Людина, яка має бути почутою всім суспільством

Серце правозахисника, дисидента, політв’язня радянських часів, народного депутата України 1-го скликання, почесного голови Республіканської християнської партії, зупинилося 13 січня на 83-му році життя. У ці скорботні дні прощання з Михайлом Горинем багато хто згадує рядки з його автобіографічної книжки «Запалити свічку», що вийшла 2009-го: «Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму», позаяк ці слова були життєвим кредо Михайла Миколайовича.

Навіть якщо не описувати його хресного шляху в радянські часи і звернутися до років відновлення української державності, то величина постаті старшого Гориня не може не вразити: реабілітований 1990-го року, він організував і очолив Робочу групу захисту українських політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв`язнів. Ініціював найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України, зокрема Ланцюг єднання між Києвом і Львовом, Свято козацької слави, Конгрес національних меншин… Очолював Конгрес національно-демократичних сил. Заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства. Обирався головою Української всесвітньої координаційної ради. Кавалер орденів «За заслуги», Ярослава Мудрого, «За мужність», Свободи... Останніми роками тяжко хворів, через що не брав активної участі в громадському житті. Проте приклад життя Михайла Гориня – незмінно актуальний, який має осмислити кожен із нас. Але він - один із тих, кого за понад 20 років Україна так і не почула, зокрема, на ТБ в адекватному цій постаті «форматі». «У часи, здавалося б, перевиробництва інформації українці зіткнулися з гострим дефіцитом Свого, якісного, інтелектуального», - ці слова з передмови Лариси Івшиної до збірки «Бронебійна публіцистика» дуже чітко накладаються і на рівень обізнаності сучасних українців з постаттю Михайла Миколайовича. Звісно, Михайло Горинь не був обділений увагою своїх прихильників, особливо на Західній Україні. Але цього для масштабу всієї країни явно недостатньо, адже більшість вітчизняних ЗМІ не зосереджуються на постатях такого рівня. Тому відчуття «берлінської стіни» між тими, кому потрібні розумні співрозмовники, знову ж таки, цитуючи головного редактора «Дня», і тими людьми, які можуть наповнити живим змістом ціннісний вакуум суспільства, на рівні всієї країни залишається разючим.

Прощання з покійним відбудеться 15 січня, об 11.00 у церкві Святої Трійці, що на вул. Тершаківців, 11. Поховають Михайла Гориня на 67-му полі почесних поховань Личаківського цвинтаря. Початок чину похорону – о 12.00.

 «МАСШТАБНІСТЬ ПОСТАТІ МИХАЙЛА ГОРИНЯ В ІСТОРІЇ Є БІЛЬШОЮ ВІД ДЕЯКИХ ЛЮДЕЙ, ЯКИМ СТОЯТЬ ПАМ’ЯТНИКИ»

Іван ДРАЧ, поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч:

- Я познайомився з Михайлом Горинем та його братом у 1962 р., коли приїхав до Львова із Дзюбою та Вінграновським. Він завжди справляв серйозне та глибоке враження. Горинь був справжнім українським патріотом: розумним, відданим, організованим. Він робив усе можливе для створення української держави, бо розумів, що без неї не може бути й мови про українську націю, історію тощо. Горинь пропагував Українську державу в політичний спосіб, займався самвидавом. Його кілька разів арештовували, саджали у карцери. Також він сидів із Левком Лук’яненком, Іваном Кандибою та іншими політв’язнями.

Після зустрічі у Львові, ми побачилися вже за часів створення Народного руху України. Тоді Михайло Горинь став головою секретаріату Руху, адже мав бездоганну репутацію: був дуже організованим, уміло все робив. Період діяльності Руху, коли я його очолював, а Горинь був головою секретаріату, став роками найближчого мого знайомства з ним – саме тоді ми почали приятелювати.

Михайло Горинь організовував такі великі акції, як «Ланцюг єднання», акт злуки Східної та Західної України, 500-річчя українського козацтва на Запоріжжі, Конгрес національних меншин у Одесі – він любив масштабні заходи, які давали найбільше поживи для національної ідеї та змогу українцям відчути себе єдиним народом.

Масштабність постаті Михайла Гориня в історії є більшою від деяких людей, яким стоять пам’ятники. За життя він був скромною людиною, котра ніколи себе не ставила на найпередовіші ролі – саме життя ставило його попереду. Для мене він є взірцем щирого українського патріота.

