«Моральна пам’ять людства»

11 січня відзначають Всесвітній день «дякую». І це не тільки чудовий привід для того, аби висловити свою вдячність, а й можливість переосмислити роль цього почуття у нашому житті. Адже, як зазначає один з провідних дослідників цієї теми, професор психології Каліфорнійського університету Роберт Еммонс, часто ми недооцінюємо роль вдячності, зосереджуючи свою увагу на інших аспектах, наприклад, пошуках щастя чи успіху. Проте, переконаний дослідник, саме вдячність є ключем до позитивних змін у нашому житті. У своєму есе «Заплати іншому» (Pay it Forward), дослідник наголошує на двох (хоч їх, ясна річ, існує більше) істотних перевагах вдячності, цінність яких зросла в десятки разів в нинішніх умовах. 

По-перше, вдячність посилює соціальні зв’язки. Ми не тільки даруємо іншим мотивацію продовжувати свої добрі вчинки, а й себе рятуємо від пастки індивідуалізму (коли здається, що все, що ми маємо, це тільки наша заслуга; як наслідок, нівелюється внесок інших людей, які зіграли важливу роль у нашому житті).

По-друге, вдячність, доводить Роберт Еммонс, збільшує почуття власної цінності. Коли ми перестаємо сприймати добре ставлення чи допомогу інших як належне, ми починаємо більше усвідомлювати й цінувати те, що хтось бажає нам добра (підтримуючи словами чи допомагаючи справами). І ми відчуваємо, що нас люблять і про нас турбуються.

Більш того, Роберт Еммонс також наводить слова відомого соціолога Георга Зіммеля, який стверджує, що вдячність — це «моральна пам’ять людства», і якби раптом кожна вдячна дія зникла, суспільство розкришилося б.

Тож вдячність — це феномен, який важливий на багатьох рівнях: не тільки на індивідуальному, а й, наприклад, державному. Адже є багато людей, зокрема, іноземців, яким Україна може і має подякувати. Коли ми читаємо історію Фрітьйофа Нансена, який рятував українців від голоду, Ланселота Лоутона, який казав, що Україна має бути з Європою, Йоганна-Христіана Енгеля, який написав першу наукову працю з історії України (що визнавав ще Грушевський), то ми розуміємо, що навіть у найтяжчі часи, коли була інформаційна блокада, все одно були люди, котрі були з нами. А отже, вдячність — пам’ять, яка додає нам сил.

«День», який відомий стратегічними задумами, не міг оминути цю тему — тож ще в 2019 році з’явилася книга «День вдячності», у якій ідеться і про вищезгадані постаті. «Звісно, кожного року книга видається невипадково. Це частина стратегії газети «День» з перенавчання нашого суспільства. Бо ми ще досі живемо в тому, що було вироблено за нас і ще в минулій системі координат. Тому «День вдячності» – це більше, ніж книга, але, звісно, менше, ніж енциклопедія. Мені хотілося, щоб ця новинка «Дня» стала першим кроком у напрямі великого руху подяки. Бо ми не зовсім добре собі уявляємо, скільки приємного і важливого чекає нас на шляху «розкопок» – кого ж нам вшановувати і кому найбільше дякувати, – поділилася Лариса ІВШИНА, головна редакторка газети «День», авторка задуму книги під час презентації видання у Львові. – Я вважаю, що невдячність – це найгірша рабська риса. Це говорить про наш стан, наскільки глибоко ми думаємо, відчуваємо. Історія Скоропадського – найбільш виразний приклад довгої невдячності української історії. Чому ті, хто створює державу, у нас забуті? А ті, хто її, може, з кращих намірів, але розвалили – згадуються? Я переконана, що сума невдячностей є запорукою неуспішності країни. Згадаймо вражаючий приклад Феофана Прокоповича щодо свого патрона, учителя Івана Мазепи. Це випадок локальної невдячності, який розвернув нашу історію. І я знаю такі приклади з 90-х років. Чи це лікується? Думаю, так: завдяки правдивим знанням, культивуванням чесної пам’яті і обов’язково діям».

