Квитків на «Титанік» не вистачає

Збулися давні прогнози. До учора найбільша й, здавалося б, непохитна мегафракція «Наша Україна» зазнала перших втрат. Рішення про вихід із її лав та створення власної фракції ухвалила (на тлі створення нової партії влади та водночас депутатської групи «Народний Союз «Наша Україна») група з 19 депутатів Української народної партії. Такий вияв політичної самостійності її лідер Юрій Костенко пояснив тим, що статут УНП унеможливлює входження її членів у фракцію іншої партії. Він також повідомив, що Українська народна партія вже створила окремі фракції в обласних радах, зокрема Харківській та Рівненській, і незабаром планує це зробити й у Львівській, Тернопільській та Івано- Франківській областях. Проте в опозицію до пропрезидентської фракції в парламенті УНП йти не збирається, залишаючи, вочевидь, простір для маневру перед парламентськими виборами. Зі слів давнього противника штучного створення в Україні «партії влади» шляхом саморозпуску партій-учасниць Костенка, новостворена фракція УНП залишатиметься у «партнерських стосунках» із «Нашою Україною» й підтримуватиме Президента Віктора Ющенка. У свою чергу, один із лідерів УНП Валерій Асадчев, говорячи про причини відокремлення партії, сказав, що «Народний Союз «Наша Україна» створювався неправильно, згори», вказавши при цьому на ідеологічний аспект розмежування. З його слів, ідеологію «НУ» важко зрозуміти, тоді як УНП стоїть на чітких націонал-демократичних позиціях.

Утім, якими б не були причини небажання «костенківців» брати участь у єдиному партійному процесі — ідеологічні розбіжності, політичні образи чи власні амбіції, очевидним видається те, що нова «партія влади» ризикує повторити шлях колись також мегафракції «За єдину Україну». Принаймні, перші тривожні сигнали до цього вже прозвучали. «Про що вони свідчать?» — запитання до експертів «Дня».

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:

— Історія з виходом «костенківців» із фракції «Наша Україна» має два політичні значення. По-перше, дуже важливо, щоб відбувалася структуризація українського політичного спектра та хтось брав на себе відверто праві позиції, а хтось виступав на більш центристській і популістській платформі. З цього погляду, гадаю, Костенко абсолютно має рацію разом із своїми соратниками, які хотіли стояти на більш глибоких націонал-демократичних позиціях. Тим більше, що новостворена партія влади не може дозволити собі зараз чітку політичну орієнтацію й буде змушена зображати із себе центристську політичну силу. А це, як відомо, створює проблеми для самостійників у її складі. Тож у цьому сенсі така партійна диференціація є нормальною.

Друге значення полягає в тому, що ті, хто заявляє зараз про намір вийти з «Нашої України» (наголошую на слові «намір», бо усі ці заяви можуть бути лише елементами торгу), прекрасно розуміють: їм не вистачило місця у «Ноєвому ковчезі» під назвою «Народний Союз «Наша Україна» імені Ющенка. Вони відчувають, що цей величезний політичний «Титанік» всіх не вміщує. З одного боку, вони усвідомлюють, що, потрапивши на його борт, матимуть шанси дістатися берега океану під назвою «вибори-2006». З другого — дають собі звіт, що не отримають при цьому ніяких винагород. Тому, очевидно, «костенківці» намагаються побудувати власний маленький кораблик і йти власним курсом.

Володимир ПОЛОХАЛО, редактор журналу «Політична думка»:

— Я б не називав вихід УНП із фракції «Наша Україна» демаршем Костенка. Адже розриву із основною політичною фігурою в нинішній ситуації — Віктором Ющенком — не сталося. Натомість Юрій Костенко завжди засвідчував свою підтримку Президенту. Тож ідеться, скоріш, не про демарш, а про певне позиціонування, обумовлене своїми раціональними розрахунками з прицілом на парламентські вибори-2006. У цьому сенсі це нормальний, цивілізований, політично виправданий крок.

З другого боку, політика — це завжди торг. І в цій ситуації симптоматично, що сьогодні поки немає стратегічного консенсусу тих політичних еліт, які орієнтуються навколо Віктора Ющенка. У цьому випадку, все ж таки, виявляються ознаки старої політичної культури, корпоративної вузькопартійної етики, старих форм політичної конкуренції та боротьби. І це вже не просто боротьба амбіцій чи образа тих чи інших близьких до Ющенка під час помаранчевої революції людей. Це, перш за все, ознака несформованої політичної культури діалогу та культури компромісу. Очевидно, що Ющенко в партійному процесі робить ставку на силу, на натиск, на свої фінансові чи інформаційні ресурси, створюючи такий собі аристократичний клуб, де є, з одного боку, лорди, барони й потомствені дворяни, а з другого — кандидати в політичні ізгої. Гадаю, це є стратегічною методологічною помилкою тієї команди, що формує нову партію «НСНУ», перші наслідки якої вже унаочнені.