«Кров людська лилася ріками...»

5 вересня 1918 року російсько-більшовицький уряд Леніна видав Декрет про початок так званого червоного терору — документ, який розв’язав більшовикам руки в їхній боротьбі з «антирадянськими елементами», до яких зарахували мільйони людей.

«СМЕРТЬ ЧАТУВАЛА НА КОЖНОМУ КРОЦІ...»

«Насправді це була війна проти власного народу, — переконаний голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Володимир В’ЯТРОВИЧ. — Слід зауважити, що в Україні вона розпочалася значно раніше — у січні 1918 року, коли до Києва вперше вступила російсько-більшовицька орда Муравйова, який особисто вирізнявся звірячою ненавистю до усього українського. У перші дні окупації міста він влаштував різанину, внаслідок якої загинули тисячі киян».

Сьогодні путінська пропаганда заперечує практично всі злочини, скоєні за часів колишнього СРСР на теренах України, змальовуючи більшовиццькі війська такими собі визволителями українців від «петлюрівців», «націоналістів», «бандерівців». Задля більшої переконливості навіть знімають художні фільми, дещо приховано возвеличуючи органи ЧК-ДПУ-НКВС-МГБ-КДБ! Але звернімось до безпосередніх свідків тих подій, зокрема Сергія Мельгунова — російського історика. Так-от, Сергій Петрович, який, до речі, не вирізнявся проукраїнськими поглядами, так описує ті події:

«Смерть чатувала людей на кожному кроці: залишивши помешкання, ніхто не був упевнений, що повернеться назад. Більшовики лютували, як навіжені. Кров людська лилася ріками, і здавалося, що цим жахіттям не буде ні кінця, ні краю. Було таке враження, що нині не XX століття, а якесь середньовіччя».

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1997 р.

І то була правда. Адже голландський політик і торговець Ніколаас Вітсен, який у 1660-х роках перебував з посольством у Московії, так описував події, свідком яких він виявився:

«Были казнены примерно 120 человек, кроме тех, которые кнутом или иначе были наказаны. Одного, я видел, сожгли заживо. Это был монах, который обокрал свой монастырь. На том же месте у двух-трех человек были отрублены руки и ноги, а затем голова. Одни потеряли руки, другие — ступни. Жуткое зрелище».

Тож хіба ті безчинства, які чинили російсько-більшовицькі кати в Україні, надто відрізнялися від жахіть, що їх чинили їхні далекі предки? Коли ж російсько-більшовицькі окупанти залишали під ударами Українського війська місто, то поспіхом розстріляли близько двох тисяч в’язнів Лук’янівської тюрми. Один із очевидців, який зайшов у приміщення київської ЧК, так описував побачене:

«Велика кімната, і посередині басейн. Колись у ньому плавали золоті рибки. Тепер цей басейн був наповнений густою людською кров’ю. У стіни кімнати були всюди забито гаки, і на цих гаках, як у м’ясних крамницях, висіли людські трупи, трупи офіцерів, понівечені часом з примарною винахідливістю: на плечах були вирізані «погони», на грудях — хрести, у деяких зовсім здерта шкіра, на гаку висіла одна кров’яна туша. Тут же на столику стояла скляна банка і в ній, у спирту, відрізана голова якогось чоловіка...»

Подібне відбувалося й в інших містах і регіонах України.

«РОЗГРОМИТИ БАНДУ ЦИХ АНТИРАДЯНСЬКИХ ЕЛЕМЕНТІВ...»

Вся історія Радянського Союзу               — це історія масових убивств, які за більш ніж 70 років панування компартійного режиму забрали мільйони людських життів, арешти й ув’язнення десятків мільйонів його громадян. На думку багатьох істориків, у тому числі російських, які досліджують цю трагічну сторінку нашої історії, серед усіх радянських республік Українська РСР зазнала — щодо кількості населення           — найбільших втрат. Особливо після підписання 31 липня 1937 року наркомом НКВС Миколою Єжовим і схваленим Політбюро наказу №00447 «Про операції з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів». У ньому, зокрема, було зазначено:

«Перед органами державної безпеки стоїть завдання... розгромити всю цю банду антирадянських елементів, захистити трудящий радянський народ від їхнього контрреволюційного підступу й, нарешті, раз і назавжди покінчити з їхньою підлою підривною роботою проти основ радянської держави».