У Всесвітній день «дякую» «День» також прагне подякувати усім українцям, які підтримують нашу газету, і ексклюзивно надає можливість прочитати передмову Лариси Івшиної до книги «День вдячності».

СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

Друзі, зараз я Вам поставлю дуже важливе запитання. З чим Ви зустрічалися у своєму житті частіше – з невдячністю чи вдячністю?

Коли я проводила своє невеличке контент-опитування, всі мої знайомі, друзі сказали, замислившись, що дуже часто їм доводилося зустрічатися з невдячністю, і її все-таки, більше. А чому?

Ця книга народилася з тривалих внутрішніх пошуків відповіді на це запитання.

Кожен з нас може пригадати приклади невдячності, які вплинули на наше життя, – це особиста справа. Але чи мають вони значення для української історії?

Я вважаю, що сума «локальних невдячностей» є однією з основних причин спільної неуспішності. Тобто не тільки ворожа агресія, негативна селекція, але є ще щось, що заважає нам досягти успіху.

Бувають і окремі випадки невдячності, які, потрапляючи в колесо історії, збивають його з того шляху, яким треба рухатися. Це епізоди нашої минувшини, коли локальне має вирішальне значення для глобального. Прикладом цього є, може, не для всіх відомий, але надзвичайно повчальний для українців сюжет Феофана Прокоповича й Івана Мазепи.

Ми можемо відповідально твердити, що своєю кар'єрою в духовному світі Феофан Прокопович був зобов'язаний гетьману Мазепі. Справді, ким був 23-річний Феофан, який 1704 року повернувся в Україну після подорожі до Європи? Це Мазепа влаштував його у віці 25 років професором, а потім префектом Києво-Могилянської академії.

Знаючи, що цар, який давно вже збирався позбавити Гетьманщину будь-яких залишків автономії, готовий здійснити свої наміри, Мазепа зрозумів, що єдиний вихід – укласти військово-політичний союз зі Швецією, чиї війська якраз прямували в Україну. Гетьман зважився. У листі 1720 року, написаному Пилипом Орликом, який був безпосереднім свідком виступу Мазепи перед соратниками, до Стефана Яворського, слова гетьмана відтворюються так: «Перед Всезнаючим Богом протестуюся і на тому присягаю, що я не для приватної моєї користі, не для вищих гонорів… але для вас усіх під владою і регіментом моїм зостаючих… для спільного добра матері моєї Вітчизни сердешної України… хочу так з допомогою Божою чинити, щоб Ви з дружинами й дітьми, і Вітчизна з Військом Запорозьким як від московської, так і від шведської навали не загинули».

Для людей, близьких до Мазепи, настав час особистого вибору – з ким вони: з тираном чи гетьманом. За свідченням Миколи Костомарова, Прокопович був украй чутливий до зміни політичної кон’юнктури. «Вдячний учень» не просто перейшов на бік Петра І, він став ініціатором анафеми Мазепі й ідеологом самодержавства (яке потім завдало нищівного удару по основі політичної організації України – Гетьманату). Саме Прокопович був організатором «церковного міністерства», внаслідок чого цар підпорядкував православну церкву собі. А посада патріарха була скасована аж до 1917 року. 

Вражаючий приклад віроломства Прокоповича часто мають на увазі, коли кажуть, що українці побудували Російську імперію. Цей «тренд» усе ще дається взнаки. Є і сьогодні кандидати у «феофани прокоповичі»…

Наслідки такої локальної зради-невдячності стали глобальними й тривали понад 300 років. Увесь цей час Москва жорстоко переслідувала пам’ять про Мазепу.

А пам’ять і вдячність дуже тісно пов’язані, вони одна без одної не існують. Без пам’яті немає вдячності, а без вдячності немає історичної пам’яті. Для нас у «Дні» це дуже важливо.

