Iван ДЗЮБА: Назрівають небезпечні явища, тому обов’язок інтелігента — привнести раціональний елемент
Іван Михайлович Дзюба належить до тих експертів, авторів, однодумців «Дня», до яких ми завжди звертаємося по пораду. У період суспільних криз він вміє дати дуже точну оцінку, показати, в якому напрямку потрібно мислити, де шукати вихід. І так — із 1960-х років. Адже це не просто людина-енциклопедія, а представник шістдесятництва, яке продовжує високовольтну лінію духу української нації.
Сьогодні Іванові Дзюбі минає вісімдесят один рік. «День» зателефонував іменинникові, щоб привітати з днем народження. Утім, у розмові з Іваном Михайловичем не можна не торкнутися актуальних і проблемних тем.
— Днями не стало видатного актора Богдана Ступки. Ця втрата наштовхує на думку: коли Великі відходять, чи залишаються спадкоємці? Оксана Пахльовська нещодавно застерігала, що «високовольтна лінія духу обривається». Чи бачите ви тих, хто готовий її продовжити?
— Звичайно, такі люди є й будуть. Я не хочу називати якихось прізвищ, але вони є. Просто ці люди по-іншому уявляють себе, і ще не всі виявили свій потенціал. Богдан Ступка — це найближча й велика втрата. Але для мене значною травмою була також нещодавня смерть Василя Лісового. Це був дуже глибокий мислитель, філософ, який багато років перебував у таборах, зазнав моральних і фізичних страждань, але повернувся і дуже глибоко та плідно працював. Утім, я бачу людей, які і в філософії, і в публіцистиці, і в мистецтві тримають цю лінію духу. Але мій песимізм щодо нашого майбутнього полягає в тому, що існує величезний розрив між рівнем інтелектуалів і рівнем масової свідомості. Причому біда навіть не в тому, що такий розрив є (він притаманний не тільки нашому суспільству), а в тому, що напрямки розвитку протилежні. Один напрям — угору, а другий — униз, й останній дуже загрозливий, більш масовий.
— Іване Михайловичу, ви є учасником Ініціативи 1 грудня, але під час свого головування сказали — і це теж стосується теми розриву, що все-таки не налагодився цивілізований діалог між владою і суспільством. Із другого боку, Любомир Гузар зазначав, що Ініціатива не відбулася в задуманому форматі. Які форми консолідації суспільства, платформи для вироблення спільних ідей могли б бути дієвими?
— Ініціатива 1 грудня дуже важлива й потрібна, але не все, можливо, було продумано наперед. З другого боку, осмислений напрям дій є: важливо продовжувати практику круглих столів, діалогів. Перший національний круглий стіл був, як мені здається, більш-менш вдалим. Можливо, він не мав такого розголосу, на який заслуговував, але загалом свою функцію виконав. Звичайно, це лише одна із форм можливого суспільного діалогу.
Якщо згадати сумнозвісний закон про мови, було б ефективно скликати зустріч представників різних національних громад (до речі, Конгрес національностей висловив дуже чітке осудження закону) й обговорити це питання. Це могла б зробити Національна академія наук, зібравши разом і представників національних громад, й об’єктивних учених. А ще непогано було б, якби і Президент запросив до себе представників національних громад, учених і представників громадських організацій і вислухав їхні думки.
— Чи є у вас відчуття, що українському суспільству вдасться відстояти мову?
— Гадаю, що з великими труднощами обстояти вдасться. Адже наша мова ще ніколи не була такою досконалою, як сьогодні, такою розвиненою, ніколи так повно не відповідала на всі запити суспільства й людини, тому знищити її буде важко. Але завдяки саме цьому закону може вдатися звузити сферу її функціонування. З другого боку, мільйони людей розмовляють українською й готові її захищати. Тому влада робить дуже небезпечні кроки: якщо вона заганятиме українську мову в глухий кут, ставитиме під загрозу її існування, складно уявити, яка енергія спротиву, в яких формах може вибухнути. Це дуже небезпечна політика.
— Якщо говорити про енергію спротиву, кілька тижнів поспіль у центрі столиці на знак протесту проти «мовного закону» голодувала молодь, але виявилося, що на нинішню владу моральний тиск не діє. Утім, з цих протестів народилася цікава ініціатива — народний університет. І нині інтелектуали, інтелігенція, які читали лекції під Українським домом, мають намір їхати по регіонах. Це таке собі «нове сковородинство». На вашу думку, чи може бути цей метод ефективним?
— Така форма — просвітницька, пропагандистська — безумовно, потрібна й перспективна, якщо вона знайде відгук, якщо вийде за межі Європейської площі в Києві. Але це не єдина форма. Важливо також, щоб уся інтелігенція долучилася до роботи, зрозуміла, що це також на її совісті. Кожен інтелігент повинен усвідомити, якою болючою є ситуація сьогодні. Назрівають небезпечні явища. Тому обов’язок інтелігента — спробувати привнести якийсь раціональний елемент. А тим, кому українська мова дорога, треба посилити свою діяльність і бути зразком у роботі й особистій поведінці.
— Сьогодні вранці ви казали, що поспішаєте в бібліотеку. Що ви тепер читаєте і що б порадили читати українцям сьогодні?
— Наразі працюю над книжкою «На трьох континентах». Це праця про розвиток української літератури в Європі, Америці та Австралії. Це ті три континенти, по яких розсіяні українці і де створено багато цікавої української літератури. Також я читаю й сучасну українську літературу. Але відчуваю, що трошки відстав від неї. Дуже багато молодих, цікавих, за всіма не встигаю стежити. І за це сам собі докоряю. Але насамперед у літературі мене приваблюють серйозні, глибокі речі, які спонукають над чимось замислитися.
