічого романтичного. Або ви цікаві у будь-якому віці, або ні. Немає нічого особливого в тому, щоб бути старим, як і в тому, щоб бути молодим».

Так от, коли випускниця університету прийшла в колектив до щоденної надпопулярної київської газети з настільки «цементною» назвою, що навіть і це не торкнулося нашої журналістської сім’ї — дотепної, можливо, іноді невмотивовано ефірно легкою у сприйняті життя і газетних навантажень. І нам вдавалося жити, наче в режимі капусника, а частенько ж бувало що по кілька разів випадали нічні чергування в друкарні, бо ми вичитували довжелезні доповіді вождів. І само собою треба було вдень здати матеріал в номер. І це було постійно. І часто при кожній вільній хвилинці ми завжди жартома підколювали одне одного, прекрасно знали, хто що може, і раділи кожному вдалому матеріалу.

Лариса спочатку, а я це добре розуміла і відчувала, бо всього 5 років до того так само прийшла в цей колектив, правда, з достатнім досвідом роботи в дитячій газеті, — така вольниця «дорослої» газети мене теж спочатку налякала, та, ясна річ, ненадовго. Я мріяла про такі відносини в колективі і навіть не вірила, що вони бувають. Лариса спочатку була надто зосередженою, не дозволяла собі миттєво підігрувати цій хвилі жартів уже досвідчених як для неї на той час колег, але відчувши, що всім подобається, розслабилася і стала сама собою.

Дивно, але я не пам’ятаю її у стані початківця. Мені здається, вона відразу володіла зрілим журналістським пером, а певне наше фірмове бешкетування стало і для неї органічним. Наші чоловіки побачили і щось своє. Якось один замредактора, а між собою ми називали його Кіпр (Микола Кіпоренко) сказав дещо, що я і пам’ятаю досі: «Дівчина ногу в редакцію принесла». Думаю, така фраза могла народитися тільки у нас, де при тому передусім цінували професійність, та не менше і жіночність, шарм, а жінки в «Прапорі» були по-справжньому привабливі.

Була у нас (це в період тотального дефіциту) особлива замануха — раз чи два на рік привозили в редакцію, який-небудь малодоступний товар — взуття, одяг... Ми швиденько все розкуповували, іноді випадала і пара чобітків на два розміри більше і все одно було в радість.

Не пам’ятаю, де ж Лариса придбала особливі туфельки, думаю, не на нашому розпродажі, бо були вони в одному варіанті: надзвичайно витончено викроєні, з якоїсь оригінальною перетинкою, вони несли свою хазяйку легко і весело, або вона їх. А скоріше за все підкупала та природність, молодість і кураж. Мені так подобались ці туфельки, аж нестерпно, та вони були одні й чомусь у моїх спогадах вони зв’язалися з початком творчого життя Лариси. Знаю, що іменинниця зберегла їх, як талісман, і мені здається, вона їх якось навіть оживила, наче це цуцик, який підняв свої лапки вгору, сказавши: «Ось я, увесь твій».

Ну... що можна сказати — щасливий виявився талісман. Може, з цієї туфельки все і почалося...

«ВИ НАВЧИЛИ МЕНЕ ГЛИБОКО «КОПАТИ»

Тетяна КОЗИРЄВА, журналіст «Дня» з 2007 року, Львів:

— Кілька днів тому прочитала отакий допис пані Івшиної у соцмережах: «Правило: ми робимо газету так , ніби живемо в нормальній країні...» Цим все сказано!

Саме це правило, що його дотримується головний редактор «Дня», а з нею — і вся творча команда Лариси Олексіївни Івшиної, вирізняє часопис з-поміж інших видань і дозволяє упродовж багатьох років втримувати перші позиції в медійному просторі України.

Часто чую, що «День» — це круто!

А круто тому, що дуже виважено, з глибоким розумінням ситуації, добираються теми до висвітлення. Тому, що будь-яка проблема завжди досліджується ґрунтовно, із залученням високої кваліфікації експертів. І тому, що «День» цікавлять думки не тільки зі столиці, а з усіх регіонів України, і так має бути, бо місія «Дня» — об’єднувати! А ще — розвивати і скеровувати, вчити, виховувати і прищеплювати любов до нашого, українського, прекрасного і позбавляти комплексу меншовартості.

Щоденна газета, Бібліотека «Дня», Фотовиставка «Дня», «Літня школа журналістики «Дня», зустрічі з професорсько-викладацьким складом і студентами чи не всіх українських вишів... Коли Ви все встигаєте, Ларисо Олексіївно? Де черпаєте ідеї? Де сили берете?

Це, напевно, тема окремої розмови, а може, й дослідження! Бо коли людина отак хоче зробити добру справу і дуже якісно її робить, попри всі перешкоди, насправді — феномен.

З роси і води Вам, Ларисо Олексіївно, на добру сотню літ.

Ви навчили мене глибоко «копати». І я завжди буду Вам за це вдячна.

«ЖІНКА З ХАРАКТЕРОМ КІШКИ»

Iрина ГОРДIЙЧУК, авторка «Дня»:

— Не пам’ятаю точно, з якого приводу була та зйомка, — здається, ми робили програму «Ім’я» на телеканалі «ТЕТ», присвячену його ювілею, і я вирішила взяти коментарі у колег і друзів з газети «День», зокрема в головного редактора Лариси Івшиної та її заступника Ганни Шеремет. Після запису, як заведено, сіли поговорити. Було це давненько — двадцять (а, може бути, навіть і більше!) років тому. А оскільки про фейсбук тоді навіть не мріяли, то будь-які новини, проєкти, а й взагалі все наболіле — обговорювалося «вживу», при особистих зустрічах. Поговорили про те, про се, найбільше, звичайно, про газету і програму «Ім’я» (і та, і інша в той момент були дуже популярні у певної аудиторії). Я вже зібралася йти, як раптом Лариса запитала, чи не думала я адаптувати свої програми для друку. Чесно скажу, не думала, бо працювали ми тоді на каналі без вихідних, часто монтували ночами і був якийсь щенячий захват від того, що робимо, від прекрасних героїв, кандидатури яких не піддавалися цензурі зверху, від отриманого результату. Але ось часу вільного не було.

На тому й розійшлися. Однак пропозиція Лариси Івшиної не виходила з голови. Не повірите, не минуло й тижня, як той найдорогоцінніший час у мене знайшовся і я написала перший матеріал. Як зараз пам’ятаю, це було інтерв’ю з актрисою Мариною Могилевською. В цей час змінилося керівництво телеканалу, новий генеральний продюсер Микола Канішевський зміцнив мою творчу групу, відпала необхідність робити все «сама, сама, сама...», тож в газеті «День» щотижня стали друкуватися мої інтерв’ю з акторами, режисерами, продюсерами. Не передати, як я чекала п’ятничний номер газети, вона ще була «великого», іншого формату. Це почуття, мабуть, не зрозуміють люди, які ніколи не працювали зі словом. Його важко передати, але я сумлінно перечитувала кожен матеріал, переживала з приводу будь-якої навіть незначної помилки і з нетерпінням чекала наступного «свого» випуску газети.

Пройшли роки, як то кажуть. Матеріалів із зірковими героями набралося багато, відгуки читачів були хорошими і це було приємно. Не більше. Поки одного прекрасного кінофестивального вечора відомий український видавець не сказала мені, що настав час зробити книгу з цієї підбірки. Не думала я про це? Історія повторилася. Я не думала. Видавець була наполегливою, а у мене, звісно, не вистачало часу і не було оригінальної ідеї, як структурувати книгу. Видавець була наполегливою, а я обіцяла подумати. Ідеї не приходили та й часу, звичайно, все одно «не вистачало».

  А тут сталася холодна весна 2020-го. Пандемія. Карантин. Є час, щоб подумати, розібрати архіви. Як не дивно, тут же «вималювалася» структура книги. І я стала її робити. Не пам’ятала в той момент, що у Лариси Івшиної наближається ювілей, але часто згадувала її, тому що ця книга (дай Боже!) з’явиться саме завдяки колись побіжно сказаній нею фразі про адаптацію моїх телевізійних програм до друкованого варіанта. Сподіваюся, що все вийде. І якщо це станеться, звичайно, перший екземпляр книги я хочу подарувати тобі, Ларисо, бо якби не цей поштовх (а мене потрібно штовхати постійно, тоді я можу гори звернути!), то нічого подібного не відбулося б.

І ще. Ви всі знаєте, як я ставлюся до газети «День» — кращого, інтелігентнішого, креативнішого в Україні видання просто немає. Заява не голослівна і не тому, що я — авторка газети, у мене немає бажання (пропозиції є) друкуватися в іншому виданні, адже бачачи своє прізвище в «Дні», впевнена, ніхто і ніколи не дорікне мені, що я поступаюся своїми принципами. Це теж заслуга головного редактора і всього невеликого, але бойового колективу. Чого тільки вартує випуск онлайн-газети під час карантину. Можливо, тепер ми навіть до кінця не можемо усвідомити, що це ВЧИНОК.

Потрібно, напевно, за законом жанру, завершити цими словами мій коментар. Але я не можу не згадати улюблений мною глянцевий додаток до газети «Маршрут № 1». Пам’ятаю, я захлинаючись прочитала номер, присвячений прекрасній Одесі. У вступній статті Лариса Івшина назвала його «Місто з характером кішки». Спеціально не гуглю, пишу по пам’яті. Це було так точно, так тонко і так правильно, що всі, хто відчуває місто, зрозуміють, про що я говорю. Ці асоціації не давали спокою мені увесь день. Мабуть, це буде наївно, але поясню. Це красива, витончена, волелюбна, часто непередбачувана, іноді підступна, деколи — недобра, але завжди незалежна, істота, котра «гуляє сама по собі», асоціюється у мене з виглядом Лариси Івшиної — журналіста, видавця, автора креативних проєктів. Якась оригінальна представниця цього «племені» — мій особистий подарунок тобі, Ларисо... Як колись, на посиденьках. А раптом ще який-небудь цікавий проєкт виникне?! Будь здорова і щаслива! Можливо, це найголовніше в житті.

«САМЕ У «Дні» Я НАВЧИВСЯ НАПОВНЮВАТИ ФОРМУ ФОТОГРАФІЇ ЗМІСТОМ»

Борис КОПУСЕНКО, фотокореспондент Центру публічної комунікації та інформації та сайта газети «Вечірній Київ», багаторазовий лауреат та призер фотовиставок «Дня»:

— У газету «День» я потрапив саме завдяки фотоконкурсу газети. Лариса Олексіївна, яка її очолює, як флагман нашої журналістики і фотографії: «через» газету пройшло дуже багато цікавих фотографів, дуже відомих. І ми вдячні за те, що працювали в цій редакції. «День» — як спецслужба: тут «колишніх» не буває, вони всі є. Я не вперше кажу, що в «Дні» давно час відкривати свою школу фотографії. Не буду називати всіх поіменно, щоб не образити нікого, але ті, з якими я працював, — це Михайло Марків, Коля Лазаренко, і, звісно, ті, хто прийшов пізніше — Руслан Канюка, Микола Тимченко.

