Глибина
Виставка «Занурення», яка відкрилася в Київському центрі сучасного мистецтва, при зовні актуальній подачі, значно відрізняється від проектів, які звичайно здійснюються в стінах приміщення на вулиці Сковороди.
Насамперед — своєю рукодільністю, чи як. Загальне враження — неначе опинився в самому розпалі реконструкції якоїсь стародавньої святині, де змішалися риштування, запах фарб, стародавні фрески і нові технології. Центр перетворився навіть зовні: над дверима надбудовано дощату, пофарбовану вохрою конструкцію авторства Леона Тарасевича, схожу на вхід до провінційної церкви. Усередині «рукоділля» продовжилося. Ян Грика показав проект «Крихти» — митець готував і підписував мініатюрні хлібці з твердого тіста, після чого складав із них композиції чи просто роздаровував знайомим. Фіксація подальшої долі блукаючих крихт дала матеріал для творів, виставлених у Києві. Фотографії, невеликі колажі відеопроцесу виготовлення крихт, а головне — старовинне бюро з доступними скарбами. У кожній шухляді — розсипи затверділого тіста, вiдміченого митцем. Крихти розбирають глядачі, твір Грики продовжує розростатися і включати в себе все нові території.
Якщо Грика створив щось на зразок крапок у «Зануреннi», то Анна Мица, продовжуючи роботу Тарасевича, будувала інтер’єрні рамки для експозиції. Її рукам належать два аркоподібні розписи в поперечному перерізі виставкової зали, виконані у відтінках золота, яке потемніло. Третій елемент роботи з простором — центральна зала в анфіладі виставки, трансформована Миколаєм Смочинським — лише свіжовибілені стіни, величезне біле коло як фокус композиції, вкраплення чорної пахучої фарби: відчуття реставрованого чи новостворюваного храму лише посилюється.
Далі, дві крайні точки в просторі виставки (до речі, досить вдало вписаної в приміщення центру, який був колись частиною православної церкви) — зали Мирослава Машлянка та Анни Плотницької. Перший, із прийнятих на виставці природних матеріалів, — сухої трави, соломи, воску — спорудив надзвичайно симпатичну скульптуру — щось на зразок каркаса величезного птаха, який ще подібний і на перекинуту маківку церкви. У той же час Плотницька виглядала на загальному тлі дуже технократично, навіть застаріло: не дуже виразне відео, де хтось раз у раз крупним планом занурює обличчя в чашу з водою, виглядало не більш привабливо, аніж маса інших відеоартівських фільмів, що часто-густо демонструвалися в тому ж ЦСМ.
Проте, звичайно, усі названі роботи слугували, за великим рахунком, лише оправою до головної події «Занурення» — полотнам польського патріарха Єжи Новосельського (нині йому вже 81 рік).
Його картини спеціально привезли з національних музеїв Кракова та Вроцлава, Музею Я. Мальчевського в Радомі. Заради більш ефектної подачі цього, дійсно прекрасного малярства, упорядники пішли на досить ризикований експеримент: пофарбували стіни в надінтенсивні кольори — синій та яскраво-вохристий, а освітлення зробили подекуди нормальне, подекуди приглушене, розсіяне, подекуди — зовсім вимкнули. Вирішення виправдало себе лише почасти. Наприклад, один із жіночих портретів, виконаний у стриманому темному колориті, при слабкому освітленні виглядав цікаво. А цілий ряд більш яскравих полотен, позбавлених світла, банально загубився. Проте це скоріше деталі сприймання. Картини Новосельського побачила Україна — і це справжня подія.
Новосельськи, син німкені-католички і лемка — греко- католика, починав навчання ремесла, будучи послушником монастиря св. Івана Хрестителя у Львові 1942—1943рр. Пізніше, ставши всесвітньо відомим митцем, він визнавав, що саме православний іконопис і літургія вплинули на нього кардинальним чином: «Усе, що я протягом життя реалізовував у малярстві, було... визначено моїм першим зіткненням із іконами у Львівському музеї. Настроїло воно мене, схоже, на все життя». А Почаївську лавру він досі називає одним із чудес світу.
На сьогодні Новосельськи — видатний церковний митець, його розписи православних, католицьких і греко- католицьких храмів у Польщі та Франції (в знаменитому Лурді) визнано в усьому світі; перлина серед таких робіт — греко-католицька церква Різдва Пресвятої Богородиці в Бялому Борі. Новосельськи працював і над архітектуним проектом, і над декором, і над розписом. Малярство, представлене у Києві, здається на перший погляд дивним сплавом абстракції та експресіонізму, стилів Модільяні та Мондріана, Малевича та Кандінського. Але скоро стає очевидним головне джерело — візантійський розпис, православна ікона. Полотна Новосельського повні дивовижної енергії, схожої на ту, що притаманна і кращим зразкам середньовічних розписів. Це — світ чистих сутностей, глибоких і чітких символів, у якому не діють земні закони обумовленості часом чи гравітацією. Саме завдяки цьому малярству здається особливо точним визначення високого авангарду — як спогади про втрачений рай.
Підсумок виставки: «Занурення» відбулося, причому парадоксальним чином — не глядач увійшов у певний простір, а простір сам розгорнувся, розкрився назустріч глядачеві, занурив його в себе. Для сучасних експозицій такий вплив — велика рідкість...