Було встановлено кількість тих, кого належало розстріляти і виселити до віддалених районів СРСР, термін проведення зазначеної операції — чотири місяці. «Ворогів» кати поділили на першу і другу категорії: до першої — 76 тисяч людей         — віднесли тих, хто підлягав розстрілу, а до другої — близько 200    тисяч — потрапили «щасливчики», яким «світило» лише тривале ув’язнення. Але, з огляду на «величезну кількість ворогів радянського народу, яких було виявлено під час операції», її терміни неодноразово подовжувалися. А для прискореного розгляду справ «антирадянщиків» створили сумнозвісні «трійки», до яких входили: голова — місцевий начальник НКВС, а членами були прокурор і перший секретар обласного комітету ВКП(б).

Ще не висохло чорнило на цьому документі, як чекісти Української РСР визначили планову кількість осіб, яких належало репресувати — 28 800 людей. Із них вісім тисяч — «за першою категорією». Проте вже 5 вересня 1937 року начальник НКВС УРСР Їзраїль Леплевський просив Єжова збільшити кількість тих, кого належало відправити на той світ на 4200 людей. Там погодилися, і вже до 27 вересня, тобто протягом трьох тижнів, обласні «трійки» засудили до розстрілу 9458 осіб, а 13 700 — до тривалих строків увязнення. Щоправда, зважаючи на «надмірну завантаженість невідкладними справами», карні справи більше ніж 10 тисяч «ворогів» «судді» не встигли розглянути, і вони перебували за ґратами.

Читаючи пожовклі від часу документи, які проливають світло на ті страшні події і зберігаються сьогодні в Галузевому архіві СБУ, стає моторошно. А як ще може почуватись адекватна людина, коли дізнається, що 29 вересня Леплевський знову направив до мосвовських господарів листа з проханням збільшити ліміти: на 4500 осіб — «по першій» і на 15 200 — «по другій». Не залишалися осторонь і начальники обласних чекістських управлінь, які, беручи за взірець свого шефа, зверталися до нього з подібними пропозиціями: між катами розгорнулося справжнє «соцзмагання» за кількістю виявлених «петлюрівців та буржуазних націоналістів».

Після того як Леплевський відбув до Москви на підвищення, у січні 1938 року його замінив Олександр Успенський. Проте «соцзмагання» тривало: за час його керування чекістськими покидьками було знищено 36 тисяч українців. До речі, попри всі намагання єжових, леплевських, успенських вислужитися перед кремлівським тираном, їх спіткала доля їхніх жертв: усі вони також були розстріляні...

За інформацією Українського інституту національної пам’яті, під час Великого терору було засуджено 198 тисяч 918 осіб, із яких близько двох третіх — до розстрілу. З огляду на цю страшну статистику, виникає цілком закономірне питання: що могло змусити Сталіна особисто і його найближче оточення, яке гаряче підтримувало вождя в усіх його починаннях, до цієї кривавої вакханалії? Невже кремлівським посіпакам було замало пролитої ними крові в попередні рокиі? Історики досі сперечаються з цього приводу. Але більшість із них схиляється до думки, що Великий терор був обумовлений трьома чинниками.

Перший — намагання покінчити з так званими куркулями, яким пощастило якимось дивом вижити після «розкуркулення». Саме тому і терміни «куркульської операції» продовжувалися, а ліміти переглядалися — у бік збільшення. Другий — 1937-го добігав кінця термін ув’язнення тих, кого посадили в період колективізації та розкуркулення. Ці люди, повернувшись до рідних домівок, були небажаними для Сталіна, який побоювався, що вони можуть стати тією силою, яка організує спротив режиму: ще не забулись селянські повстання українських селян, які вдалося придушити, влаштувавши Голодомор. Третій — намагання вивести нову породу людей, лояльнішу до радянського режиму.