Коли я навчався в інституті, нам говорили, що форма і зміст фотографії мають бути нерозривними. Саме у «Дні» я навчився наповнювати форму змістом. У мистецтві фотографування є така річ, як момент зйомки: не лише опинитися в потрібному місці в потрібний час, а, власне, спіймати момент зйомки — натиснути спуск у ту саме мить, щоб не пропустити найважливіше. З цим у мене пов’язана така історія. У 2000-х роках на презентації книжки Івана Дзюби Ліна Костенко його поцілувала. Я зачарувався і проґавив момент. Лариса Олексіївна зробила мені зауваження, і після цього я вже старався... Бо потім я все-таки підійшов до Ліни Костенко і попросив її зробити це ще раз. На що вона відповіла, що «на біс це цілується».

Якщо говорити про новітню історію, то у мене є фотографія «Старі ляльки». Її майже ніхто не помітив на фотовиставці «Дня». Але коли почалися розстріли на Майдані, 20 лютого 2014 року вийшов номер «Дня» саме з моїм фото — там зображена жінка на возі під прапором Євросоюзу, а під нею лежать ляльки. Лариса Олексіївна поставила це фото на першу шпальту з віршом Василя Симоненка «На цвинтарі розстріляних ілюзій немає місця для могил». Історія мала продовження: наступного року, на роковини розстрілів Лариса Олексіївна знову поставила цю фотографію на першу шпальту. А зняв я її ще до революції й назвав «Під прапором Євросоюзу». Така от історія цієї фотографії.

Я дуже вдячний Ларисі Олексіївні за те, що вона змушувала нас «підніматися з диванів» і йти працювати в пошуках нових сюжетів. У романі Роберта Джеймса Воллера «Мости округу Меддісон» герой зрозумів, що мистецтво фотографії полягає у вмінні знімати світло (як відомо, в перекладі слово «фотографія» означає «малювати світлом»). А в газеті «День» я навчився знімати мить — коли не можна щось дуже важливе, головне пропустити, бо історія піде вперед і це вже більше не повториться...

«ІЗ ВДЯЧНІСТЮ ЗГАДУЮ РОКИ В «ДНІ» ТА ГОЛОВНУ РЕДАКТОРКУ»

Михайло МАРКIВ, фотокореспондент пресслужби Офіса Президента, багаторазовий учасник та переможець Міжнародного фотоконкурсу «Дня»:

— Працював у газеті «День» майже три роки. Це були роки творчого росту. Найбільше вдячний рідному виданню за те, що там завжди цінувалося цікаве фото. Часто бувало так, що вдале фото ставало приводом для написання статті чи репортажу. Нерідко, коли були вихідні, я брав камеру і їхав у місто. Ходив-гуляв, спостерігав за людьми. І результати таких мандрів найкраще друкувалися на шпальтах газети. Справжній профі, коли треба щось оперативно в номер, звичайно, знайде і зніме. Але найкращий результат завжди тоді, коли щось цікаво тобі, як авторові. Йдеш, шукаєш і твориш, а публікація — вже як результат. Не штука надрукуватися в газеті чи потрапити на сторінки чи сайти закордонних видань, особливо, коли ти фотограф президента, вищий пілотаж тоді, коли фото потрапляє в серце глядача-читача, не залишає байдужим. Зараз, коли в мене є більше  вільного часу, я знову блукаю містом з фотокамерою. І з вдячністю згадую ті  роки і головну редакторку, для якої фото — завжди більше, ніж фото. Дякую, Ларисо Олексіївно, за те, що повірили і довірили».

«ДЕНЬ» І ВИ ДОВОДИТЕ, ЩО ЦІКАВИМИ МАЮТЬ БУТИ ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ»

Євген СОСНОВСЬКИЙ, багаторазовий учасник фотоконкурсів «Дня» і володар Призу призів «Золотий день» Міжнародного фотоконкурсу «День 2018»:

— Шановна Ларисо Олексіївно! Ви унікальна людина! Я не знаю, як у Вас вистачає часу на все і на всіх, але Вам вдалося об’єднати навколо себе величезну кількість людей — людей інтелігентних, мислячих, творчих. Людей, які день за днем, крок за кроком, відтворюють Україну, її справжню історію та культуру. Людей, які, незважаючи ні на що, творять історію сьогодення днів. Людей, за якими, сподіваюся, і майбутнє України. І дозвольте мені не називати Вас, як це заведено, професіоналом. Ви — Любитель! З великої літери! Від слова «любити». Ніякий професіоналізм не замінить справжньої любові до того, що робиш, до того, у що вкладаєш частинку себе. І це повною мірою стосується Вас!

Хто знає, як склалася б моя «історія», якби 5 років тому я не ризикнув узяти участь у «столичній фотовиставці» нарівні з іменитими фотографами України. Та увага, яку Ви тоді приділили знімкам нікому не відомого фотолюбителя з Маріуполя, тому, що відбувається в Маріуполі, людям, зображеним на знімках, неабияк зворушило мене і певною мірою задало напрямок моїй фототворчості.

Один відомий український фотограф сказав мені одного разу: «Якщо хочеш стати відомим — знімай відомих людей». Але Ви і газета «День» доводите протилежне. Цікавими можуть і мають бути і звичайні люди, знімки яких і складають золотий фонд української фотографії, який ось уже 21 рік створює газета «День»! Та й сама газета «День» є нічим іншим як золотим фондом української інтелектуальної журналістики.

З ювілеєм Вас, Ларисо Олексіївно! Спасибі за «День»!

«У МОЄМУ АРХІВІ Є НАВІТЬ ОКРЕМІ ТЕКИ «ДЕНЬ» З ФОТОГРАФІЯМИ ЗА РІЗНІ РОКИ»

Олександр КЛИМЕНКО, військовий фоторепортер газети Верховної Ради України «Голос України», володар «Золотого дня»-2015 та володар Гран-прі Міжнародного фотоконкурсу «Дня»-2019:

— Те, що робиться сьогодні, потім оцінюється історією. Я думаю, що фотовиставка газети «День» — саме цей випадок. Це значуща подія в культурному житті України. І, на мою думку, час оцінить її ще більше, тому що ці фотоконкурси, фотовиставки — історія всієї України. І лише газета «День», і особисто Лариса Івшина, організовує цей загальний національний фотоконкурс і щорічну фотовиставку. Я вважаю, що це неоціненний внесок у історію України та її культурного життя, а також історію фотографії нашої держави.

Особисто для мене фотоконкурс газети «День» — це підбиття підсумків за рік. І щороку, коли беру участь, то дивлюся, що ж я сфотографував достойного, що могло б бути представлено на фотоконкурс газети. В мене в архіві є навіть спеціальні теки «День» з фотографіями за різні роки. Крім того, фотовиставка для мене — це можливість. Бо коли зберігаєш фото на комп’ютері, їх ніхто не бачить. А тут їх представлено перед тисячами людей по всій Україні. Це дуже важливо для фотографа, щоб його роботи бачили. Саме задля цього ми й працюємо. Також фотоконкурс дав мені можливість отримати призи від людей, зовсім мені незнайомих. Зокрема минулого року мої роботи здобули гран-прі від Павла Каленича, приз від Укрінформу, «Музичного батальйону», «Острозької академії».

Світлини в газетах, інтернеті — це одне, а от фотовиставка, живі фотографії — це зовсім інше. Надрукована світлина — це як предмет матеріальної культури. Коли людина приходить на фотовиставку — вона мовби приходить у музей чи художню галерею. Це зовсім не можна порівняти з тим, коли людина дивиться фото на екрані свого комп’ютера.

«ЛАРИСА ІВШИНА ВЗЯЛА НА СЕБЕ МІСІЮ ТОРУВАТИ РАЗОМ ІЗ ЗІБРАНОЮ НЕЮ КОМАНДОЮ ДОРОГУ КРІЗЬ ХАОС»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, філософ, публіцист, лавреат Премії імені Джеймса Мейса 2011 року:

  — «Правда в сучасному світі більше не існує. Поняття «правда», «істина», «факт» настільки розмиті, що втратили сенс. Перемагають сьогодні ті, хто краще за інших уміє працювати з інструментами пропаганди, створюючи таке майбутнє, яке вигідне їхнім наймачам. А майбутнє це — сотні та тисячі віртуальних реальностей і «чорних дірок», у яких гинуть людські здатності бути людьми, люди перетворюються на об’єкти полювання і заробітку».

  Таку «веселу» картину змальовують деякі популярні блогери; це їхня спільна думка, я об’єднав кілька постів різних авторів, що збігалися за духом і навіть за літерою. Що ж, сказане ними ґрунтується не на порожньому місці. Досить увімкнути трансляцію засідання Верховної Ради, щоб наочно в цьому пересвідчитися. Причому в порівнянні з тим, що говорилося і робилося далеко не ідеальним парламентом на початку 1990-х «прогрес» очевидний. А популярні Інтернетмедіа? Серед них вистачає і таких, які можна порівняти з «дошкою оголошень», і таких, які спеціалізуються на впливі на масову свідомість і підсвідомість з метою «розмивання» картини світу, і таких, що енергійно займаються відверто антиукраїнською пропагандою під виглядом «об’єктивізму». Існують і надзвичайно високоінтелектуальні сайти, які змагаються між собою в оспівуванні нікчемності довколишнього світу та людини, декларують неможливість досягнення істини і подають події та рефлексії на них у стилістиці «так, але...»

  За цих обставин треба мати неабияку сміливість, щоб іти всупереч течії, ледь не мейнстріму. На щастя, в Україні ще є люди, для яких «примітивні поняття добра та зла» (як формулюють це зірки постмодерної філософії) чогось-таки варті, а марева повзучої «постправди» — не більш, аніж марева. На щастя, є газета «День» і її головна редакторка Лариса Івшина, яка бере на себе місію (так, саме місію) торувати разом із зібраною нею командою дорогу крізь хаос. Причому не для вузького кола начебто «просунутих» і «піднесених над плебсом», а для всіх, хто прагне бути не об’єктом маніпуляції, а суб’єктом вільного буття — й особистого, і національного. «День» реконструює, і разом із тим конструює історію як процес, що рухається з минулого в майбутнє, творений людьми, а не розігруваний пішаками на геостратегічній шахівниці. Численні книги, випущені під егідою «Дня» й особисто Лариси Івшиної, є тими дороговказами в майбутнє, які могли б істотно допомогти «господарям життя» зрозуміти, що вони живуть у історичному часі та відповідальні перед Історією, а поки немає цього розуміння — то це зовсім не господарі, а раби своїх дріб’язкових пристрастей, приречені на небуття та забуття. Команда ж, зібрана Івшиною, складається з людей, які працюють не для заробітку (а це нині в Україні, на жаль, нечасте явище), а задля втілення Української мрії, в якій традиційно сплітаються непоминущі цінності рідної землі та загальної й особисто волі відповідальних громадян. І сьогодні «День», очолюваний його головною редакторкою, є одним із головних носіїв значущих істини і правди, поставивши на сторожі біля них своє слово.

«ЛАРИСА ІВШИНА СТВОРИЛА ФЕНОМЕН В УКРАЇНСЬКІЙ ЖУРНАЛІСТИЦІ»

Iгор ЛОСЄВ, журналіст, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2009 року:

 — Думаю, що саме існування донині газети «День» — цілком заслуга головної редакторки, без неї цього видання у нинішньому вигляді просто не було б. Ми знаємо, наскільки важко в сучасній Україні підтримувати друковане видання. Тож те, що Лариса Івшина зуміла сконсолідувати патріотичні, громадські сили в Україні з різних середовищ — творчих, бізнесових, політичних, — її велика робота.

