Iз відкритим поглядом

Не так часто в Києві — як, утім, і в інших містах нашої країни народжуються театри. Але сьогодні є підстава для радощів — у столиці (в приміщенні Палацу культури «Дарниця») влаштувався новонароджений колектив — «Молодіжний театр відкритих поглядів».

Напрям його діяльності — театр-лабораторія. Критерій — глядач. Читач, можливо, подумає про Молодий театр та «Березіль» Леся Курбаса, про принципи їхньої роботи — але це дещо інше. Художній керівник театру та головний режисер Ксенія Ромашенко стверджує, що разом зі своїми вихованцями (середній вік акторів 21—22 роки) не налаштована на створення чогось принципово нового та продукування гучних театральних реформ — швидше, це буде затвердження вже раніше започаткованого. Тим більше, що одним із напрямів роботи театру заявлена добродійність, тобто виступ у притулках, показ спектаклів для дітей-сиріт, інвалідів. Зараз ведуться переговори з відомими акторами, можлива антреприза, але це все — в майбутньому.

Головне, на що орієнтується художній керівник «Молодіжного театру відкритих поглядів», — організація театру в Дарницькому районі. Поки ж колектив працює на ентузіазмі, але в недалекому майбутньому (залишається сподіватися, в цьому випадку не спрацює правило «не встигнеш озирнутися, а все вже попереду») колектив сподівається отримати статус муніципального районного театру.

Ксенія Ромашенко вважає місію свого «дітища» (до речі, на все київське Лівобережжя, що за кількістю населення дорівнює обласному центру, — сьогодні лише два театри) просвітницькою. Додамо — і екстремальною. Без традицій. Без корифеїв. Без самої будівлі театру (звичайно, атмосфера Палацу культури далека від «намолених» залів національних — та й просто театрів, які бачили принаймні декілька поколінь акторів). У цьому випадку згадується недавнє урочисте відкриття відреставрованого Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври, розгублений вираз облич його перших прихожан-будівельників та слова одного з архітекторів: «Сподіваюся, сюди повернеться Богородиця...». Так от: у цьому випадку, «душа» не може повернутися не в своє тіло; продовжувати театральну традицію не буде звідки; атмосфера Палацу культури, його акустичні можливості, облаштування та драпіровка сцени, м’яко кажучи, не привертають до театральної гри молодих, здебільшого акторів-аматорів. Але — все ж таки і зал є, і глядачам є де розміститися, і грати акторам також є що.

Спектаклі — поки що їх в репертуарі лише два — орієнтовані на молоду аудиторію. «Пластично-поетична мелодрама» (зазначено в програмці) «Люди?!:)» розгортається в просторі творів Сергія Єсеніна, Анни Ахматової, Івана Франка, Уїльяма Шекспіра; а «Драматична репетиція дорослого життя» під назвою «Гра в життя» створена за мотивами повісті Володимира Тендрякова «Ніч після випуску». Фактично дія «Гри в життя» починається зі слів автора повісті: «Більшість вчителів розійшлася по домівках, затрималися лише шестеро людей». Як сказав би Луїджі Піранделло — «шість персонажів у пошуках автора», шість молодих, у різній мірі недосвідченості, колишніх учнів — але тільки не середньої радянської і навіть не сучасної школи, а американського коледжу. Генка — головний герой — вже не Генка, а Роббі (Станіслав Жирков), та його кохана, остання з «друзів, які перебігли», злобно кинула йому: «Ти жалюгідний...», — вже не Натка, а Аманда (Ірина Ткаченко). Інші умови, інше соціальне середовище, але ті ж проблеми. «Ти черствий, як всі щасливі люди», «Хіба брехня буває відвертою?», «Скажи мені, чому я весь час одна?!...» — відповіді на ці, так само як і на інші, сентенції та питання адресовані молодими акторами кожному з присутніх у залі. Принаймні, вони повинні хоча б наштовхнути на роздуми сьогоднішніх школярів та студентів.

Кожний актор тут натхненний та енергійний — як і будь-хто, наділений хоча б малою частиною таланту, має намір його реалізувати на двісті відсотків, але поки ще нічого не досяг...