Карнавал невинних
Нова виставка Юлії Лазаревської «Без пафосу» пізнавана багато в чому. Відбувається вона, за традицією, в галереї «Тадзіо», і поєднує різні техніки — скульптуру, фотографію, відеозйомку.
Драматургія експозиції здається вибудованою майже ідеально. Починається все з гри, з жесту — мовляв, автори випадково виявили на задвірках Києва деякі статуї, виконані невідомим майстром та встановлені в невидних місцях із невідомою метою. Тут же фотографії статуй, вписані у пейзаж струхлявілих кварталів, залишених двориків, обшарпаних провулків. Зі світлотіні, зернистості зображення помітно, що використовувався фотомонтаж. Проте самовикриття не забарилося. Тут же, на спеціальній стійці, красуються ці статуетки — невеликі шамотові фігурки, які відчуженістю поз і облич нагадують скіфських баб. Якби Лазаревська зупинилася на цьому, виставка так і залишилася б черговим перетасовуванням артефактів, серед багатьох подібних. Однак смисловий і візуальний центр композиції, що зв’язує все воєдино, — сорокавосьмихвилинний відеофільм «Без пафосу». Починається він також із розповіді про таємничого громадянина, в сараї якого протягом доби безперервно стукотів молоток, а через щілини було видно величні білі скульптури.
Один оповідач змінює іншого, і якось непомітно оповідання йде далі і далі від дивакуватого творця. Окремі історії поволі складаються в цілісну картину, і незабаром починаєш розуміти: простір спогадів тут — довоєнний Київ. Більшість сповідей починаються словами: «я пам’ятаю його... (її, їх)». На зовнішньому, візуальному рівні фільм Лазаревської — ланцюжок портретів немолодих людей. Портретів, потрібно зауважити, дуже красивих (оператор — Микола Мандрич), що запам’ятовуються. Важко навіть повірити, що обійшлося без професійних акторів, настільки артистичні ці дідусі й бабусі, які пережили і рай свого дитинства, і жах того, на чому дитинство закінчилося. Без пафосу і ностальгії багатоликий оповідач відтворює дивний, ні на що не схожий світ провінційної столиці, містечкового, дворового Києва, населеного диваками всіх мастей, майстрами та пияками, красунями та лагідними чудовиськами.
Сенька Виноват, який співає дітворі непристойні пісеньки за п’ятачки. Велична жебрачка, яка вимагає: «Прошу подати!» Тітка Бондариха, що відповідає на запитання «Который час?» — «Одни часы». Переляканий начальник зі сковорідкою на голові. Билинний хуліган Лопатка, який скрізь проходив без черги. М’ясиста пані, за скандалами якої з чоловіком можна було звіряти годинники. Чийсь дід, що винайшов сирену для пожежного пароплава. Дбайлива домогосподарка, яка купила протигаз для своєї корови... І чорні «воронки», й ігри у шпигунів, і страх перед людьми в формі, і безсонні ночі в очікуванні арештів. І знову — дядько Володя і тітка Галя, і жаліслива тітка Ципа з млинцями, і ангельської краси дівчинка Броня. Кінохроніка вплетена сюди дуже делікатно, невеликими, точними штрихами. Є й уже бачені фотографії статуй, вони вiдiграють роль свого роду пагінації, ділять фільм нібито на главки. Так і рухається, від історії до історії, цей карнавал невинних, зворушливий і смішний, зворушливий і щасливий так, як можна бути щасливим тільки у дитинстві. Все закінчується, як годиться, весіллям. А на ньому, звичайно, — «Які всi були щасливі!»
«І померли всі в один день».
Останній титр, межа, що підбиває всі підсумки, — «Фільм присвячується пам’яті киян, загиблих у Бабиному Яру».
Знову статуї. Цього разу — чередою, безмовною нерухомою процесією, що губиться у темряві. Довго, довго, до повної темряви.
Хороший фінал. Тихий. Оглушує до сліз.
