Між минулим і майбутнім — музика

За більше ніж три десятиріччя композиторської праці Іван Федорович написав немало творів. Для одних його ім’я пов’язане з балетом «Богатирська симфонія», іншим сподобався мюзикл «Ніч чудес», треті захоплювалися симфонічними творами (концертами для оркестру, ораторіями, фортепіанною музикою). Карабіц залишив величезну творчу спадщину. Писав музику для театру та кіно. Чомусь за життя композитора ми скупилися говорити йому компліменти, хоча прекрасно розуміли, що симфонія «П’ять пісень про Україну», хоровий концерт «Сад божественних пісень», концерт для оркестру «Голосіння» давно стали вітчизняною музичною класикою. Музику Івана Федоровича виконували не тільки в Україні, а й в Австрії, Німеччині, Голландії, Італії, Польщі, США, Франції... У 1994 році його «Урочиста кантата», написана до 100-річчя переселення українців до Америки, звучала зі сцени «Карнегі-холу». Іван Федорович мав великi організаторськi здібностi. Заснував ансамбль «Київська камерата», став ініціатором запису десяти компакт-дисків сучасної української музики. Відродив «Літні музичні вечори» поблизу Маріїнського палацу, якими Київ славився ще на початку XIX століття. Іван Федорович був душею організації музичного фестивалю «Київ Мюзик Фест» і його художнім директором. Про цю спільну роботу з композитором згадує музикознавець Ірина СІКОРСЬКА :

— Іван Федорович був різним. Чуйним, динамічним, по-справжньому діловим. Щедрим і щирим у дружбі. Люблячим чоловіком і надійною людиною. Один із останніх творів Карабіца — «Vio- серенада» — гімн коханню і красі. Композитор разом зі своєю дружиною готували виконання на фестивалі творів його вчителя — Бориса Лятошинського. А скільки фантастичних планів йому вдалося реалізувати! Маестро був дуже вимогливим до себе і до оточуючих. Часом здавалося, що навіть над міру суворий. Але разом із тим він мав талант дипломата в суперечках. Умів бути принциповим у відповідальних питаннях. При цьому він — легкий і дотепний співрозмовник. Мудра і світла людина.

— Смерть маестро — величезна втрата для української культури, — не приховує своєї болi Іван ГАМКАЛО, диригент Національної опери України . — Я добре знав Івана Федоровича і вважаю його одним із найцікавіших композиторів нашої країни. Я звернув на нього увагу, коли почув його «Сад божественних пісень», написаний на текст Г. Сковороди. Мені дуже подобаються його симфонічні та камерні твори. Карабіц був чудовим мелодистом, автором багатьох популярних пісень. Крім композиторської та педагогічної діяльності, я вважаю його великим громадським діячем, одним із фундаторів фестивалю міжнародного рівня — «Київ Мюзик Фест», який презентує Україну у світі. Він опікував своє дітище до останньої хвилини, навіть будучи дуже хворим. З ним пов’язане становлення конкурсу молодих піаністів ім. Володимира Горовіца. Завдяки маестро ім’я цього видатного музиканта, який емігрував до Європи, а потім жив у Америці, але народився у Києві, повернулося на батьківщину. Як голова журі, він зумів відкрити нових молодих піаністів. Карабіц був динамічною, талановитою, доброю, ввічливою і комунікабельною людиною, світлою особистістю, професіоналом найвищого класу. Він ніколи не гнався за дешевою популярністю. У нього була музична сім’я: дружина — відомий музикознавець, друг і помічниця в усіх його творчих починаннях; син став диригентом, дочка навчається в школі ім. Лисенка — вони продовжують сімейну династію. Я дуже переживав, знаючи, як серйозно хворий Іван Федорович. На жаль, медики не відразу змогли правильно поставити йому діагноз і розпочати лікування. Він консультувався не тільки у наших фахівців, а й за кордоном — в Австрії і Швейцарії. У минулому році композитора висували на здобуття Шевченківської премії. Але через внутрішні розбіжності серед членів комітету він її так і не отримав. Мені здається, що почуття заздрості йому не було властиве, а ось Івану Федоровичу багато колег заздрили.

Левко КОЛОДУБ, зав. кафедрою композиції Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського:

— Вже зі студентських років Іван Карабіц відрізнявся цілеспрямованістю, прагненням знань і талантом. Його «Сад божественних пісень» — твір національний за мелосом і за змістом. Саме з написанням цього твору молодий композитор вийшов у лідери. З його ім’ям пов’язували надії на розвиток сучасної української музики. І Карабіц їх виправдав своєю подальшою творчістю. Він був організатором «Київ Мюзик Фесту» і зумів захопити своєю ідеєю не тільки музикантів нашої країни, а й українських американців — Вірко Балея (композитора і диригента) і мецената Мар’яна Коца, що дозволило розширити міжнародну географію фестивалю. З кожним роком концерти і конкурси, організовані Карабіцем, підвищували свій авторитет серед фахівців і користувалися величезним інтересом у масової публіки. Наприклад, на п’ятому «Фесті» він придумав провести конкурс серед композиторів. Отримати на ньому нагороду вважалося престижним, адже це означало визнання колег по творчому цеху. Восени минулого року маестро провів у Чернігові концерт української музики. По суті, його можна назвати виїзним засіданням Союзу композиторів України. Ми їхали автобусами, на зворотному шляху зупинилися передихнути і влаштували імпровізований пікнік. Іван Федорович був дуже уважний до музикантів, жартував, і коли я зараз згадую про нього, то перед очима виникає саме та поїздка і його світле обличчя з трохи сумною усмішкою. Звістка про смерть маестро викликала шок у всіх, хто знав Івана Карабіца. Його поховали на Байковому кладовищі. Це місце, де знайшли спокій багато діячів української культури — поряд могили композиторів Віталія Губаренка і Миколи Дремлюги. День прощання був не по-зимовому теплим, майже весняним, і від цього у мене стиснулося серце — рано Карабіц пішов із життя, скільки міг ще зробити...

Але пам’ять про творця буде жити доти, доки звучить його музика. У своїй передмові до «Голосіння» композитор написав: «Між живими і тими, хто відійшов, постає Пам’ять, без якої немає майбутнього», — ці слова ми можемо вважати його заповітом нам і майбутнім поколінням.