Майже 400 років тому, 1620-го, перші англійці-переселенці висадилися на території теперішнього штату Вірджинія і, попри морози, брак харчів, вороже ставлення індіанців, дивом залишилися живими. Ця сторінка історії закарбувалася у святі – Дні подяки, що відзначається в останні вихідні листопада й досі є одним із найважливіших у США. Американці дякують, по-перше, Богу, по-друге, своїм предкам, які проявили солідарність й взаємодопомогу, й, нарешті, одне одному – своїй сім’ї, колегам – за толерантність, доброту й розуміння.

Ми, творці цієї книги, «висадилися» на простір почасти зруйнований, насичений інфантильністю. І в цьому є певна складність. Якщо Ізраїль будували ті, хто поїхав, щоб творити свою державу, то Україну мають будувати ті, хто залишаться, очистивши свідомість від застарілих догм. І тому нам потрібно було постійно розширювати розумний простір, підтримуючи гасла «Посіємо – зійде» та «Не втомлюйтеся нести світло». 

Джеймс Мейс, американський історик, директор комісії Конгресу США з питань голоду в Україні, чия доповідь стала справжнім вибухом, уперше відкривши світовому загалу очі на масштаби катастрофи, пережитої українцями, у своєму листі (2003 р.) до Оксани Пахльовської писав: «Ви думаєте, що вони нас почують, зрозуміють, що ми намагаємося сказати, і діятимуть по-іншому? Люди з грошима й владою в Україні не мають жодної культури або усвідомлення чогось, крім власних інтересів, а люди культури не мають ані грошей, ані влади. Певною мірою це відбувається скрізь і завжди, але справжня шкода, завдана цій країні (так само, як перерваний інтелектуальний розвиток, спричинений знищенням чи залякуванням інтелігенції у радянські часи), поставила її в особливо вразливе становище, таке, що зобов’язує нас, людей доброї волі, зробити все можливе».

Автори цієї книги не відірвані від реальності, ми прекрасно знаємо контекст. Але тим більше вважаємо за необхідне втілювати наш задум. 

У своєму інтелектуальному проектуванні газета «День» переживала три різні етапи. Перший – це спроба політичного «квантового стрибка» у 1999 році, коли ми активно підтримували такий шлях, який би унеможливив створення олігархату, й кандидата в президенти, який, на наш погляд (а подальша історія це підтвердила), буде промоутером саме євроатлантичного шляху України. Коли це не вдалося, тоді на одній з редакційних нарад я сказала: «Тепер ми будемо займатися суспільством». Наслідком стала «Бібліотека газети «День» – понад 20 книг, які включають в себе усі вузлові питання, що стосуються історії нашого народу і можуть стати підставою для переосмислення давнього та новітнього минулого. Ми і самі вчилися, і намагалися формувати у читачів знання про себе – оскільки це основа для зміцнення ідентичності, на яку активно нападає наш ворог. Адже Україна на тому етапі була таємничою незнайомкою для багатьох співвітчизників і залишається такою, попри всі зусилля, що докладаються інтелектуалами, зокрема нашими авторами (перша книга серії – «Україна Incognita» – має вже дев’ять перевидань, що засвідчує невтамований інтерес людей до власної історії). Але просто знань недостатньо.

Що більше знаєш, то більше задумуєшся над тим, що було такого особливого в нашій історії, що в нас стільки разів були спроби створення держави й ми зазнавали невдачі. Так, ми живемо на геополітичному перехресті, і це точно той випадок, коли географія вплинула на історію. Але є ще щось. Що саме? Мені хотілося над цим подумати.

