Головне — знати, від чого лікуватися

Найбільш скандальною подією минулого тижня був, звісно ж, візит російського спікера Селезньова. Коли пристрасті вщухли і всі коментарі було опубліковано, я раптом сформулював для себе відчуття, що не покидало мене протягом всієї цієї історії. Все це виглядало, як учбова тривога в армії, причому в нашому випадку перевіряючий має бути задоволений — всі знають свій маневр: хто треба — тупає, хто треба — хлопає... По-моєму, єдиний реальний урок скандалу полягає у констатації простого факту — психологічно ми ще дуже сильно залежимо від Росії.

Наприкінці тижня несподівану активність виявив Президент. Він зробив ряд заяв, зрозуміти які досить важко. Наприклад, що може означати фраза «болгарського варіанту в нас не буде, у нас буде жорсткіший варіант» (Інтерфакс-Україна)? Чи слід це розуміти так, що замість соціалістів (як це було у Болгарії) у нас до влади прийде якась ПСПУ? Крім того, Президент дружньо поділився з нами планами адміністрації, сказавши, що бажаючих замінити його на посаді «буде близько сотні». Зрозуміло, що чим більший конкурс, тим менше шансів у претендентів. Принаймні гра на роздроблення всіх можливих політичних сил у наявності — із фракції «Лівий центр» вийшла СелПУ (причому справа дійшла до скандалу), об'єднана СДПУ сьогодні фактично стане роз'єднаною, кулуари повняться чутками про плани все нових і нових кандидатів у Президенти тощо.

Правда, поки що всі ці маневри проходять не на «правовому полі», тому що закону про президентські вибори ще немає. Саме по собі це поле може серйозно вплинути на склад претендентів, їхню кількість, якість тощо. Наприклад, ухвалення одного з проектів, що передбачає обмеження верхньої планки віку кандидата 60-ма роками (дотепники пропонують 61 рік і два місяці) позбавить нас маси переживань. Можна сказати впевнено — уже найближчим часом закон про вибори Президента може стати такою ж гарячою політичною точкою, як і свого часу закон про вибори до ВР.

Деяку ясність у події внесли представники іноземних банків, котрі розповіли, що наша криза, виявляється, називається латиноамериканською, а не всесвітньою, азіатською чи російською. Я завжди знав, що головне — знати, від чого лікуватися. Правда, у самій нашій історії хвороби є щось загадкове: я ніколи не міг зрозуміти, про який монетаризм може йтися у країні, в якій немає вільних цін. Адже, за всіма законами економіки, ціни у наших умовах мусили б знижуватися...

№189 03.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»