Завдяки такій консолідації та підтримці газета може існувати, робити свою справу. Крім того, Лариса Олексіївна створила своєрідний феномен в українській журналістиці: газету зі своєю лінією, яка здатна актуалізовувати історичні сенси буття нації, виконувати величезну просвітницьку роботу, чим абсолютна більшість наших видань не займається. Вона створила видання, яке здатне йти проти течії. Адже дуже важливо, коли не всі біжать разом, як стадо баранів, а коли люди мають певну думку, газета має свою позицію — що дуже важко — і вимагає мужності, сміливості та справжньої відданості своїй справі. Я думаю, те, що ми всі (колектив авторів) ще маємо можливість звертатися до суспільства зі шпальт газети «День», — значною мірою результат старань та праці Лариси Івшиної.

Безперечно, головна редакторка створила певну школу української журналістики. У «Дні» не може працювати будь-хто. Хоч в Україні є видання, де будь-якого журналіста можна замінити на будь-якого іншого, і нічого не зміниться, однак у газеті «День» можуть працювати тільки люди з певною позицією, які поділяють погляд на бачення ситуації. Звісно, що всі мислять по-різному, але такі цінності, як Україна, як патріотизм, як культура, залишаються тут (у виданні) домінуючими. І якщо людина себе не бачить у системі цих цінностей, їй просто нічого робити в газеті «День». Я сподіваюся, що поступово до цієї школи журналістів будуть наближатися й деякі інші видання.

«МИ БУЛИ НЕ СТІЛЬКИ ОПОЗИЦІЄЮ, СКІЛЬКИ АЛЬТЕРНАТИВОЮ...»

Сергій ТРИМБАЧ, автор газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2016 року:

 — Були і є. Фраза, винесена у заголовок, належить Ларисі Івшиній і є, на мій погляд, визначальною для розуміння того, що робить газета «День» і її головний редактор. Бо ж абсолютна більшість наших вітчизняних ЗМІ зайняті війною на знищення — одні олігархічні клани ведуть прицільний вогонь по штабах і позиціях інших, одні сегменти суспільних груп ворогують з іншими. Тож і не доводиться дивуватися тому, що не йде до нас, за знаменитими Шевченковими рядками, «Апостол правди і науки».

Наші медіа здебільшого прагнуть викрити владу і її провідників, роблячи вигляд, ніби та влада рік-два тому десантувалася в Україні транзитом із Марса на Венеру. «День» вирішив зайнятися чимось принципово іншим — суспільством, розуміючи, що коріння зла знаходяться в ньому; влада — це лишень вершечки-квіточки велетенського тіла, глибоко зануреного у суспільне життя.

Відтак не дивно, що газета так багато уваги віддає матеріалам з історії України, а почасти й світу (передусім звертаючись до постаті тих політиків минулого, яким вдалося радикально перебудувати життя своїх країн). Історія, як відомо, учить тому, що вона нічому не учить, — одначе це теза не «Дня», а швидше Ночі: коли аналізувати уроки історії за денного світла, можна дещо засвоїти.

У цьому сенсі прикметною є підтримка позицій Джеймса Мейса, чия діяльність, чиє потрактування історії багато в чому змінили наше уявлення не тільки про Голодомор 1930-х, а й про нашу спільну відповідальність щодо самого ходу історії. Бо жахливі події на знищення України та української людності стали можливими не тільки тому, що у Кремлі отаборилося вурдалаччя.  Добрі наміри чималої кількості українських політиків, інтелектуалів насправді сприяли закладці отієї бруківки, що вела прямісінько в пекло.

Лариса Івшина багато зробила, аби не просто тексти (вона їх видала, опрацювала), а й самі ідеї Мейса набули статусу реальної сили. Цьому ж сприяє і заснована, за ініціативи Івшиної, премія імені Джеймса Мейса, якою нагороджуються люди, чия громадянська позиція є відчутною рушійною силою суспільного прогресу.

Загалом позиція пані Івшиною висловлена нею в афористичній фразі її авторства: «Війна йде не лише за території, а насамперед за наше місце в Історії». А місце те не тільки і не стільки  гарматними пострілами виграється,  а потугою інтелекту, передусім. Тільки у такий спосіб День відвойовує територію у Ночі...

 У цьому контексті гідна захоплення і підтримки унікальна серія книжок «Бібліотеки газети «День». Щойно я завершив читання надзвичайно цікавого видання «Повернення в Царгород» (уже третє видання 2019 року) — грандіозно розширює  поле наших уявлень про минуле, те, яким чином воно структурує сьогоднішні реалії.

Минуле і сучасне мистецтва, культури загалом — так само у фокусі «Дня». Звісна річ, під кутом зору творення, самого розвитку української нації. Простий приклад — недавній телесеріал «Спіймати Кайдаша» (сценарій Наталі Ворожбит, режисура Олександра Тіменка). Пані Лариса одразу ухопила головний нерв стрічки — вона про стан українського суспільства, і не в давні часи, а уже в новітні, в ХХІ столітті. І стимулювала дискусію, яка подарувала — і на газетних шпальтах, і навіть поза ними — доволі бурхливе обговорення найпекучіших проблем нашого життя.

Адже, як формулює сама Лариса Олексіївна, питання не в тому, бути нам чи не бути? Зрозуміло — бути! Та головне, ким бути? Якими бути?

День і так само «День» починаються з ранку. Щоби промені розчистили нічну пітьму, щоби постало денне світло, треба стільки працювати...

 Із чудовим ранком Вас, пані Ларисо, із Днем народження! Многих і премногих  ще літ попереду, натхнення і радощів бути!

«ПІД КЕРІВНИЦТВОМ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ ГАЗЕТА «ДЕНЬ» СТАЛА ЯВИЩЕМ «В ОДНОМУ ЕКЗЕМПЛЯРІ» В УКРАЇНСЬКІЙ ПРЕСІ»

Володимир БОЙКО, історик, Чернігів, лавреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року:

  — Головна редакторка газети «День» Лариса Івшина святкує свій ювілейний день народження. Дозвольте скористатися нагодою висловити свої міркування про дивовижну людину та непересічні для України речі. Адже Лариса Олексіївна сполучає майже несумісне — адміністративну та творчу роботу. Надто різні вимоги вони висувають. Випадки поєднання не поодинокі, але рідкісні. Кожного разу творча людина, яка йде на адміністративну роботу, жертвує часткою свого «я». Щоби потім перевтілити його в організаційно-технічній складовій. Виникає  авторська реалізація. Як правило вона стикається з неабияким здивуванням частини оточення — бо робиться «не так». Але в результаті на світ Божий з`являється яскравий та неповторний феномен, оцінити який люди здатні з плином часом. Може, й не надто довгим.

 Без перебільшень — під керівництвом Лариси Івшиної газета «День» стала явищем «в одному екземплярі» в українській пресі. Української не лише за місцем створення, а насамперед за змістом, тематичною спрямованістю. Її риси: дуже якісна та різнопланова аналітика, зважене чесне висвітлення подій, визначні постаті, величезна увага до історії й культури — української, європейської, всесвітньої. Сучасна подача — зрозумілий виклад складних, часом — маловідомих речей, показ причинно-наслідкових зв`язків, що спонукає розумного читача до власних спостережень. А ще прекрасні, надзвичайно змістовні фотографії. Й унікальні щорічні проєкти — фотовиставка, видання бібліотеки «Дня», літня школа журналістики... Комплексне рішення для читача, чи не так? Хтось має це генерувати, поєднати, взяти на себе (разом із невдячними, марудними та відповідальними господарськими питаннями) — така доля та призначення лідера. І не лише в журналістиці.

  Народом як і городом треба займатися, — державна влада досі не почула цього вислову Лариси Івшиною. Будь-яка — в незалежності від прізвищ та політичних прагнень й економічних інтересів. Тепер настала доба соціальних мереж та принципово інших можливостей не лише для інформування, а й маніпулювання масовою свідомістю. Це не лише українська проблема, але чомусь у нас вона набула найбільш гротескних форм. Так буває, коли масовий споживач геть позбавлений імунітету, що ґрунтується на цінностях та знаннях. Останні виховуються та набуваються десятиріччями, вони не можуть з`явитися невідомо звідки або ж бути проголошені як гасла — без розуміння чи є кому їх сприймати. А якщо можновладці самі позбавлені стратегічного бачення, цінностей, якщо для них — усе можна, тоді як?

  У такому разі цю невдячну функцію має взяти на себе хтось інший, без особливих сподівань на підтримку та розуміння — хіба що на періоди тимчасових збігів. Це означає піти відразу проти кількох течій (зовнішніх та внутрішніх) та розуміти, що постійно наражатимешся на невдоволення тих чи тих «високих кіл» хай як би вони змінювалися. Не кожен таке витримає. Адже постає питання — заради чого стільки зусиль?

 Газета «День» на чолі зі своєю головною редакторкою довела — «вікна свободи» слова та думки можливі навіть за авторитарного політичного режиму. Значною мірою вони спираються на постаті — особистий авторитет як у країні, так і за кордоном, професіоналізм, незамінність за певних обставин, зрештою — на розгалужену мережу знайомств, що не дає можливості робити різких рухів. Бо собі дорожче вийде та й не зрозуміло як на зовні пояснювати, а питатимуть.

 Втримати власну стратегічну лінію поведінки в медійному просторі — дорогого коштує та складно дається. Відомо на що реагує масовий читач, що найбільше привертає його увагу та сприяє збільшенню рейтингу видання. В 90-ті рр. на українському телебаченні показували кінострічку про канадських журналістів-газетярів. Зрештою перед головними героями постав вибір — чи дотримуватися далі обраних засад та працювати на інтелектуально розвинуту, але не надто широку авдиторію. Чи «пожовтішати». Вгадайте їхній вибір. Лариса Івшина зробила інший.

 Серед обов`язків головного редактора — робота з авторами. А їх для початку треба побачити, знайти, запропонувати співпрацю. Як це сталося з Джеймсом Мейсом та Сергієм Кримським — чи не найвизначнішими авторами газети «День», що сконцентрувала багато яскравих творчих постатей. Поруч із ними професійно ростиме й молодше покоління, яке треба підтримувати, ризикувати, часом — пробачати.  Буває — наполягати заради того, в що віриш та заради чого живеш. Так формується школа журналістики «Дня» з її високим рівнем вимог — не лише професійних, а й морально-етичних. І патріотичних.

 «Робіть, що можете з тим, що маєте, там, де ви є» — відомий вислів Теодора Рузвельта надзвичайно точно відображає сутність діяльності пані Лариси. Щиро вітаємо — добра, щастя, творчої наснаги!

«УКРАЇНА ЛАРИСИ ОЛЕКСІЇВНИ ІВШИНОЇ — ЦЕ УКРАЇНА, ДЕ НАРЕШТІ ПЕРЕМОГЛА РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ»

Наталя IЩЕНКО, журналістка, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2017 року:

 — Школа журналістики із громадянською позицією, дослідження невідомих до того широкому загалу сторінок історії України, гуманітарна, просвітницька діяльність, просування відповідальних та патріотичних підходів у політиці, виховання шляхетності в суспільстві — це все не про якийсь громадський рух чи державну інституцію. Всі ці сфери діяльності вже багато років є повсякденною турботою Лариси Олексіївні Івшиної.

