Модні штучки от кутюр
Навіть найкращі антрепризні спектаклі прийнято вважати не більш ніж такими собі модними штучками вийнятково для широкого вжитку, які, отож, до високого мистецтва стосунку не мають. Однак, схоже, це переконання не таке вже й безперечне. Нещодавно його грунтовно похитнув Валерій Фокін і його «Старосвітська любов» з Лією Ахеджаковою та Богданом Ступкою, тепер ось спектакль «Колекція Пінтера» Володимира Мірзоєва, який у Києві показала продюсерська компанія «Театр «Доміно». Обидві ці постановки зовсім різні, хоч спільне, втім, є. І Фокін, і Мірзоєв — одні з наймодніших російських режисерів, яким глибоко несимпатичне все масове й касове. І раптом — антреприза. І переконливий результат — і в ній можна створювати цілком якісний художній продукт, який естетська публіка з наполегливого почуття заперечення не бажає приймати. До речі, два показаних у Києві спектаклі «Колекції Пінтера» — яскраве тому підтвердження. На першому — суцільне ляскання дверима. На другому — захоплена увага. Щоправда, самі актори згодом визнали, що першого дня не могли подолати деякої скутості, зате наступного — розігралися. От і не вір після цього у взаємовплив публіки й учасників спектаклю, які всі як на підбір і самі по собі — модні штучки (нехай проститься мені деяка вільність щодо термінології, та що вдієш, якщо так воно і є).
Ну, скажімо, Валентин Гафт (як це не дивно, кажуть, саме завдяки йому «Колекція Пінтера» і з’явилася) — це мода нескороминуща. На майстерність, на найтонший психологізм, на розум та іронічність, яких не приховаєш, на традиції театру «Современник», зрештою, у якому Валентин Гафт прослужив не один десяток років і який певною мірою ці самі традиції створював і визначав.
Або Олена Шаніна — зірка театру «Ленком». Та втім, будемо справедливими, її талант далеко не повною мірою у рідному театрі, і особливо у кінематографі, використаний. Нове її творче піднесення відбулося саме у постановках культового московського режисера Володимира Мірзоєва.
Гідно доповнює цю модну «колекцію» і Дмитро Харатьян, котрий сприймається широкою публікою радше як кінозірка такого собі полегшеного типу. А враховуючи те, що у спектаклі йому довелося замінити універсального Сергія Маковецького, то можна стверджувати, що зі своїм завданням Харатьян справився на тверду четвірку.
А також — «вахтангівець» Максим Суханов, відомий за фільмами «Ліміта» і «Країна глухих», супермодний актор і неординарний світський персонаж, який з елегантною несуєтністю, навіть деякою лінивою недбалістю поєднує гру в театрі і кіно з дуже серйозним заняттям бізнесом, коли навколишнім невтямки, що є хобі, а що — суть. Не випадково Суханова порівнюють з деякими підприємцями початку століття, які балують себе мистецтвом заради мистецтва, що дозволило, скажімо, братам Третьяковим створити унікальну арт-галерею, не кажучи вже про «хобі» Станіславського.
І нарешті, режисер спектаклю, за яким закріпилася репутація екстравагантного естета. Він підтвердив її і цього разу, звернувшись в антрепризі до драматургії видатного британського автора, інтелектуала і нонконформіста, послідовника абсурдистських традицій Гарольда Пінтера, що також вельми модно. Так, усі герої спектаклю причетні до світу моди. Гафт — директор магазину готового одягу, інші — художники-модельєри. Гафт вбраний у звичайний нудний чорний костюм, співзвучний і логіці дії, і деякій відособленості акторського існування Гафта на сцені. Інші персонажі з’являються у хитромудрих уборах, вигаданих для спектаклю модним (ну, а як же інакше?) художником Павлом Каплевичем.
У театрі абсурду, як відомо, фабула, виявляється, не така вже й важлива. У цьому випадку вона практично анекдотична. Четверо персонажів, серед яких Гафтові відведено роль чоловіка, Шаніній — дружини, Суханову — спокусника жіночих сердець, а Харатьяну — його друга, намагаються з’ясувати пекуче питання — а чи був адюльтер? Він може стати мотивом і для трагедії, і для комедії. Творці спектаклю віддали перевагу комедії. Дуже смішній, часом сумній. І несподівано романтичній. Бо всім нам, втомленим і пересиченим, переляканим жахами реальності й відгородженим від них стіною цинізму, дуже важко, просто неможливо прожити без кохання. Чи хоча б його ілюзії. Чим не модна тема наприкінці століття?
