Криза парламентаризму — що далі?
Думаю, що глибоко помиляються політики, які пов’язують кризу парламентаризму в Україні з розколом Верховної Ради на «правоцентристську більшість» та «комуністичну меншість». Навпаки, утвердження більшості — це реальна спроба подолати довготривалу парламентську кризу, виявом якої є фактична недієздатність Верховної Ради, її неспроможність реалізувати свою основну функцію — законодавчо забезпечити політику системних перетворень.
Як результат ми й досі не маємо приведеного у відповідність до вимог Конституції України земельного, житлового, трудового законодавства. Ніхто не знає, коли буде ухвалено Цивільний, Податковий, Господарський та Митний кодекси. Суспільство зазнає великих втрат, і від того, що й досі недостатнім чином законодавчо захищені права та свободи громадян, відносини власності, основи підприємницької діяльності тощо. Підсумок відомий: по суті, в жодній із сфер економічної діяльності поки що не маємо логічно завершеного законодавчого забезпечення. Непокоять і постійні зміни чинного законодавства, в тому числі й податкового, прийняття законів, що не враховують реальну соціально-економічну ситуацію, вступають у конфлікт з Конституцією України, бюджетом, іншими раніше прийнятими законами. Не випадково, що впродовж лише 1998-1999 рр. Президент України був змушений застосувати вето до 117 законодавчих актів. Уже сам по собі цей факт гідний уваги. Тож криза парламентаризму виявляє себе саме в цих добре відомих широкому загалові фактах. Як економіст, як людина, що причетна до процесів формування та реалізації економічної політики держави, добре знаю реальну ціну цих, так би мовити, «недоречностей», велетенські економічні втрати, які несе суспільство в цьому зв’язку.
Потрібно бачити й витоки такого стану. Як не прикро, але вони пов’язані значною мірою з Конституцією України, яка не передбачає необхідні механізми відповідальності депутатського корпусу за конструктивізм та результативність своєї діяльності. Повноваження Верховної Ради можуть бути достроково припиненими лише в одному випадкові — коли впродовж З0 днів однієї сесії не можуть розпочатися пленарні засідання. У більшості конституцій країн Заходу можливості розпуску парламенту більш широкі. Вони органічно пов’язуються з формуванням парламентської більшості, прийняттям програми уряду, схваленням бюджету, іншими процедурами. У нас цього немає, і це потрібно виправити. Як мені здається, шлях до подолання парламентської кризи, криється саме в цій площині.
Існує два шляхи розв’язання зазначеної проблеми. Перший із них уже продекларовано Президентом — це проведення за народною ініціативою референдуму з відповідних конституційних питань. Другий — позитивне вирішення винесених на референдум питань у сесійній залі. Однак парламентська більшість, що налаштована на конструктивну працю, не має для цього необхідної кількості голосів. У цьому зв’язку лишається єдина, до речі, найбільш прийнятна для суспільства можливість, згідно з якою «більшість» та «меншість» досягають згоди стосовно спільного позитивного голосування з питань референдуму (у повному обсязі) у сесійній залі. Мені здається, що переговори між депутатами обох угруповань мають вестися передусім у цьому контексті. У всіх інших випадках уникнути проведення референдуму буде неможливо.
