Годинник Віктюка відстав. Наші глядачі про це не здогадуються
Публіка готова божеволіти навіть від сумнівних успіхів знаменитого режисера
Чесно кажучи, якби не купа відірваних гудзиків, акуратно складених капельдинерами Національної опери на банкетці при вході, писати про новий «епохальний» проект Романа Григоровича не варто. Бо ж про мертвого (в театрі зокрема) — або добре, або нічого. Віктюк, геніальний маніпулятор емоціями публіки, чесно «відпрацював черговий номер» — потішив гладачеве око томливою групою красивих напівоголених юнацьких тіл, а вухо — як завжди, бездоганно добраними мелодіями. Спектакль його йде, як добре налагоджений годинниковий механізм.
Біда тільки, що години безбожно відстають, і те, у що з таким благоговінням вслухається публіка, мій англійський колега Джон Елсом зі здивуванням визначає як «шкіряні хлопчики в нічному клубі певного штибу». На жаль, глядачі навіть не уявляють, що бачать аж ніяк не виск світової моди, а її цілком стандартні, хоч і маргінальні спідки. Немає сумнівів, що Віктюк талановитий, але, схоже, ажіотаж навколо його спектаклів пов'язаний зовсім не з майстерністю маестро, як і не зі специфікою тематики, котру він декларує (якщо визнати, що на «Саломею» рвалися виключно геї, то час з України тікати). Усе — і це образливо — значно вульгарніше. За декілька років українську публіку привчили до думки, що «Віктюк — наше все», і тепер вона вважає непристойним у це не вірити. Хоча навіть здоровий інстинкт мав би підказати глядачам, що непристойно бути присутнім на шоу, де Христа підозрюють в одностатевій любові до Іуди, навіть якщо таке сміливе припущення робить загальний улюбленець Роман Григорович.
№190 06.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
