Майже українська війна
Це не довільні візії, а чітка тенденція, яку може помітити уважний глядач: мода на Україну у світі — принаймні, у світі кіна — триває. У новому голівудському блокбастері «Збройовий барон» головний герой — родом із Одеси, переїздить разом із батьками також до Одеси, маленької, — це неофіційна назва району Нью-Йорка, де мешкають мігранти з колишнього СРСР. А вже у зрілому віці повертається на батьківщину в бізнесових справах. Апогеєм такої географічної специфіки є контурна мапа України, ефектно насипана на круглому столику чистісіньким кокаїном, причому безпутний брат головного героя точно вказує, де там Одеса, а де Крим.
За останній рік це вже третя поява нашої держави в голівудському кiні. Першим був С. Спілберг із «Війною світів», другим — уїдливий провокатор Тім Бертон у повнометражному мультфільмі «Мертва наречена». Щоправда, контекст згадувань доволі лихий. У С. Спілберга саме з нас починалося нашестя агресивних інопланетян, а в «Мертвій нареченій» балакучий кістяк-чаклун готує якесь убивче «українське зілля» — щоб відправити на той, тобто у свій, світ, цілком живого нареченого, якого озвучував, між іншим, Джонні Деппом. У фільмі ж Ендрю Нікколя колишній українець, такий собі Юрій Орлов, у виконанні Ніколаса Кейджа, стає магнатом продажу зброї — абсолютно безчесним і безпринципним, а в Одесу приїздить, щоб за безцінь закупити нікому не потрібні радянські арсенали. Утім, поборникам національної цноти не слід нервувати — Україна тут ну дуже умовна. Починаючи від того, що у головного героя таке «суто українське» прізвище, і закінчуючи тим, що він уже у 1983 році має український паспорт (!)
Зрозуміло, що то лише антураж, головне — історія, яку хоче показати Нікколь. Iсторія, як завжди, з мораллю, і мораль прочитується ясно й об’ємно з перших же кадрів: зброя — це дуже погано, торгувати зброєю — ще гірше. У фіналі сентенція підсилюється ще й звинуваченням на адресу головних призвідців усесвітньої бійні — США, Великобританії, Франції, Китаю та Росії, які, дарма що складають Раду Безпеки ООН, ще й є головними постачальниками зброї в усьому світі. На цьому тлі, зрозуміло, вище згадані «українські» гріхи виглядають абсолютними дрібницями...
Робити такі фільми-звинувачення — справа невдячна не лише з огляду на суспільну реакцію, адже часто-густо страждає саме художній бік, і «Збройовий барон» — саме той випадок. Для політичної, викривальної драми в ньому не вистачає гостроти й пафосу. Для драми психологічної, що передбачає зображення внутрішнього фіаско, якого зазнає головний герой, бракує витонченості. Ніколас Кейдж — чудовий актор, проте, здається, невизначеність завдання у цьому фільмі, непевне становище між політичним і психологічним відбирає енергію у його таланту. Він усе робить правильно — і мляво.
Хтозна, може, такий злободенний, реалістичний дискурс узагалі не є природним для Ендрю Нікколя. Адже найпомітніші у його доробку — фантастичні стрічки: ефектний футуристичний дебют «Гаттака» (1997 р.) із Умою Турман і Етаном Хоуком у головних ролях, «Шоу Трумана» (1998 р., він і сценарист, і продюсер) із дуже незвичним Джимом Керрі...
У будь-якому разі, з цього можна зробити два конкретні висновки: перше — ми дійсно таки стаємо модною країною; друге — зі збройним бізнесом треба щось робити.
Утім це було зрозуміло і без фільму.