«ВІН БУВ ЗРАЗКОМ ПОЄДНАННЯ ВІРИ ТА ЕНЕРГІЇ В ПОЛІТИЧНІЙ І ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ»

Іван ДЗЮБА, шістдесятник, літературознавець, критик, громадський діяч:

- Вперше я зустрівся з Михайлом Горинем у 1962 р. у Львові. Після того ми зустрічалися ще кілька разів із ним та його братом Богданом – після втрати роботи в Києві деякий час я жив у Брюховичах під Львовом, і брати Горині часто мене навідували. Обидва вони були романтично піднесені. Вже у ті часи зароджувався рух, який опісля дістав назву «шістдесятництво» чи «дисидентство», в усякому разі відчувалося національне пробудження, особливо в Галичині. Тож брати Горині справляли враження романтичних ентузіастів та змовників у хорошому сенсі цього слова – мали революційний настрій. На відміну від запального молодшого брата Богдана, Михайло був більш урівноваженим, стриманим, але, водночас, твердим та цілеспрямованим.

Потім брати опинилися в тюрмі, в засланні. Після їхнього повернення наші контакти поновилися знову.

Михайло Горинь відіграв велику роль у діяльності Народного руху. Він був ключовою постаттю в організації так званого Ланцюга єднання між заходом і сходом України. В цій та інших справах він проявив великі організаторські здібності.

Останні роки Горинь брав активну участь у політичному житті країни як депутат Верховної Ради, був членом громадських та політичних організацій. Загалом, Михайло Горинь був зразком поєднання віри та енергії у політичній й публіцистичній діяльності, із розважливістю та збалансованістю. У своєму політичному мисленні суміщав романтизм та реалізм.

Постать Михайла Гориня залишиться в пам’яті багатьох людей. Він назавжди ввійшов у історію українського відродження як світла й надійна постать.

«ІЗ ПРИЇЗДОМ ГОРИНЯ У КОНЦТАБІР ПОЧИНАЄТЬСЯ НОВИЙ ПЕРІОД У ІСТОРІЇ ЗОН»

Левко ЛУК’ЯНЕНКО, український політик, громадський діяч, політв’язень, письменник:

- ІЗ Михайлом Горинем я познайомився у 1966 р. Тоді я сидів у Мордовії, с. Сосновка, у концтаборі. Гориня привезли з іншими діячами – Михайлом Масюткою та Валентином Морозом. З їхнім приїздом починається новий період у історії зон. Вони привезли нову моральність і нову політичну позицію. До того часу в зонах було багато повстанців, поліцаїв та інших людей, котрі боролися проти радянської влади, але вони відчували себе винними й виправдовувалися перед адміністрацією. Ці ж троє виявилися новою генерацією борців за свободу і відмовилися виправдовуватися перед адміністрацією, а навпаки – зайняли наступальну позицію. Коли їх називали злочинцями, вони заявляли, що користувалися нормальними демократичними правами, захищали власне українське «я», виступаючи проти русифікації, придушення української культури тощо. Окрім того, займали сміливу позицію, переходячи у контратаку проти адміністрації: звинувачували владу в особі адміністрації в незаконності суду. Це була нова позиція та новий дух.

Чимало політв’язнів, особливо з Галичини, мали знайомих чи родичів, які жили, вчилися за кордоном, або мали побутові зв’язки з іноземцями. Однак це старанно приховувалося. Через те, що комуністичний диктат будувався на ізоляції радянських громадян від закордону, наявність родичів за рубежем ставило людину під підозру. Горинь, Масютко та Мороз і тут зайняли зовсім іншу позицію. Вони заявили, що дуже радіють із того, що мають культурно-інтелігентні взаємини з людьми з-за кордону та поставили питання: чому влада забороняє мати такі відносини? Це була друга позиція, яка підсилювала нову атмосферу в концтаборах.

Третій момент: коли когось ув’язнювали, КГБ брало розписку від родичів, що вони не будуть розповідати нікому подробиці про їхнього близького засудженого. Це ізолювало людину від переписку з будь-ким, окрім родини. Ці ж троє підтримували зв’язки зі Спілкою письменників, інтелігенцією тощо. Чекістам вони сказали, що не відмовляться від зв’язків із вищим прошарком суспільства, інтелігенцією, та переходили в наступ і питали: чому влада боїться таких зв’язків із звичайними радянськими інтелігентами, які були в піонерах і комсомолі, закінчили радянські виші?