 Як справжній сподвижник на терені розвитку української держави та нації, головний редактор газети «День» не втомлюється організовувати, ініціювати, надихати, ділитися думками, допомагати та підштовхувати. Для опису просвітницьких проєктів під її егідою треба писати спеціальний огляд, із книжок «Бібліотеки «Дня» можна робити окремий розділ у книгарнях, зі змістовних та глибоких статей, які вийшли з-під редакторського пера Лариси Олексіївни, можна хоч зараз складати томи нових книжок. І при всьому тому головред «Дня» примудряється залишатися зразком елегантності та жіночості.

 Захоплення квітами, власноруч виготовлені смаколики, вишуканий дизайнерський одяг — це теж про Ларису Олексіївну. Окрема тема — просування «культури капелюшків» серед української еліти, коли поступово всі починають розуміти: капелюшок — це не про аксесуар, капелюшок — це про те, де мала би бути Україна, якби не... Якби не все те, з чим запекло бореться Лариса Олексіївна, — нестача справжньої еліти, дефіцит самоповаги та розуміння справжніх цінностей, містечковість, незнання історії власної країни, а подекуди і власного роду...

 Україна Лариси Олексіївни Івшиної — це Україна, де нарешті перемогла Революція Гідності. Країна-мрія — із чесними політиками, патріотичними бізнесменами та відповідальними громадянами. Хоча чому мрія — це ж нормальна повсякденна реальність інших країн, які стали успішними. Країн, де таких «Ларис Олексіївн» було більше, і вони користувалися підтримкою тих самих «чесних політиків», «патріотичних бізнесменів» та «відповідальних громадян». У нас цей прошарок «людей гідності» все ще недопустимо малий як для найбільшої країни Європи із давніми традиціями державотворення та величезним внеском у розвиток європейської цивілізації. Але багато в чому саме завдяки Ларисі Івшиній та газеті «День» такі люди все ще є.

 Із Днем народження, Ларисо Олексіївно!

P.S. І дякую за те, що колись взяли до друку мою першу в житті статтю.

«НЕЙМОВІРНА ДЛЯ ПРОФЕСІЙНОЇ СПІЛЬНОТИ ЯКІСТЬ ЛЮБОВІ ДО УКРАЇНИ!»

Лариса ВОЛОШИНА, журналістка, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2018 року:

— Якою є ваша перша асоціація, коли ви чуєте слово «журналістика»? Скандал? Медіабруд? Поверхневість? Гонитва за сенсаціями? Справа в тому, що такі речі притаманні «жовтій пресі» — найпоширенішому  медіа явищу сьогодні в Україні. Респектабельна журналістика інша. Вона допомагає читачеві не перетворитися на жертву чужої інформаційної маніпуляції. Бути суб’єктом, а не об’єктом суспільних процесів.

В сучасному світі журналістика давно вийшла за межі простого переповідання подій. Хочеш-не хочеш, а ЗМІ визначають ставлення, формують суспільний запит і, як наслідок творять майбутнє. Якісну журналістику від сурогату відрізняє вміння в інформаційний час берегти традиції, пробуджувати у читача розуміння причинно-наслідковий зв’язків та історичних основ тих чи інших суспільних процесів. Все це газета «День». У війні за справжні цінності Лариса Івшина займає непримиренну позицію. Все життя в професії, десятки відкритих нею імен, сотні виданих книг. Але найголовніше, що помітно тим, хто знає Ларису Олексіївну особисто — вона сповідує велику повагу до читачів. До всі українців. Неймовірна для професійної спільноти якість любові до України! Газета під керівництвом Лариси Івшиної  не просто описує країну. Вона творить її. За допомогою численних  просвітницьких проектів, таких як: «Міжнародна фотовиставка газети «День», «Бібліотека», «Маршрут №1», «Україна Incognita», «Премія Джеймса Мейса», «Літня школа журналістики». Для багатьох вони стали початком формування українсько-центричного світогляду. Як особистісного, так і колективного.

Я познайомилася з Ларисою Івшиною на початку подій 2013-2014 року. 21 листопада, коли студенти в Києві тільки-но вийшли на Майдан, в Феодосії теж зібралися люди із закликом до тодішнього президента не заважати Україні рухатися до Європи. В той день, я написала невеличкий пост у Facebook про те, що не варто сприймати Крим за осередок антиєвропейських настроїв. Тоді я зробила припущення, що теза про «проросійський Крим» є навмисно нав’язаною і брехливою. В ті дні, коли центральними ЗМІ розповсюджувалися казки про «принципово російський Крим», єдине видання, яке намагалося осягнути Україну в цілому була газета «День». Лариса Івшина одразу ж відписала мені у особисті і попросила повідомляти подробиці. Вона вже тоді відкрито говорила, що вживлений у колективну свідомість поділ на «проросійські» та «проукраїнські» регіони є небезпечним. Ще до кривавих подій на Майдані, до «зелених чоловічків» та окупації Лариса Івшина була єдиною представницею загальноукраїнської преси, хто зацікавився моєю інформацією про інформаційно спотвореним образом українського Криму.

Вже потім, коли я опинилася у Києві, багато говорили про місію української журналістики. На думку Лариси Олексіївна, це має бути об’єднання країни. В просторі і часі. «Якщо мешканці Ужгороду не знають, чим живе Львів, а львів’яни не мають уявлення про Суми — це вирок журналістиці», — казала вона. Так само, як незнання українців своєї історії, антиелітизм, відсутність в колективній свідомості прагнення до шляхетності. Газета «День» — це більше ніж коло однодумців. Завдяки Ларисі Олексіївні тисячі і мільйони навчилися відрізняти важливе від другорядного та розумітися на справжній природі речей. А найголовніше, вони навчилася працювати. Не боятися виходити за межі маленького особистого простору, та стали боротися за загальне благо. Просто тому, що так буде правильно. Просто тому, що країна потребує, щоб кожен день, хтось формулював, а головне — втілював в життя її майбутнє. Якісна журналістика є інструментом, що спонукає людей дивитися у саму суть. Вона не дає суспільству обмінювати своє майбутнє на брязкальця топ-тем. Для мене професійна журналістика — це Лариса Івшина. Тому, в День її ювілею, я хочу подякувати їй за все, що вона робіть для української журналістики і України. Многії літа, Лариса Олексіївна! Нехай Ваші мрії про відродження нашої країни справдяться якнайшвидше!

«БАГАТОГРАННІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ»

Iгор ПАСIЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія», професор, Герой України:

 — Ми не уявляємо Острозьку академію без Лариси Івшиної. Це не просто дружба між головною редакторкою і ректором, а це передусім дружба між колективом «Дня» та спільнотою Острозької академії. Лариса Олексіївна — це багатогранна особистість, яка свого часу долучилася до відродження нашого університету. Саме з її ініціативи був створений Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, який об’єднав студентів із різних куточків України. Ще до цього часу говорять про внутрішню інтеграцію країни, різноманітні обмінні програми, а Лариса Івшина здійснила це ще 2006 року. Завдяки цьому клубу виросла ціла плеяда молодих журналістів, громадських діячів, серед яких і випускники Острозької академії.

 Лариса Івшина неодноразово ініціювала зустрічі студентів з інтелектуалами світового рівня, які ставали приводом для конструювання нових смислів, які знайшли висвітлення на сторінках «Дня». А чого варті лекції Лариси Олексіївни... На її візити студенти й викладачі завжди чекають з нетерпінням, адже це не певна чергова формальна зустріч, а спілкування з людиною, яка має феноменальні знання, колосальну ерудицію та неперевершені ораторські здібності. Це не просто монолог, а це завжди зацікавленість аудиторії, дискусія на актуальні теми, це імпульси, які є важливими не лише для студентів-журналістів, а й для широкого загалу інтелектуальної молоді. На окрему подяку заслуговують книги Бібліотеки газети «День», видані з ініціативи Лариси Івшиної, які стали цінними навчальними посібниками для наших студентів, зокрема політологів, істориків, філософів, культурологів, журналістів, міжнародників та інших майбутніх професіоналів. Уже чекаємо, яким бестселером здивує нас колектив «Дня» цьогоріч.

 Лариса Івшина є членом наглядової ради Національного університету «Острозька академія» разом зі своїм прекрасним чоловіком Євгеном Кириловичем Марчуком, який дуже багато зробив для відродження вишу. Будучи міністром оборони України, Євген Марчук передав нашому університету закинуті військові казарми, які стали чудовим студентським містечком та військовим ліцеєм. Лариса Олексіївна завжди переймається життям університету, співпереживає за наші успіхи. Лариса Івшина та Острозька академія — це вже єдине ціле. Ми пишаємося, що Лариса Олексіївна родом із Волині, тому в університетських колах чемно називаємо її Ларисою-Волинянкою.

 Навіть коли Лариси Олексіївни немає фізично в Острозькій академії — є речі, які нагадують про неї постійно. Зокрема, це липа, висаджена пані Ларисою спільно з видатним ученим Анатолієм Свідзинським 2009 року. До речі, дерево вирізняється з-поміж інших своїм стрімким ростом і розкішною кроною. І це також, як на мене, символізує багатогранність особистості Лариси Івшиної.

«ВИШУКАНІСТЬ СЛОВА»

Анатолій ЗАГНIТКО, декан філологічного факультету, голова вченої ради Донецького національного університету імені В. Стуса:

— Уперше зустрів Ларису Івшину на церемонії вручення їй атрибутів високого звання «Почесний доктор Донецького національного університету імені Василя Стуса». Якась внутрішня інтелігентність притягувала до неї. Невимушена поведінка, відкритість у спілкуванні й водночас добірність слова й відчуття фрази змушували стежити за плином її думки.

Після традиційного урочистого пошанування взяла слово тепер Почесний доктор Донецького національного університету імені Василя Стуса Лариса Івшина. Її розмова (саме так — розмова, не доповідь, не промова, а невимушений відкритий діалог) із авдиторією про часи гетьмана Павла Скоропадського, уроки історії того часу лягали на душу кожного. Можна цілком логічно запитати: чому? Адже це була не спрощена побутова розмова, послідовно розгортався високоінтелектуальний діалог із численною факторикою, майстерним оперуванням подіями тих часів, умілим порівнюванням із сьогочасною ситуацією. Здавалося, що в актовій залі запанував суперечливий дух вибору часів гетьмана Павла Скоропадського з наголошуванням значущості кожного уроку, його непересічного навантаження в дні сьогоднішньому. Не можна сказати, що зала завмерла, бо усі присутні були активними учасниками діалогу. Перед очима розгорталася справжня школа високої майстерності метра журналістики Лариси Івшиної. Кожна деталь і сьогодні постають вагомими. Можливо, це вдавалося через інтонаційну вишуканість або через залучення кожного до розмови.

Поступово розгорталася парадоксальність епохи Павла Скоропадського, в якій переплелися й перетнулися ті проблеми, які й сьогодні постають актуальними й зримими для України. Лариса Івшина не лише розповіла про ті далекі часи із власним суб’єктивним інтерпретуванням, якого зовсім не відчувалося, а накреслила можливі кроки сьогоденної пори для їхнього умонтування.