Жахливого удару зазнала Червона армія. 1935 року почалися репресії проти вищого командного складу Київського військового округу, який очолював Й. Якір. Незабаром почалося знищення командного складу Харківського військового округу, очолюваного І. Дубовим, де з червня 1937-го до жовтня 1938 року було репресовано 150 представників командного складу вищого рангу. Усього було знищено майже 40 тисяч генералів та офіцерів Червоної армії. Більшість командних посад довелося замінити людьми, які не встигли закінчити навіть середніх військових навчальних закладів. Напередодні Другої світової війни у складі Червоної армії було лише сім відсотків офіцерів, які мали вищу військову освіту.

«ЛЮДСЬКА ГІДНІСТЬ ПРИНИЖУЄТЬСЯ...»

За часів панування радянської влади десятки тисяч українців відправлялися до концтаборів, розташованих у віддалених районах СРСР. Щороку. Починаючи з 1934 року, коли було вбито Сергія Кірова, кількість таборів зростала в геометричній прогресії. А разом з ними і чисельність «особового складу», туди поміщеного. Умови перебування там були моторошними. Ось як описав їх Варлам Шаламов — письменник, який провів у неволі понад десять років:

«У таборі для того, щоб здорова молода людина, почавши свою кар’єру в золотому вибої на чистому зимовому повітрі, перетворилася на доходягу, потрібен термін щонайменше від двадцяти до тридцяти днів. Бригади, що починають золотий сезон... не зберігають до кінця сезону жодної людини».

З ним погоджувався ще один довгожитель колимських таборів Андрій Микулін:

«Роками живуть в’язні в жахливих і важких умовах, у непридатних до мешкання бараках, обірвані й голодні, сплять на нарах із сухим мохом або гнилою соломою; вкриваються старими мішками або рваними таборовими бушлатами; нишпорять завжди на смітниках, щоб знайти там гнилу картоплину, трухляву кістку чи головку від оселедця.

Влітку варять різні коріння, навіть листя чи будь-яку траву, щоб утамувати голод, а взимку обморожують тіло й помирають від застуди. Ставлення до в’язнів брутальне, безжалісне, нахабне і свавільне. Вони чують лише скажений галас, російський брутальний матюк, сварку, підгінку до праці, а часто і побиття з боку наглядачів. Людська гідність цілком ігнорується, а офіційно в’язнів, як тварину, адміністрація називає «рабочая сила». В таборах заборонено навіть вживати таке загальнопоширене та узаконене в СРСР звертання, як «товариш». Начальство звертається до в’язня «зека такий то», а в’язень до начальника: «гражданин начальник».

Навіть після закінчення Другої світової війни умови утримання в’язнів не покращилися. Наприклад, ті, хто виконував норму, мали в середньому такий раціон харчування: хліб — 0,6 кг, жири — 20 г, крупи — 120 г, м’ясо — 30 г або риба — 75 г, цукор — 27 г. Особисто в руки видавали лише хліб. Інші продукти використовували для приготування гарячих страв (двічі на день — зранку й увечері). Тим, хто провинився, давали лише 200 г хліба. Прокидалися в’язні о 4-й годині ранку, лягали спати о 10-й вечора. Робочий день тривав 10—12 годин, не враховуючи часу для приходу на роботу і повернення.

Рідні та близькі «ворогів народу» часто також зазнавали репресій. Зокрема, дружини. Для цього потрібне було підтвердження інформації про «співпрацю із засудженим», якщо вона «була в курсі контрреволюційної роботи чоловіка» чи «її висловлювання можуть бути розцінені як суспільно небезпечні та політично сумнівні». Бувало чимало випадків, коли до таборів потрапляли вагітні жінки, жінки з малими дітьми.

Документи НКВС свідчать: протягом 1944 — 1953 років за участь у визвольному русі чи його підтримку репресовано близько півмільйона осіб, із них 153 тисячі розстріляно, 134 тисячі ув’язнено і понад 200 тисяч депортовано. За попередніми даними, з 1927-го до 1990 року було заарештовано понад мільйон осіб, більшість із яких — 545 тисяч — було засуджено чи розстріляно.