Загалом, в історії України є три види національно-визвольного руху: збройний, не збройний та шістдесятництво. Шістдесятництво як таке не ставило питання про самостійність України, але логіка їхнього розвитку – відстоювання мови, культури – веде до того, що вони мали вимагати незалежності. Усі дисиденти були особистостями, кожен мав свої особливі риси, стиль роботи та боротьби. Але так сталося, що найближчі стосунки в мене були саме з Горинем. Він подобався мені своєю сміливістю, культурністю, освіченістю, широким розумінням проблем.

У концтаборі нас із Михайлом на шість місяців ув’язнили до тюрми. Після неприпинення антирадянської, націоналістичної діяльності нас із Горинем, Кандибою та іншими посадили на три роки до Володимирської тюрми, де нас дуже притискали: мордували голодом і не тільки – але знаходитися у середовищі інтелектуально розвинених людей було дуже приємно. Ми мали змістовні історично-філософські, політологічні, культурницькі дискусії. Дуже обмежена площа камери розширювалася за рахунок обміну думками між людьми із величезним запасом знань, обговорення долі України та СРСР.

Цікавою була поведінка Гориня із кубістами: він завжди намагався поставити себе вище за них і запитував, що вони розуміють у комуністичній системі, яку захищають. Така позиція для в’язниці, де мордували людей і вони намагалися применшити свою антирадянську суть, була зразковою.

Наступного разу нас засудили майже одночасно, але сидіти разом не дозволили. Лише 1987 року, після того як вийшла з берегів річка поблизу концтабору, виникла загроза підтоплення, й нас перевезли до іншої зони – там ми нарешті побачилися з Михайлом. Ця зустріч була для нас святом. Ми насолоджувалися обміном думками, обговоренням проблем та політикуванням. Горинь не падав духом, був бадьорим та міркував про розширення національного визвольного руху, про світові проблеми, про співвідношення СРСР із капіталістичним світом, НАТО. Він вірив у те, що демократичні сили будуть перемагати, а це створить умови для розширення визвольної боротьби.

Із багатьох політв’язнів шістдесятницької категорії він виділявся тим, що мав справді політичне мислення. Інші були поетами чи письменниками за своєю природою, любили Україну та прагнули для неї свободи, але обмірковували, що таке держава чи політика набагато менше. Утім, для планування боротьби замало емоційного висловлення любові до України та ненависті до ворогів – потрібно було мати політичний барометр, який дає розрахунки політичної боротьби. Я виділяв Гориня саме через його державницький підхід.

Після зустрічі на свободі ми активно співпрацювали у Гельсінській спілці, скільки вистачало енергії та часу працювали на обгрунтування своєї самостійницької позиції. Потім, спілка відрядила Гориня в Народний рух, бо він був найближчим до інтелігенції – Павличка, Драча, щоб він їх радикалізував та навертав до націоналістичної ідеї, незалежності. Ми хотіли, щоб Михайло очолив Рух, але цього не сталося – він став головою секретаріату. Опісля я висунув його на голову Республіканської партії, з якої потім виділилася частина, яка перетворилася на Республіканську християнську партію. Ми – кожен своїм способом – виступали за піднесення та розширення національної свідомості українського народу.

Як людина Михайло Горинь заслуговує на повагу та пошану, бо все своє життя працював на зміцнення української державності та поширення національної свідомості. Все свідоме життя ця людина присвятила Україні.

«НА ТАКИХ ПОТУЖНИХ ДІЯЧАХ ТРИМАВСЯ НАШ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ»

Ігор КАЛИНЕЦЬ, представник так званої «пізньошістдесятницької» генерації і дисидентсько-самвидавчого руху в Україні, політв’язень, поет і прозаїк, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка:

- Михайло Горинь походив із родини Горинів, яка знана тим, що брала участь у визвольному змаганні під час Другої світової війни і була переслідувана. І, власне, Михайло, як старший із трьох синів у родині, був зв’язаний з українським підпіллям. Як достойний представник свого роду, в якому був один із членів керівництва ОУН, революціонерів-бандерівців Лебідь, Михайло почував себе українським націоналістом і вирішив у нових умовах щось робити для своєї батьківщини. Це був період самвидаву, кращих культурницьких товариств у Львові, активним учасником яких він був.