Не знаю чому, але й сьогодні є бажання бути учасником приховано-відкритого майстерного діалогу Лариси Івшиної. Щось у її постаті є таке, що від самого початку активізує увагу й спонукає бути разом із нею. Вочевидь це і є справжня вишуканість слова, що виявляється в інтелігентній побудові фрази, довірливому інтонуванні та багато-багато іншого. Приємно, що уроки в школі Лариси Івшиної завжди відкриті, креативні, пошукові, орієнтовані на досконалого читача і/чи слухача й на того, хто вперше сприймає її слово.

Як для мене, прочитаними постало декілька речей, які цілком можна вважати уроками журналістського мистецтва. Перше — важливим є сам факт, подія, яку потрібно бачити в загальному просторі перебігу історії, друге — враховувати оцінку і/чи оцінки сучасників, третє — осмислюючи, бачити помилки й уміти їх враховувати, четверте — навчитися бачити перспективу давно минулих подій у дні сучасному, п’яте — простежувати тяглість помилок та їх наростання. І все це на одному матеріалі про часи гетьмана Павла Скоропадського.

«ВАГОМЕ СЛОВО МУДРОГО ДРУГА І ДОБРОГО НАСТАВНИКА»

Геннадій ПIВНЯК, ректор НТУ «Дніпровська політехніка», академік НАН України:

 — Національний технічний університет «Дніпровська політехніка» вітає знаного журналіста й організатора видавничої справи, щиру українку, подвижницю просвітництва й патріотичного виховання української молоді — Ларису Олексіївну Івшину з ювілеєм!

 Як журналіст з міцною громадянською позицією, Лариса Олексіївна зуміла пробудити в серцях читачів палке бажання прагнення Високого. Її енергія, цілеспрямованість, інтелектуальність, дивовижна працездатність захоплюють усіх, хто з нею спілкується і співпрацює. Становлення і професійна майстерність журналіста й багатогранної особистості цілокупно розкриваються у взаєминах з людьми. Розмисли головної редакторки  Л. О. Івшиної багаті на проблематику, наснажені ідейно, а ще — написані вишуканою українською мовою. Слово Лариси Івшиної здатне вмістити найглибшу думку, найшляхетніший вчинок, найщирішу сповідь. Саме через велич Слова газета «День» наскрізно наповнюється документальними, публіцистичними, художніми, науковими, аналітичними та критичними текстами.

 Лариса Івшина — натхненниця видань Бібліотеки «Дня» (зокрема, серій «Україна Incognita», «Підривна література», «Бронебійна публіцистика»), проєкту «Літня школа журналістики» (існує понад 15 років), Міжнародного фотоконкурсу газети «День» (понад 20 років поспіль відзначає кращих фотографів країни) — вписала в літопис «Дніпровської політехніки» унікальні сторінки спілкування з молоддю, науковцями, інтелігенцією. Її лекції, семінари, творчі зустрічі в медійному просторі кафедри філології та мовної комунікації, кафедри історії та політичної теорії, Центру культури української мови імені Олеся Гончара, Інституту гуманітарних проблем ім. П. Т. Тронька — міцний конгломерат наукової думки та високої духовності, вагоме слово мудрого друга і доброго наставника.

 Вченою радою 3 червня 2020 року ухвалено рішення про присвоєння пані Івшиній Л. О. звання «Почесний професор Національного технічного університету «Дніпровська політехніка».

 Зичимо Ларисі Олексіївні несхитного і праведного українського духу, громадянської мужності, натхнення, подальших успішних проектів, розвитку нашої плідної співпраці!

«УВАГА ТА ДРУЖБА НАПОВНЮЄ ВДЯЧНІСТЮ НАШІ СЕРЦЯ»

Iнна ЄРМАКОВА, старша викладачка катедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса:

 — Маю щастя співпрацювати і, більше того, дружити з газетою «День» упродовж кількох років. Як член правління Національної спілки фотохудожників України щиро вдячна Ларисі Олексіївні за її підтримку фотомистецтва, за прагнення створити літопис — великий сімейний альбом України, який формують неймовірні люди, за фотофіксацію справжніх щирих сторінок життя! Фотовиставка газети «День» — це завжди одна зі знакових подій року в фотографічному світі. Як викладачка кафедри журналістики ДонНУ імені Василя Стуса, я вдячна пані Ларисі за системну підтримку нашої катедри, за подаровану бібліотеку, за можливість нашим студентам та студенткам навчатись у Літній школі журналістики «Дня» — така увага та дружба наповнює вдячністю наші серця.

 Як затята читачка, я хочу подякувати за «Бібліотеку газети «День», яка з 2002-го року «Силою м’якого знака» системно продовжує вдумливу розмову з читачами кількох поколінь. Повертає українцям їхню родову пам’ять, аналізує найважливіші події та явища, що віддзеркалюють складну минувшину, допомагають упевнено дивитись у майбутнє. Як жінка, хочу висловити своє захоплення Красою, Мудрістю та Світлом, що випромінює Лариса Олексіївна! Щиро зичу шановній ювілярці гараздів та успіху, натхнення та наснаги, справдження всіх-всіх Мрій!

 «ВИ СТАЛИ ВІРНИМ ДРУГОМ ТА НАДІЙНИМ ПАРТНЕРОМ»

Роман ГРИНЮК, ректор Донецького національного університету імені Василя Стуса, доктор юридичних наук, професор:

— Вельмишановна Ларисо Олексіївно!

Від колективу Донецького національного університету імені Василя Стуса та від мене особисто прийміть найщиріші вітання з нагоди Вашого Ювілею!

 Ви демонструєте яскравий приклад натхненної праці та відданості справі, активної громадянської позиції і журналістської майстерності. Завдяки Вашому високому професіоналізму, принциповості, креативності та творчому таланту щоденна всеукраїнська газета «День» стала платформою конструктивного дискурсу, світоглядною основою для мислячих українців, інструментом виховання та збереження національної пам’яті.

 Для Університетської спільноти Стусівського університету Ви стали вірним другом та надійним партнером, підтримуючи та надаючи дружню допомогу нашому Університету з перших днів переїзду на Подільську землю. Гордимося співпрацею з Вами, велетом думки та майстром пера, генератором ідей та почесним доктором ДонНУ імені Василя Стуса.

 Ваші знання, мудрість та ініціативність, інтелігентність та масштабність мислення захоплюють та заслуговують поваги серед друзів, колег та однодумців.

 Щиро зичу Вам, шановна Ларисо Олексіївно, міцного здоров’я і наснаги, злагоди та благополуччя, душевної гармонії і прихильності Фортуни. Бажаю Вам оптимізму, яскравих вражень, нових злетів і перемог, невичерпних сил у реалізації амбітних планів. Нехай Ваша життєва енергія і творча наснага будуть гарантією знакових досягнень у Вашій діяльності, а кожна розпочата справа стане ще однією сходинкою до вершин успіху!

«ШКОЛА НАЦІОНАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ»

Iгор КАБАНЕНКО, адмірал, експерт з питань оборони та безпеки, політик:

— У сучасні турбулентні часи не просто відрізнити добро від зла. Зло стало гібридним і наповненим популізмом, часто маскується під добро з використанням інформаційних технологій. У цих умовах вкрай важливою є місія чесної та професійної журналістики, яка вміє спиратися на історичні уроки і розставляти стратегічно правильні акценти державотворення в Україні.

Багато років Лариса Олексіївна є незмінним капітаном цієї місії, де «задача журналістів — не творити ілюзій і не нагнітати катастрофізму. Не казати, що те, що ми маємо у рейтингах, — це фатум. Навпаки — стимулювати суспільство, щоб воно мислило ширше». Це не лише слова Головного редактора «Дня» — це її життєва позиція і свідомі дії, які заслуговують на глибоку повагу.

Можна абсолютно впевнено стверджувати, що існує цілісна журналістська школа Лариси Івшиної — школа національних цінностей і характеру, журналістської етики і відповідальності. Особисто переконався у великій увазі, яку Лариса Олексіївна приділяє цьому напрямку, коли мав честь брати участь у заходах Літньої школи журналістики.

У цей день хочу висловити слова глибокої подяки Ларисі Олексіївні за пронизані державницькими акцентами щорічні фотовиставки газети «День», різнопланові інтелектуальні статті в газеті, зустрічі з цікавими людьми під егідою видання — все це формує вкрай важливий смисловий контекст національної свідомості.

Дуже приємно долучитися до величезної кількості щирих ювілейних привітань Ларисі Олексіївні, які сьогодні лунають із різних куточків нашої країни. Привітань високо інтелігентній, мудрій, інтелектуальній, талановитій Людині з чіткою державницькою позицією, яка є величезною постаттю в історії української журналістики. Хай Ваші життєві фарватери завжди будуть чистими, а творчі вітрила — наповненими вдячністю і підтримкою величезного флоту цінителів Вашого таланту, читачів та друзів газети «День»!

«ДЕНЬ» ВЧИТЬ СПИРАТИСЯ НА СМИСЛИ»

Марія ПРОКОПЕНКО, редакторка онлайн-журналу Svoi.City:

— Ми досі живемо в реаліях, які базуються на «поняттях», тоді як «День» вчить спиратися на смисли. Для мене це і є головним уроком школи Лариси Івшиної. Час від часу я згадую слова Лариси Олексіївни про те, що «ми програли, але були праві». Не лише в тому контексті президентських виборів 1999 року, а й загалом. Не вважайте за занепадництво, для мене це — про розуміння перемоги і програшу. Важливо не «зробити їх», а дотримуватися своїх принципів. Програти — це відступитися від себе.

Газета «День» — це реальний історичний університет. Я не можу назвати себе добре обізнаною в історії, але багато речей засвоюються автоматично, коли працюєш тут. Знов-таки, про силу м’якого знака та прірву між руським і російським я запам’ятала, думаю, назавжди.

Третє, чого мене навчила школа Лариси Івшиної, — пошана до Софії Київської. Якби не робота в «Дні», напевно, для мене це була би просто пам’ятка. Тоді як вона — жива історія з тисячолітнім фундаментом і, за висловом філософа Сергія Кримського, ефектом високого неба. До речі, під час карантину я час від часу виходила на прогулянку до Софії. Бачити її бані десь за парканом, бачити, що там все на місці — це був такий маячок, світлий знак, що світ не перевернувся остаточно.

Пригадую багато інших речей, яких вчить «День»: цінувати професіоналізм, відточувати смак, любити філософію — любов до мудрості, виходить... Згадую чудових людей, з якими познайомилась завдяки цій школі. Хорошого так багато, що не залишається нічого іншого, як сказати — дякую!

«День» — ЦЕ ЖУРНАЛІСТИКА ОСМИСЛЕННЯ»

Марія ЧАДЮК, кореспондент відділу «Суспільство»:

 «Довгий час я вважала, що журналістика — це тільки про новини. Актуальність, оперативність, аналітичність, вміння виокремити головне та знайти фахівців у певній сфері, які зможуть дати якісний коментар. А потім у моєму житті з’явилися «Екстракти» з «Бібліотеки «Дня», які стали для мене відкриттям глибшої журналістики, концептуальної, цілеспрямованої. Тоді почалася моя школа «Дня» і школа Лариси Олексіївни. У «Екстрактах» я змогла знайти ті статті, які найбільше мене цікавили, зазвичай вони були на «вічні теми», наприклад, як ті, що вміщені під рубрикою Nota bene чи «Історія і Я». Так само мене «підкорило» дерево проектів «Дня». Тож коли я подавалася у Літню школу, то в мене було враження, як я і сказала у своєму відео для заявки, що подаюся в Український інститут (його на той час як інституції не було, а «День» якраз виконував і далі виконує цю функцію збирання всього цінного для самої України і презентації її світу). Тому, потрапивши до ЛШЖ, я вважала себе радше не журналістом, а волонтером у громадському проєкті, який поєднано з журналістською роботою.

