Мені не має бути соромно за мою країну
Про майбутній чемпіонат Європи з футболу-2012 журналісти напишуть ще не один десяток статей, а телевізіонщики знімуть не одну сотню відеосюжетів. Через рік після історичної перемоги України та Польщі в тендері на право проведення Євро-2012 залишається не вирішеним питання: в якому статусі українці будуть зустрічати цей турнір: у статусі господарів чи простих спостерігачів. Чи зможемо ми відчути цю фантастичну футбольну атмосферу? Я не буду торкатися теми підготовки України до чемпіонату Європи, оскільки це не моя компетенція, а компетенція тих структур, які взяли на себе зобов’язання організувати й провести турнір. Я буду говорити як простий любитель футболу та громадянин тієї країни, яка має за честь виступати співорганізатором чемпіонату Європи.
І мене, і більшість співвітчизників турбує той факт, що ми можемо втратити можливість провести Євро- 2012 та позбавитися, як каже тележурналіст Ігор Мірошниченко, шансу стати кращими. Євро-2012 — це унікальна можливість побудувати в країні нові готелі, дороги, аеропорти і, зрештою, на 17-му році незалежності задовольнятися не тільки застарілою спадщиною Радянського Союзу. Я хочу жити в нормальній цивілізованій державі, де спокійно, без екстриму, можна проїхати дорогами, а також не соромно запросити друзів з-за кордону й показати, як ми живемо.
18 квітня 2007 року в британському місті Кардіффе президент УЄФА Мішель Платіні оголосив, що чемпіонат Європи з футболу-2012 відбудеться в Україні та Польщі. Я чудово пам’ятаю той теплий, сонячний день, коли на вулицях скандували радісні прихильники футболу, а мій мобільний телефон розривався від вітальних SMS. Вболівальники вже уявляли, як будуть сидіти на трибунах стадіонів та біля екранів телевізорів, спостерігаючи за матчами Євро-2012. Ось тільки українські чиновники не розуміли, який нам випав щасливий квиток — зробити рішучий крок на шляху до побудови сучасної інфраструктури.
Чому я хочу, щоб Євро- 2012 все ж таки відбулося в Україні? Я готовий відповісти на це питання. Чемпіонат Європи — це не тільки приїзд тисяч вболівальників, які пристрасно вболівають за свої збірні та співають пісні ночами. Це ще можливість показати себе Європі, та й не тільки Європі — всьому світу. Футбольне свято закінчиться, а стадіони, аеропорти й дороги залишаться, нікуди не подінуться. А найголовніше, нам буде про що згадувати: фотографії та незабутні емоції протягом багатьох років зігріватимуть наші серця.
Я нещодавно «В Контакті» (засіб пошуку знайомих) переписувався з друзями з Росії, ми обговорювали українсько — польське Євро-2012 та російську Олімпіаду в Сочі 2014 року. Мені задали питання: «Скажи, будь ласка, а як Україна має намір організувати чемпіонат Європи з футболу, якщо у вас вибори кожного року проходять, уряд постійно змінюється та крім усіх політичних проблем, стадіон у Києві, на якому має пройти фінальний поєдинок чемпіонату, не готовий приймати матчі такого рівня?» Справедливості заради скажу, що на це питання мені важко було відповісти, але ще складнішім для мене буде пояснювати колегам ситуацію, коли Євро-2012, не дай Боже, отримає нового господаря.
За великим рахунком, мені не дуже цікава думка європейців про наших чиновників, які будуть причетні до можливого зриву проведення чемпіонату Європи з футболу. Насправді більш прикрим буде те, що практично кожен європеєць, впізнавши в прибулому до його країни українця, скаже: «А-а-а, так ви з тієї країни, яка не змогла організувати Євро 2012...»
Але все ж я оптиміст і вірю, що нам вистачить розуму та сил разом попрацювати над тим, щоб Євро-2012 відбулося в Україні та Польщі. Я хочу звернутися до керівництва нашої країни з проханням зробити все можливе, щоб чемпіонат Європи було організовано та проведено, і це буде реальний крок до повноправного членства в Європейському співтоваристві. Час перестати бити себе руками в груди та клястися в любові до народу. Українське суспільство хоче, щоб руки нарешті почали працювати, а можновладці не тільки обіцяли, а й звітували про виконану роботу. Якщо політики не здатні «покращити життя вже сьогодні», то прості громадяни не бачать сенсу в тому, щоб переобирати їх.
