IНШИЙ
«Він буде іншим або не буде ніякого». Така, судячи з усього, тверда позиція Президента України щодо парламенту. Таким був лейтмотив першої великої прес- конференції Леоніда Кучми після виборів у конгрес-холі «Президент-готелю». Парламент ще залишається тим самим. Проте іншим, схоже, став сам Президент. Як він і обіцяв напередодні виборів.
Ні, зовні він анітрохи не змінився. Це той самий Леонід Кучма: те саме тиражоване загальнонаціональними телеканалами обличчя, та сама пересипана численними паузами і не повністю літературна українська мова, те саме владно-поблажливе ставлення до преси взагалі і до окремих журналістів зокрема. Однак тепер його слова спокійні і впевнені, без істеричних ноток. Президент сипле жартами, а несподівані вияви прозріння вже не вводять у шок представників його прес-служби. Вони не виглядають недоречними. Людина може собі дозволити бути відвертою в одному випадку — коли вона повнiстю контролює ситуацію.
Здавалося б, незатвердження Верховною Радою запропонованої кандидатури на прем'єрську посаду — не мотив для веселощів. У Леоніда Кучми немає пригніченого вигляду. Він констатує, що замість конструктивної співпраці і створення парламентської більшості депутати знову скочуються до протистояння. Глава держави вважає це достатньою підставою для проведення давно обіцяного референдуму про уточнення деяких нюансів взаємовідносин між гілками влади. Ідеться вже не лише про депутатську недоторканність і створення двопалатного парламенту, а й про надання Президентові можливості розпускати Верховну Раду у випадку, якщо вона не зможе народити багатостраждальну більшість чи прийняти бюджет. Водночас глава держави просить не пов'язувати невідворотний процес всенародного волевиявлення з ситуацією навколо Валерія Пустовойтенка. «Треба викликати швидку допомогу для тих, хто говорив, що я розпущу парламент, якщо не буде затверджений Пустовойтенко», — сказав він відразу після того, як пояснив необхідність дострокових парламентських виборів нездатністю депутатів створити більшість, яка підтримала б кабінет Пустовойтенка, що бореться з енергетичною кризою і веде успішні переговори про реструктуризацію українського боргу перед МВФ. «Я не зацікавлений у розпуску парламенту», — стверджує Президент. Але іноді доводиться нехтувати власними інтересами в ім'я державних.
Леонід Кучма обіцяє ставити на місце депутатів лише в рамках Конституції, і референдум у президентсько-парламентській республіці для цього — єдина можливість. У 95-му плебісцит був загрозою, досить примарною, але цілком дієвою, аби підштовхнути керівництво парламенту до підписання Конституційного договору, який позбавив Верховну Раду частини повноважень. У 96-му референдум повинен був остаточно переламати систему державної влади на користь Президента. Парламент тоді — з Морозом, відносно єдиною лівою опозицією і неприрученими правоцентристами — виявився сильнішим. Сьогодні референдум — це вже не просто загроза. Лякати вже, власне, нема кого. Сміливих у політиці залишилося небагато, та й де вони, ті сміливі... За теперішніх часів президентський референдум — це юридичне оформлення, легітимізація сформованої за передвиборний період розстановки сил у політичному середовищі. Вдало проведений референдум буде означати остаточну втрату впливу і можливостей для самовираження опозиції, з одного боку, і широку свободу дій на найближчі п'ять років для Президента, з іншого. «Я не відмовлюся від референдуму, оскільки, якщо не закласти в систему влади загальну відповідальність її законодавчої і виконавчої гілок, на нас весь світ і надалі буде показувати пальцем.» — заявив глава держави, а потім додав: «Референдум потрібен, щоб ці механізми закласти в Конституцію: немає більшості — немає парламенту, немає бюджету за визначені Конституцією терміни — немає парламенту». Ну а немає парламенту — немає проблем...
Перші після виборів указотворчі кроки Президента вражають радикалізмом.