 З того часу я запам’ятала багато висловів Лариси Олексіївни: і про те, що потрібно ставити собі глобальну мету, і про те, що не варто відмовлятися від своїх задумів, підтримка знайдеться, і правило «не робіть нерозумних людей відомими»... А особливо, щодо саме журналістики, закарбувалися слова, що журналісти — це ніби перевізники між світами, які поєднують світ науки, культури, суспільних ініціатив тощо і ширшу аудиторію. І в цю мить та частина діяльності «Дня», яку я називала «громадський проєкт», об’єдналася разом з тим уявленням про журналістику, яке я мала, поглибивши його і зробивши рідним.

 І саме такої журналістики, довгий час, до знайомства з «Днем» та Ларисою Олексіївною, бракувало не тільки мені, бракувало усій Україні. Журналістика, яка аналізує події зі значно вищої перспективи, де використовуються категорії геополітики, ціннісних орієнтирів, державницьких завдань... Саме такий підхід дає змогу побачити не окремі фрагменти, а отримати системне розуміння справ. І, відповідно до нього, формується і стратегія того, що потрібно робити. Це журналістика не просто раціонального аналізу (про що я згадувала на початку), хоча, безумовно, цей компонент теж присутній, а журналістика осмислення, що значно глибше й фундаментальніше. А ще така журналістика повертає українцям те, що в них забирали протягом довгого часу — бачення самих себе й свого майбутнього».

«ЛАРИСА ІВШИНА ПОКАЗАЛА, ЩО ПРОФЕСІЯ ЖУРНАЛІСТА МОЖЕ БУТИ ВІДКРИТОЮ ДЛЯ МОЛОДІ, ПЛЮС ЦЕ ШАНС ВЧИТИСЯ»

Аліса ПОЛIЩУК, кореспондент відділу політики газети «День», випускниця Літньої школи журналістики «Дня»-2019:

 — Літня школа журналістики, створена за ініціативи головної редакторки «Дня» Лариси Івшиної, показала, що ця професія може бути відкритою для молоді, а шанс вчитися, паралельно напрацьовуючи досвід у ціннісносвідомому, якісному, нетиповому для сучасного українського інформаційного простору виданні, може бути реальністю.

 Лариса Олексіївна своїм прикладом надихнула вже не одне покоління журналістів і редакторів, прізвища багатьох з яких є досить відомими. Це не дивно, адже перспектива висловлюватися на глибокі теми, докорінно зрозуміти особливості вітчизняної культури та історичної спадщини, працювати свідомо, випадає не в кожному виданні. Головна редакторка створила атмосферу пошуку відповідей на складні питання, просвіти українців через велику кількість книг, статей та мистецьких проєктів, адже головним меседжем «Дня», за ініціативи головної редакторки завжди було не соромитися, що ми українці, вчитися мислити стратегічно, а головне... думати. Чого, насправді, так часто не вистачає нам з вами в епоху кліпової свідомості, коли інформація з’являється миттєво, а якісно її проаналізувати встигає не кожен. 

 Нині вкрай важливо, щоб медіа не забували про стандарти і не боялися піти проти замовника, навіть якщо ним виступає держава. Під керівництвом Лариси Олексіївни, «День» роками веде не просто суспільно значущі, а ключові для України теми, як, наприклад, необхідність покарання замовників у «справі Гонгадзе — Подольського», події, про які чомусь воліли б мовчати більшість видань та представників влади.

 Становлення незалежною за суттю, а не за законом, держави не відбудеться без багатьох чинників, де одним з найважливіших є свобода слова, яка неможлива без професійної журналістики: готової сказати і написати гірку правду, навчити та нести візійну місію. Приємно розуміти, що на теренах України є особистість, яка впродовж багатьох років дотримується такої відданої позиції та постійно реалізує її в своїй роботі. Вірогідно, мине час, і не один українець подякує Ларисі Олексіївні за її працю.

«СПІЛЬНОТА, ПОБУДОВАНА НА СПІЛЬНИХ ЦІННОСТЯХ»

Дмитро ПЛАХТА, політичний digital-стратег, аспірант ЛНУ ім. Івана Франка:

 — Спільнота, побудована на спільних цінностях, — це те, над чим уже десятиліттями успішно працює «День» та його головний редактор Лариса Івшина. І саме за розбудову цієї Спільноти та за поширення правильних цінностей я хотів би в цей день подякувати Ларисі Олексіївні, побажавши сил і наснаги на цьому нелегкому просвітницькому шляху.

 Газета, сайт, Бібліотека видання, Літня школа журналістики, фотовиставка та інші просвітницькі проєкти «Дня» формують цю Спільноту. Учасником цієї спільноти особисто я відчуватиму себе завжди. І не тільки тому що навчався в Літній школі, а далі був її співкуратором. І не лише тому, що читаю «День» та писав для нього. Передовсім, мова йде про цінності. Саме вони об’єднують. І вони залишаються назавжди, визначаючи ваш шлях і погляди, незалежно від сфери, у якій ви працюєте.

«ЛАРИСА ІВШИНА НАВЧИЛА МЕНЕ НЕ БОЯТИСЯ СВОЇХ ДУМОК ТА БАГАТО ПРАЦЮВАТИ...»

Олександра КЛЬОСОВА, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»:

 — Складно говорити про людину, яка відіграла і, що важливо, продовжує відігравати ключову роль у твоєму житті. Як знайти той баланс між спробою сказати все і не прозвучати банально? Я не знаю. Але намагатимусь, адже Лариса Івшина вчила мене: «Треба завжди віддячувати людині. І головне — аби вона знала за що саме».

 Отож для мене школа Лариси Олексіївни почалася ще задовго до нашого знайомства. На щастя, я виросла в родині, де газету «День» читали і шанували, книги «Дня» відшукували в різних куточках України, переказували і давали почитати всім знайомим. Певною мірою, можна сказати, що моя родина стала міні-промоутером газети «День» та ідей Лариси Івшиної тоді, коли все українське ще не вважалось мейнстрімом. І відтоді головна редакторка вже почала мене вчити, не здогадуючись про моє існування. Я стежила за трендами «Дня», цитувала передмови головної редакторки і навіть «таємно» підглядала за її життям в Фейсбуці. Які книжки читає Івшина, яких істориків вона радить, кого з політиків поважає — це все було для мене маркером, взірцем. Я не люблю слово кумир, але наслідувати головну редакторку найінтелектуальнішої газети України мені дуже хотілося. Завжди.

 А що вже казати про ті часи, коли ми познайомились особисто з Ларисою Олексіївною і я мала честь приєднатися до великої спільноти «Дня»? Під час літньої школи та мого стажування в газеті я поставила собі за мету залишитися в «Дні», стати його автором, щоби багаторічна наука Лариси Івшиної не пройшла даремно та знайшла вихід у моїй роботі. І мені це вдалося завдяки головній редакторці. Вона з повагою ставиться до молодих людей і не цурається їхньої «присутності» на шпальтах газети. Ба більше, навіть до творення книг «Дня», які є головним проєктом, Лариса Олексіївна запрошує молодь, і мене зокрема. Лариса Івшина навчила мене не боятися своїх думок та багато працювати заради спільної української ідеї, розширення інтелектуального простору, повернення нашої пам’яті та справжньої історії. Вона змусила мене розправити крила і дихати на повну, протягнула руку підтримки та допомогла знайти своє місце. І я впевнена, що вдячність до Лариси Олексіївни залишиться зі мною назавжди.

 З Днем Вас, мій найкращий шеф і найвимогливіший суддя! Ви постійно спонукаєте мене до руху, самовдосконалення і життя. Нехай завжди буде «День», а школа Лариси Івшиної розширює коло своїх послідовників та учнів.

«ПРАГНЕННЯ НАВЧИТИ ДУМАТИ НА КОРИСТЬ УКРАЇНИ Є ЇЇ ВІЗИТІВКОЮ»

Гліб ГОЛОВЧЕНКО, секретар Національної спілки журналістів України, директор Коледжу преси та телебачення, генеральний продюсер ТК ТАК TV, заслужений журналіст України:

— «Школа Лариси Івшиної» — це наполегливе переконання навколишнього середовища у справжній українській ідеї. Всі проєкти, якими опікується пані Лариса, — це справжні витвори інформаційного, культурологічного та просвітницького мистецтва: і Всеукраїнська газета «День», і щорічна фотовиставка «Дня», і видання книг, і Літня Школа «Дня». Все це Лариса Олексіївна створює з принциповим фаховим підходом до високої якості і з величезною любов’ю до України.

Коледж преси та телебачення і телеканал ТАК TV багато років беруть участь у фотовиставці «Дня» як партнери. І щороку мені здається, що досягнуто вершини. Але кожного наступного року Лариса Олексіївна демонструє ще вищий рівень, вищу якість, нову велич творчого духу. Номінація «Світ очима дитини», яку ми підтримуємо, дає всім нам дізнатися про те, що турбує сьогодні наших дітей, яким вони бачать світ і якою вони бачать Україну.

Газета «День» та безпосередньо Лариса Олексіївна багато зробили на шляху впровадження медіа освіти, адже вже понад 10 років підтримують номінацію Міжнародного конкурсу шкільних медіа «Краща друкована газета», приділяючи значну увагу розвитку шкільних медіа та вихованню молодого покоління відповідальних читачів, слухачів, глядачів та майбутніх журналістів.  В цьому контексті не можливо оминути ще один унікальний проєкт Лариси Олексіївни — Літню Школу «Дня», яка щороку виховує нове покоління якісних читачів та майбутніх авторів газети.

Всеукраїнська газета «День» — це унікальний приклад зібрання інтелектуалів з усього світу і об’єднання їх темою України. Кожен з випусків газети — це справжня журналістська та творча майстерність. Власне, як і кожен з випусків «Маршруту №1», який без перебільшення став джерелом пізнання найкращих куточків нашої країни.  Це той найвищий фаховий редакторський рівень, на який всім нам потрібно рівнятися.

У Лариси Олексіївни немає «прохідних» випусків. Кожна шпальта газети «День» — це справжня перемога інтелекту над невіглаством сьогодення. Вона разом зі своїми кореспондентами фактично кожного року виховує нове покоління українських політиків по всій країні, які, читаючи газету «День», складають справжній іспит на розуміння сьогодення, розуміння історії та стратегії майбутнього розвитку своїх регіонів та держави в цілому.

І це прагнення навчити думати на користь України є її візитівкою. На прикладі Півдня їй вдається просувати справжню українську ідею навіть серед відвертих ворогів. Імпозантно, стильно, але з великою відвагою. З 2014 року, з початком російсько-української війни, коли Всеукраїнська газета «День» стала одним з форпостів України в інформаційному просторі, я вважаю, що Лариса Олексіївна заслуговує бойову нагороду на рівні тих генералів та полковників, які отримували свої нагороди за бойові перемоги.

