Iз 60-ти прожитих років 34 Михайло Сорока був політв’язнем

Учора виповнилася 102-га річниця від дня народження Михайла Сороки, який понад три десятки років був в’язнем радянських таборів. «Цей чоловік жив і пішов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, як світило, як святий, достойно, як державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що настане час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім’я Вашінгтона, угорці — почувши ім’я Кошута, а євреї — почувши ім’я Герцля», — написав про нього єврейський письменник і колишній політв’язень Анатолій Радигін. «Михайло Сорока десь краще від інших знав, що значило — не піддатися спокусі. Знав, що за твердість треба платити життям. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є, зрештою, такі, хто шукає інших шляхів», — згадував його визначний український мовознавець Святослав Караванський (цит. за матеріалом Лесі Бондарук, ua.glavred.info).

• «День» поспілкувався з сином політв’язня — відомим українським графіком Богданом Сорокою, який, нагадаємо, народився 1940-го у тюрмі «Бригітки», де була ув’язнена його мати Катерина Зарицька. А загалом його батьки, Катерина Зарицька та Михайло Сорока, відбули на двох 59 (!) років ув’язнення! Як казали у ті часи, «Спасибо товарищу Сталину за счастливое детство...»

— Сьогодні (розмова відбувалася 27 березня — Авт.) день народження мого батька. І що? Крім газети «День» навіть ніхто не згадав! Порожньо і в місцевих газетах, і на телеканалах, і в календарях, де згадуються відомі особистості... Пишуть про французьких якихось співачок, американських, англійських... А за своїх — ні! І я не говорю зараз тільки про тих людей, котрі поклали своє життя на вівтар... Ну хіба ж це так складно — взяти вже готове, у тій самій Вікіпедії, і занотувати собі, аби запам’ятати наперед. Я вважаю, що люди не мають внутрішнього бажання своє щось зробити, винайти чи просто-на-просто знайти — свого, доброго, цікавого! Ми йдемо і живемо за найпростішим принципом найменшого опору у всьому — і це не стосується тільки відзначення дат відомих українців. Так, є невеличка кількість людей, котрі бодай чимось цікавляться, і взагалі цікавих людей... Люди не почувають себе добре у своїй країні! Тому є загальна велика зневіра людей у житті, які не живуть — животіють, бігають у пошуках їжі. А це найгірше, що може бути — бігати у пошуках їжі, — поділився з нами Богдан Михайлович.

• Тож нагадаємо, з 1927 року Михайло Сорока навчався в українській гімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом — на факультеті архітектури Празької політехніки. У цей час став дійсним членом ОУН, за підозрою в причетності до якої 1937 року польською владою був засуджений на п’ять років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Гродно, Станіславі. Після звільнення 1939 року одружився з Катериною Зарицькою, яка пізніше стала теж провідною діячкою ОУН-УПА. 1940 року Михайла Сороку засуджено більшовиками за причетність до ОУН на вісім років ГУЛАГу. Відбуваючи ув’язнення на Воркуті, Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. За це 1952 року був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі. 1954 року Михайло Сорока брав участь у Кенѓірському повстанні політв’язнів. З 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був, Сорока організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно. Помер Михайло Михайлович на 34-му році ув’язнення. 21.09.1992 року його прах було перенесено з Мордовії в Україну на Личаківський цвинтар у Львові.

• Батько, пригадував Богдан, у листах орієнтував його, тоді ще дитину, щодо рис людяності та якостей художника. Саме тому, напевно, Богдан Сорока зумів зберегти високу гідність і є таким неповторним в українському мистецтві: це його органічна, питома спадковість від батька й опосередковано, через батька, від генерації видатних митців, інтелектуалів.

• У розмові з «Днем» Богдан Сорока також поділився враженнями від пасажів відомого московського журналіста Володимира Познера про українську націю, які він дозволив собі в інтерв’ю одному з видань, приїхавши в Україну по відзнаку «Людина року» (за «безпрецедентний вклад у міжнародну журналістику та віддане служіння ідеалам професії»). Думки з цього приводу див. у вчорашньому номері «Дня» (матеріал «Це ота московська пиха...»).

— Висловлювання Володимира Познера — «нормальне» явище для російських журналістів, — вважає Богдан Михайлович Сорока. — У тім числі тих, що працюють в Україні. Звичайно, Познер та й інші його колеги знають про Україну не тільки те, що «у сталінських таборах серед наглядачів було дуже багато українців». Знають набагато більше. З того всього свого знання Познер вибрав тільки те, що хотів сказати. І це та образа для нашого народу, яка, на мою думку, є вкрай рідкісна. Ніхто би собі такого не дозволив — чи з поляків, чи з французів, чи з англійців... Тим паче, якщо тебе запрошують у гості... «У сталінських таборах серед наглядачів було дуже багато українців»... А чиї це табори? Та це ж ваші табори... І це не є незнання історії — Познер хотів плюнути в наш народ. Він неінтелігентна людина — інтелігентна людина так не скаже! Щоби так сказати, треба дуже добре, першорядно знати історію, щоби саме таке виокремити... І я говорю це не через образу за своїх батьків... Вважаю, що кожна нормальна людина в Україні мала би відвернутися від Познера, тому що він дуже добре усвідомлює те, що сказав. Це звичайнісінький посткомуністичний цинізм.