Від дещо запізнілої спроби реформувати відносини власності на селі парламент морозить вже другий тиждень. «Я не проти колгоспів за умови приватної власності на землю», — зазначає Президент, а також пояснює, що мова йде не про розпуск колективних господарств, а про обмеження влади голів. Якщо раніше Леонід Кучма був змушений зважати на інтереси колгоспних баронів, котрі мають колосальний вплив на сільський електорат, то нині він не перебирає висловів: обзиває їх «поміщиками» і «кріпосниками», барвисто описує їхні схожі на собори, із «Джонами Дірами» на подвір'ях, хороми, які оточені нужденними подвір'ями колгоспників, та ще й обіцяє всім познімати голови. «Ми їм у зуби дивитися не будемо, коли самі вони жирують, а з приводу економічних проблем своїх односельчан кивають на Київ», — типове його висловлювання на адресу недавніх бажаних союзників. Блокування ображеними у найкращих соціалістичних почуттях лівими фракціями роботи Верховної Ради — додатковий козир у його руки у плані можливого референдуму. Парламент укотре демонструє своє категоричне неприйняття ідеї ринкових реформ, що і потрібно було довести Заходу...
Від адміністративної реформи, яка передбачає майже 40%- ве скорочення держапарату, у стані шоку ходить половина Кабміну. Поки немає інформації про конкретні призначення у майбутньому уряді, оцінювати можливі наслідки лавини злиття і ліквідацій у структурі центральних органів виконавчої влади немає сенсу. Винятком можна вважати давно назріле розформування Агентства з управління державними корпоративними правами у світлі віддання останніх на відкуп регіонам і потоку критики з приводу діяльності колишнього відомства Олега Таранова. Якщо ж вірити словам чиновників, які працювали над адмінреформою, суть її полягає у зменшенні безпосереднього втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання і введенні механізму персональної відповідальності міністрів за виконання рішень, які приймають тільки колегіально на засіданнях Кабміну. У сукупності з ідеєю конституційного закріплення механізму призначення прем'єра парламентською більшістю постає повна картина планованої реформи системи державної влади.
Останні п'ять років Президент наполегливо намагався зберегти контроль над урядом, всіляко захищаючи його від впливу парламенту. У результаті Кабмін, не знаходячи спільної мови з більшістю депутатського корпусу (частково з ідейних міркувань, частково з корпоративних), був змушений грати на скраяному депутатами під себе по клаптиках законодавчому полі, за що регулярно розплачувався відставками. Президент дистанціювався від подій, а отже звинувачував Верховну Раду в неконструктивності, а уряд — у нездатності налагодити діалог з депутатами.
Упродовж наступної п'ятирічки глава держави хоче кардинально змінити ситуацію. «Головне — дійова влада завдяки спільній відповідальності парламенту і уряду», — пояснює він своє найближче завдання. Згідно з планованими змінами в Конституції, Верховна Рада буде зобов'язана створювати більшість, яка висуватиме узгоджену кандидатуру прем'єра, чим автоматично братиме на себе відповідальність за всі подальші дії його Кабінету. У результаті парламент буде вимушений забезпечувати для уряду максимально сприятливе законодавче поле. Оце і є та сама спільна відповідальність. Президент отримує контроль як над усім парламентом через постійну загрозу розпуску, так і над конкретними депутатськими рішеннями за допомогою верхньої палати. Водночас він зберігає право відправляти уряд у відставку, а значить — реальний вплив на прем'єра.
«З перших кроків опозиції зрозуміло, що вони носять антиконституційний характер». «Чекати від них конструктивної співпраці неможливо». «Не для того я повторно одержав президентські повноваження, щоб тратити час на безплідну боротьбу з ними». «Після референдуму відповідати будуть усі». Слова Президента, дуже схожі на сказані раніше, вже не звучать просто як загроза. Це вже швидше констатація. Глава держави дістає реальний шанс мати на другий термін максимум можливостей за мінімуму відповідальності — ідеальне поєднання обставин для проведення застиглих на якомусь половинчастому рівні радикальних реформ. Тільки в цьому випадку можна буде реально говорити про іншого Президента та іншу Україну. Краще іншу, ніж ніяку.