Ми маємо навчитися шанувати таких Героїв, як Лариса Олексіївна Івшина та її Школа!

Я пишаюся тим, що живу в один творчий час з Ларисою Олексіївною Івшиною і що в мене є можливість іноді безпосередньо спілкуватися з нею, чути її думку з багатьох принципових питань, бо боротьба добра і зла триває і пані Лариса в ній — справжній Воїн Світла цивілізації та просвітництва.

Як керівник медіа я розумію, який важкий тягар бути редактором такого складного механізму, як газета «День». А їй вдається нести цю відповідальність та досягати тих творчих вершин, про які ми вже згадували.

Україна має виховувати молоде покоління майбутніх журналістів на прикладах таких велетнів, перш за все духу, як Івшина Лариса Олексіївна.

Ми знаємо, що пані Лариса дуже скромна людина. Вона приділяє на шпальтах газети увагу всім нам, громадянам України, тому сьогодні маю велику честь подякувати їй за цю працю та неймовірно важливий внесок у розвиток не тільки інформаційної галузі, але й розвиток цивілізованої проукраїнської політики, розвиток української культури, розвиток української освіти, у розвиток України.

Бажаю Вам, пані Ларисо, не зупинятися на досягнутому і йти вперед, а ми радо будемо підтримувати Ваші проєкти!

«ПАНІ ЛАРИСА ВЧИЛА НАС БЛАГОРОДНОСТІ В ПРОФЕСІЇ, У СЛОВОФОРМАХ, У ВЕКТОРІ ДУМОК»

Анастасія КОРОЛЬ, студентка 3 курсу спеціальності «Журналістика» Донецького національного університету імені Василя Стуса:

 — «У бідності часто є велике благородство», — сказала якось мені пані Лариса Івшина. Знайомство з нею було для мене важливим періодом формації мене як особистості. В 2018 році мені пощастило бути однією з 14-ти слухачок Літньої школи журнолістики газети «День», і благородство — саме про це. Пані Лариса вчила нас благородності в професії, у словоформах, у векторі думок. Я вчилася дивитися далі, ніж мої ровесники, думати ширше, але діяти, як вимагає совість і етика професії. Спілкування з пані Ларисою, як і робота в газеті «День», — це про щоденну потребу вчитися, це про можливість побачити світ іншими очима, це про вміння вести дискусії. Я за це їй вдячна.

«АРИСТОКРАТІЯ ДУХУ»

Оксана ВОЙТКО, асистентка заступника головного редактора, журналістка «Дня»:

— «Не варто боятися своїх думок», — якось при розмові сказала до мене Лариса Олексіївна. А й справді, журналісти повинні бути сміливими, мислити стратегічно, далекоглядно, не так, як всі, щоб якнайкраще висвітлювати важливі теми. Ба більше, звертати увагу на ті речі та деталі, які чомусь забувають інші журналісти... випадково чи навмисне.

Вона ще раз надихнула мене на те, що людина особливо «смачна» і приємна тоді, коли у неї є шарм і шляхетність, коли вона красива своєю мудрість та приваблює благородними вчинками. Ба більше, Лариса Олексіївна є прикладом self made woman, тобто жінки, яка зробила сама себе, а ще — є зразком чомусь дуже рідкісного для сучасного світу поняття — аристократії, але не так, як по крові, а саме по духу...

Вражає те, що редакція «Дня», попри різні випробування, шанує свою особливу історію та цінності, а також відкрила, зібрала та зберегла (!) талановитих людей, які не бояться робити публікації про нас з вами, а саме: писати статті про те, що є насправді, а не те, що нам так (не)хочеться дізнатися...

«ВЧАСНА ЗУСТРІЧ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИМ СЕРЕДОВИЩЕМ МОЖЕ ЗМІНИТИ ЖИТТЯ»

Віталій ЛЕБЕДЮК, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, декан факультету політико-інформаційного менеджменту Національного університету «Острозька академія», доцент

 — Моя особиста зустріч із Ларисою Івшиною відбулася ще в студентські роки, хоча ми, як спудеї Острозької академії, знали головну редакторку газети «День» зі шпальт нашої улюбленої газети. Це був 2006 рік і тоді Інтернет не був особливо розвинутий, тому ми з одногрупниками завжди ходили до університетської бібліотеки, щоб почитати новини та долучитися до інтелектуальних дискусій провідних мислителів на шпальтах видання. Скажу відверто — це був доступ спраглого до джерела живої води, якого хотілося смакувати щоразу. Поряд з тим, що стало для нас прикметним, газета постійно підіймала питання соборності української нації (ще до того як нас намагалися і намагаються розділити), державності (виховуючи публічного лідера, який розуміється на особливостях прочитання української історії) та інтелігентності (наголошуючи на рисах справжнього українського інтелігента, якого винищувала радянська влада). Ця ціннісна система створює магічну суміш, що полонить розум, душу та серце. Саме такі відкриті серця хотіла віднайти Лариса Івшина. І це їй вдалося.

 Починаючи з Острозької академії й подорожуючи Україною, Лариса Івшина надихнула багатьох моїх однолітків і об’єднала в Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді. Це були студенти від Луганська до Мукачева. Як наслідок, ми руйнували власні стереотипи, які нав’язувались роками, що дозволило нам усім не тільки вирватись з лещат історії, а й витворити той соціальний капітал про який пише Роберт Патнем у своїй книзі «Творення демократії». Сьогодні кожен з нас успішний у своїй сфері, але в основі цього закладені громадянські цінності Ларисою Івшиною та її щоденною працею, втіленою в газеті «День». Резюмуючи, вкотре переконуюсь, наскільки вчасна зустріч з інтелектуальним середовищем може змінити життя.

«ЗАЛІЗНА ЛЕДІ» УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ»

Iрина ЛАДИКА, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»:

— Погожий травень 2018-го. У розпалі — Дні «Дня» у Львові. Тоді я вперше побачила Ларису Івшину — вона виступила на відкритті традиційної фотовиставки «Дня», а потім поспілкувалася з усіма охочими у стінах «Львівської політехніки». Та зустріч так мене надихнула, що я твердо вирішила подаватися на тогорічну Літню школу журналістики газети «День». На фотовиставку в той день ми прийшли разом із моєю одногрупницею — Олею Крисою. А потім разом пройшли відбір на Школу.

Пам’ятаю, як Лариса Олексіївна покликала мене на розмову в перший тиждень навчання у Школі. Ми багато говорили про стан сучасної української журналістики, про передумови тієї ситуації, в якій опинилися наші медіа зараз. Мене тоді дуже вразив «широкий кут» погляду Лариси Олексіївни на всі події, які відбуваються у країні. Адже нічого не трапляється просто так — усе має свої причини і приводи, а згодом і наслідки. І головна редакторка «Дня» їх дуже добре зчитує, бо усвідомлює контекст. Мені здається, цього бракує багатьом українським журналістам. І це ті риси, які я б дуже хотіла перейняти від Лариси Івшиної — уміння зберігати розважливість та холодний розум у постійному потоці інформаційного шуму.

Перша зустріч студенток ЛШЖ-2018 із Ларисою Олексіївною видалася, як згадаю, дуже насиченою та пізнавальною. Головна редакторка ділилася із нами своїми спостереженнями, але вони були набагато глибшими і якіснішими, ніж ті, які ми звикли читати у медіакритичних текстах інших ЗМІ. Тоді мені найбільше відгукнулася така фраза: «Свого часу в нашій журналістиці «водогін» з’єднали з «каналізацією» і не поставили між ними «фільтрів».

Газета «День» та її редакторка різко вирізняються з-поміж ландшафту українських медіа. Це газета, яка має власну місію і втілює її у життя ось уже майже 24 роки. Складно осягнути цей період, адже мені самій лише нещодавно виповнилося 22.

Лариса Олексіївна навчила мене більш панорамно дивитися на події, які відбуваються навколо. Цікавитися історією, складати свою думку про події минулого. Інакше журналіст ризикує перетворитися на підставку до мікрофона. Звісно, чітка позиція багатьом може не подобатися, але без неї «День» не був би «Днем».

Яскравий приклад такої глибокої усвідомленості — це розслідування смерті Георгія Гонгадзе. Лариса Івшина згадує про цю справу на багатьох зустрічах та ефірах у той час, коли інші медійники мовчать, нагадує аудиторії про розслідування, яке провели журналісти «Дня». На жаль, ці постійні нагадування наразі схожі на сізіфову працю, адже минуло майже 20 років від дня зникнення журналіста, а замовник убивства досі не покараний.

На фоні постійних намагань згуртувати українське суспільство та розповісти йому про власну ж історію, яка робить нас сильнішою, Лариса Олексіївна мені дуже нагадує «залізну леді». «Залізну леді» української журналістики. Яка, попри всі труднощі, наполегливо втілює у життя свою місію — повернути українцям історичну пам’ять.

ПЕРЕМОГА ПРОДУМАНОЇ СТРАТЕГІЇ

Iгор СЮНДЮКОВ, редактор відділу історії «Дня»:

— Творчо продуктивний, сильний колектив — це поєднання двох складових: «симфонії талантів» тих людей, які цей колектив створюють, і, безумовно, глибоко, досконально, до дрібниць продуманої стратегії керівника (тобто вміння будувати міцні мости у майбутнє). Поза сумнівом, наш головний редактор Лариса Олексіївна Івшина наділена цим стратегічним баченням високого ґатунку.

Якщо колектив — це «симфонія талантів», то, звичайно, має бути і блискучий професійний диригент, який уміє таланти поєднати, перетворити й домогтися синергетичного ефекту від кожного журналіста. Пані Лариса володіє цим тонким, складним мистецтвом. А поєднує обдарованих людей, на мою думку, насамперед, спільна справа, точніше, та ж сама спільна стратегія «Дня» — зрозуміла й близька для кожного в редакції. І варто підкреслити, що цю стратегію Лариса Олексіївна здійснює вже 23 роки з гідною щирої пошани системністю, наполегливістю, більше того — силою волі, коли не впадаєш у відчай при невдачах (бо просто не маєш на це права) і, водночас, уникаєш будь-якого «запаморочення від успіхів». Здається, це в сукупності й є запорукою досягнення поставленої мети.

Ми пам’ятаємо, як ще восени 1999 року наш головний редактор сказала: «Тепер ми будемо займатися суспільством». Що це конкретно означало? Робити все можливе й неможливе, все, що є в силах «Дня», щоб перетворити на народ кількадесятмільйонне населення (людей, які не вірять владі, взагалі мало кому вірять, проте кожного разу, неначе «подурілі», за словом Шевченка, знову голосують за представників тієї ж самої кримінально-олігархічної антиукраїнської системи; людей, які не знають і не бажають знати нашої трагічної й переможної історії). Перший і другий  чинники якнайтісніше пов’язані між собою — і пані Лариса це чудово розуміє.

