«Голос у пустелi»

Виповнилося 10 років із часу смерті Патріарха незалежної Української православної церкви (Київський патріархат) Володимира (Василя Романюка), який очолив церкву (1993) після смерті патріарха Мстислава. Покійний патріарх Володимир — то одна із видатних сучасних українських постатей, які присвятили своє життя українській ідеї і були переконані, що державна ідея нерозривно пов’язана з ідеєю незалежної Православної церкви. Його погляди сформувалися задовго до падіння Радянського союзу, він ніколи їх особливо не приховував, у результаті чого провів значну частину свого життя у в’язницях і засланні. Але тримався їх до самої смерті. Спілкуючись iз ним, неможливо було не розуміти, що патріаршество для цієї людини — не висока керівна посада, не честь, не політика, а тільки можливість служити церкві, а значить — Україні. Попри роки поневiрянь у неволі, патріарх Володимир зберіг до кінця своїх днів доброзичливiсть, тиху веселу вдачу, мало значення надавав різним матеріальним благам, був безсрібником, а все, що у нього було, віддавав першому, хто прохав.

Дуже характерним для Володимира Романюка було те, що опинившись за кордоном — у США та в Канаді, де його оточили увагою і пошаною, він думав тільки про одне — повернутися додому. Між тим «священик-дисидент» став відомий на Заході ще тоді, коли сидів у в’язниці; у кампанії за його звільнення брали участь митрополит Мстислав, президент Рейган, миряни й духовенство багатьох країн, а в Торонто було видано англійською мовою збірку його проповідей та звернень «Голос у пустелі». Та коли в Україні завирувало, і почала розбудовуватися українська церква, Василь Романюк вирішив повертатися додому. «Щоб встигнути зробити щось для церкви, для України», як розповів його син о. Тарасій Романюк.

Дуже боляче переживав патріарх Володимир розкол українського православ’я. Складалося таке враження, що він був готовий на будь-яку пожертву для зцілення цієї «кривавої рани на тілі народу». Як відомо, за кілька днів до смерті він, нехтуючи протоколом і вагою свого статусу, поїхав на квартиру до патріарха Димитрія (Українська автокефальна православна церква) для обговорення ситуації. Після довгої і важкої розмови вони порозумілися і навіть домовилися про спільні дії щодо об’єднання. Раптова смерть патріарха Володимира порушила ці плани. Зараз, як і раніше, Київський патріархат залишається невизнаним світовою православною спільнотою, а Українська автокефальна православна церква фактично «зійшла зi сцени», розсипавшись на люто ворогуючі поміж собою сегменти.

Україна не забула відзначити пам’ять патріарха Володимира в день 10-ліття з дня його смерті. Але подивіться, добрі люди, про що йде мова в наших ЗМІ! Аналізуються, головним чином, ті негiдні Патріарха обставини, які супроводжували його поховання. Обставини, у яких повністю проявилися деякі типові риси нашого особливого національного характеру — навіть поховати людину у злагодi не можемо! Мало хто згадав, що та мета, заради якої працював і страждав патріарх Володимир, і сьогодні ховається за обрієм.