Iсторична пам’ять — це процес

Минулої суботи незмінний експерт «Дня», відомий в Україні та за її межами історик Юрій Шаповал відзначав свій день народження. Вітальний дзвінок імениннику ми, звісно, використали як привід поговорити з Юрієм Івановичем про нові спостереження, відкриття та інші новинки в українській історичній науці та в українському сьогоденні...

— Знаю, ви щойно повернулися зі Стокгольма...

— Існує така наукова організація — Міжнародна рада з центрально- та східноєвропейських досліджень, яка періодично проводить, умовно кажучи, світові славістичні конгреси. Цього року в Стокгольмі пройшов VIII Всесвітній конгрес (попередній був у Тампере, я в ньому теж брав участь). У рамках конгресу діяли три секції, присвячені політиці історичної пам’яті. На своїй секції я робив доповідь «Пам’ять про Голодомор в Україні початку 1930-х років. Нові архівні відкриття і дискусії».

Наші секції відвідувало дуже багато людей. Цікаво, як учені різних країн підходять до проблем історичної пам’яті, як напрацьовується сучасний інструментарій у формуванні того, що ми називаємо історичною та колективною пам’яттю. Не існує універсального інструментарію у формуванні історичної пам’яті. Це — процес, і надзвичайно цікаво хоча б якоюсь мірою брати участь у ньому.

— Сьогодні в Україні відбувається процес згортання досліджень на теми, близькі вам як науковцю: скажімо, щодо проблематики Голодомору. Чи готові українські історики захистити науку від втручання недобросовісних політиків?

— Я хочу підкреслити, що проблема Голодомору — це насамперед наукова проблема. Але дехто, на жаль, про це забуває. Політичні сили вважають себе настільки компетентними у цих питаннях, що дозволяють собі виносити вердикти, вироки, робити категоричні судження. Від цього науковий підхід до проблеми Голодомору не зникає. Люди ѓрунтовно вивчали цю тему впродовж десятиліть. Читачі «Дня» знають, що не так давно в Україні видано двадцятьма вісьмома мовами статтю Рафаеля Лемкіна — батька Конвенції про геноцид і автора терміну «геноцид». У цій статті він говорить про Голодомор як про приклад радянського геноциду. Це чітке визначення. А все це «порпання» навколо питання Голодомору і спроби викреслити Голодомор із низки геноцидів, які людство пережило в ХХ столітті, — це речі, не гідні того, щоб на них звертати увагу. Тим, хто заперечує штучний голод, порядна людина не повинна подавати руки.

Звичайно, те, що зараз відбувається в Україні, я оцінюю негативно. Але я не рефлексую. Ці люди сповідують свої стереотипи, тому тут дивуватися нема чому. Втім, реагувати на такі речі суспільству неодмінно треба.

— Міжнародна наукова спільнота відзначає успіхи України у відродженні національної пам’яті?

— Так, відзначає. Більше того, європейські науковці активно досліджують процес формування української історичної пам’яті. Наприклад, на згаданому конгресі литовська дослідниця представила порівняльний аналіз: як про чорнобильську трагедію пам’ятають українці та білоруси. А француженка представила розвідку, в якій порівнює феномен Хатині — білоруського села, спаленого німцями, і два українські села (з-поміж яких село Кортиліси, де відбулася відома каральна акція), та ставить запитання: чому радянська влада зробила акцент на Хатині (де, безсумнівно, була страшна трагедія), а не на українських селах, де загинуло значно більше людей?

Але всі, з ким я розмовляв, особливо польські колеги, з гіркотою відзначають, що ми змарнували ці роки. Ви пам’ятаєте, що Ющенко заснував Інститут національної пам’яті 2006 року, але ця установа не стала власне інститутом, не стала координуючою ланкою, та й його статус малозрозумілий. Це, швидше, чергова бюрократична установа, яка має бюджет і яка невміло цим бюджетом розпоряджається. А те, що у нас відбуваються дискусії навколо теми Голодомору, зрушення в оцінках Другої світової війни, те, що у нас є прогрес і динаміка (а не наперед завдані схеми, як у російській історичній науці), наші західні колеги дуже цінують.

— Вітаючи вас із днем народження, «День» не може не запитати, над чим зараз працюєте й які у вас творчі та наукові плани?

— У роботі є два великі проекти. Перший — це «Політична енциклопедія». Ми робимо його з метою насамперед модифікувати терміни, поняття, визначення, якими оперує сучасна політична наука, серед іншого українська. В підготовці текстів бере участь близько трьохсот авторів, зокрема закордонних. Я сподіваюся, що вже до кінця року ми передамо до друку цю величезну роботу. А другий проект — це своєрідне продовження нашої роботи 2009 року. «День» писав про те, що ми працювали над виданням справи-формуляру Миколи Хвильового — документів, які проливали світло на обставини його трагічної загибелі. Тепер же віднайшлася (була розсекречена) справа-формуляр, яка велася з 1940-го по 1946 рік, на Олександра Шумського — українського політичного діяча, лівого есера з трагічною долею. Я намагаюся розібратися в колізіях його складного життя: як Шумський опинився серед більшовиків, чому він конфліктував з Грушевським, як у нього вийшов серйозний конфлікт із Лазарем Кагановичем і таке інше. Як і про Хвильового, ми про Шумського разом із режисером Іриною Шатохіною теж робимо фільм. Я сподіваюся, що восени глядачі його зможуть побачити.

«День» вітає Юрія Івановича з днем народження. Бажаємо невтомності, натхнення та приємного оточення!