Саме тому магістральна тема газети «День» уже продовж двох десятиліть — це зрощення, підтримка, якщо хочете, плекання української історичної ідентичності, водночас глибоко національної за своїм корінням та всесвітньо-гуманістичної за змістом (наслідуючи приклад геніальної Лесі Українки). Це — суть усіх понад двадцяти томів нашої книжкової серії, від «України Incognita» до «Дня вдячності» (відкрию секрет — серія неодмінно матиме продовження!). Треба чітко сказати: без Лариси Олексіївни жодна книга не побачила б світу. При цьому не можна не віддати належне блискучому сузір’ю авторів цих видань — це незабутні Володимир Євгенович Панченко, Сергій Борисович Кримський, Джеймс Ернест Мейс. Пишаємося співпрацею з Петром Михайловичем Кралюком, Станіславом Владиславовичем Кульчицьким, Юрієм Іларіоновичем Терещенком, Тетяною Сергіївною Осташко й багатьма-багатьма іншими... Взагалі, наш головний редактор наділена рідкісним даром — бачити, відкривати таланти, залучати їх до життєво необхідної спільної праці.

Сенс того, що робить газета «День», — «розширення розумного простору українців», перетворення «острова розуму на материк». Бо «посіємо — зійде»! У цьому, воістину, і мета багаторічних зусиль Лариси Олексіївни. Щиро вітаю її зі славним Днем народження! Сили, віриться, будуть, бо попереду — не міражі, а надійні, яскраві, точні маяки. Історичні орієнтири тут є одними з перших.

игод, до великої філософії й народної мудрості — все це наповнює світ Лариси Івшиної. І я люблю її уявляти маленькою, в історії, яку вона розповідала не раз. Вона в Локачинському храмі, на стінах — розписи Йова Кондзелевича. Обличчя на іконах, від тривалого й уважного споглядання, уже їй добре знайомі й десь у ці миті, вона робить крок у світ шляхетного, достойного, сповненого любові, виваженості й гордості, життя. Це вибір, який несе свої складнощі, але значно більше благословень. І я дякую Вам за красу, мудрість, силу і любов, що Ви даруєте нам, відчиняючи двері шляхетного світу широко, як на сторінках так і в житті. Дуже Вас любимо!

«АДЕКВАТНЕ БАЧЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕАЛІЙ»

Тетяна ОСТАШКО, Юрій ТЕРЕЩЕНКО, історики:

— Сучасний політичний процес в Україні тісно пов’язаний з намаганнями остаточного подолання її постколоніального становища, викоріненням низки міфологем, нав’язуваних зловорожими антиукраїнськими силами, а також носіями українських ліберальних і ліворадикальних ідеологічних течій.

Позиції і одних, і других тривалий час фактично збігалися в намірах деелітизації українського суспільства, запереченні існування в ньому національної шляхетсько-аристократичної верстви, її участі в націєтворчій діяльності. Саме на подолання цього хибного бачення українського історичного процесу новітньої доби присвячені зусилля газети «День» та її головного редактора Лариси Івшиної. Це завдання було блискуче виконано публікаціями газети, які присвячені добі Павла Скоропадського, та узагальнювальними монографіями: «Корона...», «AVE», «День вдячності» — за редакцією Л. Івшиної, в яких всебічно розкрита багатогранна діяльність Гетьмана, що була спрямована на розбудову реальної національної держави з адекватною системою необхідних інститутів та цивілізованими правовими відносинами.

Таким чином, постать Павла Скоропадського сприймається сьогодні значною частиною суспільства не як носій хибних та безглуздих міфологем, де він виглядає як «німецька маріонетка», прихильник «єдиної неділимої Росії», а як послідовний будівничий української державності, яка творилася в надзвичайно стислі строки і фактично на голому місці. Це була безприкладна лабораторія розбудови Української держави, яка спиралася на реальний досвід Гетьмана та інших учасників процесу, реанімацію досягнень державотворення в історичному минулому України.

Таке усвідомлення конструктивної діяльності української аристократичної еліти є дієвою потребою сучасного суспільства, адекватним баченням політичних реалій та певного оживлення політичних позицій прихильників українського консерватизму. Значний внесок у цю діяльність здійснює газета «День» та її головний редактор Лариса Олексіївна Івшина. У ці дні громадськість України вітає її з ювілеєм, і ми, у свою чергу, бажаємо міцного здоров’я, творчої енергії й натхнення в реалізації нових цікавих проектів.

«ЛАРИСА ІВШИНА ПРАГНЕ ПРИВНЕСТИ В УКРАЇНСЬКУ ДІЙСНІСТЬ АРИСТОКРАТИЗМ»

Андрій ЛЮБКА, письменник:

— Мені здається, що «День» — це не просто газета чи медіакорпорація, а справжня інституція, яка під керівництвом Лариси Івшиної десятиліттями втілює свою стратегію зміни України. Це інституція, в якій є своє власне Міністерство освіти, Інститут національної пам’яті, МЗС, яке розробляє трасуючі лінії найвигіднішої для країни зовнішньої політики, є тут і аналітичний центр дослідження економіки, ба навіть і своє Міністерство внутрішнього туризму. У час дистрофії державного врядування «День» Лариси Івшиної займається справою капітального будівництва концепції сучасної України. І цього не вдалося б досягти без особистих якостей пані Лариси, її шарму, ділового підходу, витонченої інтелігентності, яка, втім, не послаблює жорсткості позиції. Пам’ятаю нашу першу зустріч з Редакторкою в Києві: у мене тоді склався пазл, чому «День» так часто висвітлює життя монарших дворів світу, зокрема діяльність британської королеви, чому так багато уваги приділяє висвітленню історії Гетьманату. Річ у тім, що Лариса Івшина прагне привнести в українську дійсність аристократизм. Здається, саме це її життєве кредо.

«КРАСА, МУДРІСТЬ, СИЛА І ЛЮБОВ»

Анна ДАНИЛЬЧУК, доцентка Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, блогерка  «Дня»:

— Я могла б сказати, що Лариса Олексіївна для мене і Вчитель, і Приклад, і Людина постійного натхнення і розуму. Але, насправді, Вона більше за будь-яке з цих визначень. Коли я думаю про всі ідеї нею згенеровані, про проєкти, започатковані в «Дні», про сміливість ініціатив і наполегливість у роботі з суспільством, мені в серце приходять слова — Краса, Мудрість, Сила і Любов. Ось це і є для мене суть Лариси Олексіївни.

Усе, що вона робить, — наповнене красою, високим естетизмом, увагою до деталі. Хай то кілька весняних квіточок у кімнатній вазі чи вишукане оформлення нової книги, в усьому є усвідомлена краса, гармонія, дух. Зізнаюся, люблю уважно розглядати її стиль, рух, відчувати акценти в її розповідях, одягати капелюшок у останню п’ятницю травня (є в «Дня» така шляхетна традиція) чи відкривати парфуми, спеціально задумані до книги про Павла Скоропадського. Але іще важливіше, що Лариса Олексіївна вміє відкривати красу іншим — у своїх текстах і світлинах, у роздумах і спостереженнях.

Усі інтелектуальні продукти газети «День» наповнюють світ мудрістю. Але вона не береться нізвідки. Зібрати знання, перевернути історію, помітити втрачене, насмілитися казати інакше — все це є в роботі Лариси Івшиної. І є в моєму житті важливі й щасливі миті — коли вона вперше розповідає про ідею нової книги. І кожного разу я дивуюся, як їй вдається так передбачити те, що нам потрібно й навіть не на сьогодні, а на завтра. В Лариси Олексіївни — великий талант і якісний набір інструментів мислення, що дозволяють бачити світ, країну, рік, людину чи навіть горобчика як панорамно, так і дуже детально. Не знаю чому, але українцям часто важко побачити істину, навіть якщо вона століттям «плаває» на поверхні. І Бог дав нам таких людей, як Лариса Олексіївна, що не просто побачать ту істину, а ще й покажуть іншим та розтлумачать шлях. А це вже передумова інших, важливих рис — сили й сміливості.

«Тепер ми будемо займатися суспільством», — сказала вона 1999 року. І ми маємо десятки прикладів, як за ці роки «День» змінив, оживив велику частину українського суспільства — це й книги з Бібліотеки «Дня», і фантастичний фотолітопис, рівних за інформаційно-емоційним наповненням якому немає не лише в Україні, а й у світі, це й літня Школа Журналістики — інвестиція, яка на роки закладає основи справжньої журналістики в Україні. Фантастичний Маршрут №1, кожен випуск якого — естетичне задоволення і ще одна краплинка гордості за наше. Я не раз чула, як Ларисі Олексіївні бажають сили й терпіння на звершення всіх планів, а я ж хочу побажати нам — сили й снаги працювати, творити й не розчаровуватися разом, підтримуючи всі починання «Дня». Знаю, Ларисо Олексіївно, з Вами є багато людей, яких можна назвати армією, партією, посольством «Дня», але головне — це люди, які вже не можуть без якісного думання, роботи для розвитку нашого суспільства і занурення в інший, вишуканий світ.

На сторінці Лариси Івшиної в Фейсбуці є коротка фраза, яка пояснює все — Любов перемагає все... Так і є, і для мене, любов — це головне в житті й роботі Лариси Олексіївни. Вона наповнює її тексти й роздуми, вона присутня в кожному з інтелектуальних продуктів і проєктів газети. Любов до простої людини й складного суспільства, до держави з її помилками, до величних подій і дрібненьких пригод, до великої філософії й народної мудрості — все це наповнює світ Лариси Івшиної. І я люблю її уявляти маленькою, в історії, яку вона розповідала не раз. Вона в Локачинському храмі, на стінах — розписи Йова Кондзелевича. Обличчя на іконах, від тривалого й уважного споглядання, уже їй добре знайомі й десь у ці миті, вона робить крок у світ шляхетного, достойного, сповненого любові, виваженості й гордості, життя. Це вибір, який несе свої складнощі, але значно більше благословень. І я дякую Вам за красу, мудрість, силу і любов, що Ви даруєте нам, відчиняючи двері шляхетного світу широко, як на сторінках так і в житті. Дуже Вас любимо!

«ЕТАЛОН СУЧАСНОГО РЕДАКТОРА»

Михайло Слабошпицький, публіцист, автор газети «День»:

— Я знав багатьох головредів  різного рангу ЗМІ. Лариса Івшина вигідно вирізняється з-поміж них усіх. Це — справді еталон сучасного редактора. Вона не тільки пожадлива на всі новини, все блискавично систематизує, осмислює, рубрикує, а й буквально фонтанує оригінальними ідеями (тут я мав би довго перераховувати їх усі, починаючи від історичного альманаху в газеті й аж до бібліотеки «Дня» та його фотовиставок). Це ж з її ініціативи реалізується концепція «Дня» не тільки інформувати, нагадувати, викривати, осмислювати, а й творити середовище сприяння українській ідеї, нагадування про національні пріоритети та ієрархію цінностей нашого народу.

Читаючи Івшину, спілкуючись із нею, відчуваєш не тільки приємність від її сміливого інтелекту й жвавої кмітливості, а й прикрість од того, що такі люди — рідкість у нашому середовищі. Вони вириваються далеко вперед, а загал за ними не встигає і незрідка просто не розуміє їхніх ідей. Не хочу, щоб мене  запідозрили в компліментарності, але мушу таки визнати: «День» — найрозумніша та найінтелігентніша наша газета. Маю підстави так твердити, оскільки читаю її від самісінької появи. І в цьому, звичайно ж, заслуга Лариси Івшиної. Вона нагадує мені видатного диригента з талановитим оркестром. Від помаху її палички залежить  все...