Лицар нації

Львівський оперний у неділю ввечері співав «Многая літа» Борису Возницькому. Прославлений, золочений, урочистий, повний- повнісінький зал для глядачів, і сцена, яка знала безліч кумирів, різними голосами, але злагоджено і шанобливо бажали багато років при здоров'ї лицареві замків. А він стояв тихий, скромний, легенький, немовби хлопчик, який злітає назустріч кожному, хто вітає… «Я навіть знаю, що зовсім не тут ви думками», — сказала Руслана Лижичко, що освідчилася в коханні в пісні Борисові Григоровичу, — ви і зараз, мабуть, десь у Свірзькому замку витаєте». На що він усміхнувся лукаво, як тільки може усміхнутися людина, що пізнала багато і не запишалася…

Де ще на землі знайдеться керівник, якому 80, а на нього покладають такі надії! «Живіть довго, ви ще повинні, крім усіх інших, відтворити Старосільський замок, — кажуть. І дарують портфель відомої фірми, яка дає на свої вироби 20 років гарантії — щоб носив і не зносив. Стільки потрібно ще підписати та узгодити документів, проектів! І стільки грошенята вибити! Бо тільки йому й дадуть стільки, скільки попрохає. Може зі зволіканням, але дадуть — і держава, і меценати. Бо знають — на пусте Возницький не витратить, лише на вічне, прекрасне, що стане славою і гордістю України. Тому й портфель подарували, бо його старий потрібно вже «з аукціону продавати». Йому адже немає різниці, що носити, на чому їздити. Він і так багатий. І сам із себе сміючись, і журналісти вже майже серйозно називають Бориса Григоровича найбагатшою людиною в Україні. Стільки замків у його віданні, стільки картин, скульптур, антикваріату (45 років директорствує у Львівській картинній галереї, якій, до речі, наступного року сто років буде.) Інший би тихенько й безкарно «відкусив» трошки і жив би безбідно… Тільки не Возницький. Тому й співає йому заздоровницю Оперний, тому і стають у чергу привітати академіки та професори, і не вважають за негідне голову схилити, бо того заслуговує.

Сьогодні в сховищі галереї, що в Олеську, в монастирі капуцинів, на площі в 4 тисячі квадратних метрів, зібрано дві з половиною тисячі експонатів — скульптура, півтори тисячі старовинних ікон, понад тисячу портретів. Це найбільше сховище в Європі. I, як до його організації, так і до наповнення «доклав рук» Возницький. У чумні, трагікомічні часи, починаючи з 1960—1970-х, їздив на старій вантажівці, і в бур’янах, на горищах та ярах розшукував зі своїми товаришами-галерейниками предмети старовини. Так потихеньку й назбирали колекцію на диво всій Європі. Згадує, що в деякі дні по дві-три вантажівки привозили. Ось як!

А потім замки голову запаморочили. Спочатку в Олеську, потім Золочівський, Подгорецький. Тепер вже є ухвала, що й Свірзький... Це легко сказати — замок з руїн підняти, а спробуй, зроби це в нашій не зовсім благополучній державі. Цікаво, що він і за Радянської влади ні в кого дозволу не питав — робив собі та й робив. Йому якось усе з рук сходило. I на війні його куля обійшла, хоч і приходили в село похоронки. I в штрафній роті воював, і розстріли бачив, коли гітлерівці білих офіцерів, що на рудниках працювали, всіх поклали...

«I все ж таки, я — щаслива людина, — сказав зі сцени Возницький, — все життя робив те, до чого душа лежала. Тому, мабуть, і не втомився. Признаюся, що перед ювілеєм сильно хвилювався. А потім поїхав до Києва, на нараду з питань духовності і культури, яку Віктор Ющенко проводив чотири години замість півтори, встановленої протоколом, і перестав хвилюватися. Бо побачив, скільки проблем перед новоствореною національною Радою стоїть, скільки ще має бути зроблено! Президент тоді сказав: «Не поздоровляю сьогодні — напередодні, перед ювілеєм не поздоровляють... Потім зателефоную». Ви, мабуть, здивовані, чому мобілку не вимкнув — бо чекаю на дзвінок Президента...

Скажу ще, що є у мене мрія — відтоді, як ми відкрили музей Виговського, хочу ще і його могилу знайти. Похований він десь на Жидачівщині. Сюди вже мертвого гетьмана брат його дружини привіз і поховав. Обов’язково знайдемо, щоб у нас могила першого гетьмана була.

А не так давно я захворів. Мене повезли до Німеччини до лікаря Марковича і він зробив операцію. Це той самий лікар Маркович, лемко за походженням, який допоміг нам у Львові поставити пам’ятник Iванові Трушу, а тепер 13 травня відкриємо з його допомогою пам’ятник Никифору. Так ось ми з ним задумали проект «Львів у Стамбулі і Стамбул у Львові». Життя триває і воно цікаве!»

Микола Колеса, львівський композитор, якому понад сто років, сам не прийшов, а прислав у подарунок альбом із дарчим написом: «Лицареві нації від лицаря нації». Точніше сказати важко, хоча можна перерахувати й інше: Заслужений працівник культури України і Польщі, лауреат премії ім. Т. Шевченка і ім. Я. Кохановського. Президент Українського національного комітету міжнародної Ради музеїв (IСОМ), доктор honoris causa Вищої педагогічної Академії в Кракові і Варшавської академії мистецтв. Член Ради зі збереження національної спадщини при Президентові України, член Ради з сакрального мистецтва при львівській Греко-католицької єпархії. Герой України.

Чесно кажучи, львів’яни чекали, що до 80-річчя Борис Возницький ще якось буде відзначений, але в Україні, як відомо, справ дуже багато, тому до таких, як Возницький руки й не доходять... Зате львів’яни влаштували вечір камерний, теплий, щирий, який і повинен бути в найдорожчого члена родини.