1965 року він був заарештований разом із іншими львів’янами. Зрештою, арешти були і в Києві. У квітні 1966-го відбувся суд над ними. Я і моя дружина Ірина були на тому суді свідками. І не давали якихось злих свідчень на тих людей, яких судили. Ті суди тривали три дні і відзначилися у Львові першою політичною демонстрацією, бо під тим закритим судом було дуже багато людей. Приїхали навіть гості з Києва – Іван Дзюба та Ліна Костенко. Ми заблокували цілу вулицю. Наш гурт розганяла пожежна машина. Ми кидали на в’язничну машину квіти, скандували «Слава!»…

Михайло сидів у Мордовії. Писав звідти дуже цікаві листи. Не знаю, чи передавав їх в Україну офіційною поштою, чи були якісь інші, нелегальні способи передачі тих листів… Знаю лиш, що Іван Гель наприкінці 1960-х років виготовив цілий том листування Михайла Гориня, і цей том був переданий за кордон.

Потім я не мав контактів з Михайлом, бо був ув’язнений – сидів на Уралі. Знаю тільки, що 1976-го, коли була заарештована Українська гельсінська група, то Михайло, не будучи оголошеним як член гельсінкської групи, продовжував видавати їхні документи.

1981 року до нього знову прийшли з обшуками, під час яких у дім Михайла були підкинуті якісь матеріали, за які він був заарештований і знов засуджений. Після виходу 1987 року відразу разом із Чорноволом продовжив видавати «Український вісник», а також контактував з Іваном Гелем, допомагаючи видавати матеріали про греко-католицьку церкву. Це був підпільний журнал.

22 січня 1989 року було 70-річчя Злуки, і Михайло Горинь разом із Іриною Калинець організував велику маніфестацію на подвір’ї собору Святого Юра з нагоди річниці. Був переслідуваний за це. Так само, як і Ірина Калинець, яка відсиділа після того 10 днів.

У той самий час Михайло Горинь засновує Українську гельсінську спілку. Ця організація швидко набирала масовості. А з часом створився український РУХ, «Меморіал», Товариство української мови – і всюди він був активний, до всього – приналежний, до всього вкладав свою участь. Були різні провокації – влада хотіла викинути за кордон Михайла разом із Чорноволом. І це були напружені, але дуже цікаві моменти історії нашого руху.

Знаю, що коли у листопаді 1989 року було перепоховання Василя Стуса у Києві, яким на прохання Дмитра Стуса займалася Ірина Калинець, то Ірина вирішила, що від пам’ятника Шевченку до Софії ланцюгом стоятимуть люди зі свічками. І коли це вдалося, то в Михайла зародилася така думка: «А що, як зробити такий ланцюг зі Львова до Києва…» І через два місяці ця ідея була втілена.

Також треба згадати такі достойні моменти, коли Михайло Горинь разом із В’ячеславом Чорноволом представляли український дисидентський рух у 1980-х – їздили, зокрема, у Прибалтику.

Будучи депутатом, Михайло Горинь достойно відстоював у невеличкій меншості ті всі досягнення, які Верховна Рада зробила тоді на полі відновлення української державності, символіки тощо.

Останнє поважне місце роботи Михайла Гориня – Всесвітня координаційна рада, яка налагоджувала контакти з українською діаспорою.

Останній час Михайло тяжко хворів, жив у Львові у своєму давньому помешканні. Тут і відійшов у кращий світ…

Це була людина потужного розуму, витривалості, толерантності. Це та людина, яка була потрібна і в 1960-ті, і в 1970-ті, і в 1980-ті роки та й у часи Незалежності України. Власне, на таких потужних діячах, зі світлим розумом, поважною освітою, тримався наш національно-визвольний рух у нашу новітню епоху, коли вже скінчилася повстанська діяльність і діяльність у підпіллі.

Він передав нам естафету від того, попереднього, національно-визвольного руху до сучасного руху шістдесятників. Хоч він і був старшим за нас, але заслужено вважається шістдесятником, бо, власне, тоді почалася його діяльність – спочатку у самвидаві, а потім – політично-організаційна.

Він до останнього, поки був здоровий, хотів чимось прислужитися своїй батьківщині.