Одразу після відвідання Японії я написала статтю «Ідентичність і модернізація». Вона для мене важлива, тому що я зрозуміла, що народи, які здаються нам цілком успішними, ставлять собі запитання: від чого псується національний характер? Це й стало третім пунктом нашої програми у «Дні» – модернізація спотвореного рабством, геноцидом національного характеру, якому потрібно повернутися на ті цивілізаційні рейки, що про них ми пишемо, постійно звертаючись до досвіду, надбаного ще до 1654 року. Ми маємо на увазі звернення до часів, коли створені «Руська правда» Ярослава (близько 1035–1060 рр.), «Повчання Володимира Мономаха» (1120 р.). Там закладені ті правила, які тільки згодом знайшли втілення у Великій хартії вольностей Британії (1215 р.). Окремо варто відзначити той колосальний вплив, яке мало утвердження на наших землях магдебурзького права впродовж XIV–XVI ст. Це наша спадщина.

«Тоді що з національним характером не так?» – запитають наші співгромадяни. Ми говоримо про те, що основна проблема – це століття занепаду, за словами Євгена Маланюка, «ніч бездержавності». Вони не давали шансів сформуватися національній еліті, не культивували високі державницькі поривання. Ще Джавахарлал Неру говорив, що інтелігенція, яка вихована окупаційною владою, є ворогом власного народу.

Маргарет Тетчер у червні 1990 року, за півтора місяці до ухвалення Декларації про державний суверенітет України, нагадала нам про це, сказавши: якщо ви обрали свій шлях незалежності, то йдіть ним; проте ви повинні пам’ятати про відповідальність за свої рішення, а це саме те, чого у вас так довго не було. Це означало, що віднині українці відповідатимуть за себе самостійно. Але є одна важлива обставина – до цього потрібно бути готовим. І це сказав інший британець – Редьярд Кіплінг.

За роки колоніального стану українці втратили багато рис, котрі притаманні людині, яка виросла в цивілізованій системі координат. Кривизна національного характеру на якомусь етапі почала дуже різко проявлятися, тому що українці не тільки до Переяслава, а ще й до Мазепи, до кріпосного права – це були інші українці.

Нещодавно, оскільки видатна актриса театру ім. Івана Франка Наталія Сумська була гостею цьогорічної Літньої школи журналістики, я вирішила сходити на «Кайдашеву сім’ю» за її участі. І несподівано для себе зрозуміла, що на сцені зовсім не водевіль, я відчула там елементи тяжкої драми, коли народ не жив, а виживав. Що є історія «Кайдашевої сім’ї»? Це історія вегетативного існування, де немає місця для розмов про вищі цінності, де порушена система координат, ієрархія, де діти не визнають авторитету батьків, де вони зайняті тільки тим, що намагаються розділити надбане, де не передаються в спадок цінності. Нічого не бачать, окрім скринь і землі, яку треба поділити. Повністю зруйновані людські стосунки – тому що не закріплюються животворні людські цінності, вдячність насамперед.

Той, хто вихований у рабстві, переважно не має вищих цінностей. Тому цитата із щоденника Толстого, що «для раба нет великого человека, потому что у него свое представление о величине», у цьому контексті є дуже важливою. Саме таке «представление о величине» українцям системно насаджувалося…

Пригадала у зв’язку з цим думку, яку висловив Павло Скоропадський в умовах, коли Гетьманат хотіли повалити й він не відчував підтримки, на яку розраховував: «Що ви хочете від народу, вихованого театром?». Думаю, він мав на увазі малоросійський театр. Утім, що ще могло тоді, в умовах Емського указу, заборон на все українське (високе українське!), пробитися до людей? І ясно, що такий репертуар – водевілі, малоросійські комедії –спотворили смаки й бачення українцями самих себе. Звичайно, вже був класичний український театр Карпенка-Карого, Кропивницького, але трагедія в тому, що через цензурні заборони він, а тим більше театр Шекспіра чи Шиллера рідною мовою, не міг бути відомий більшості народу.

До слова, історія Гетьмана Скоропадського – це ще один приклад вражаючої невдячності, оскільки людина, яка власне створила Українську державу, так і не була пошанована нею. Навіть тепер, через сто років.

Газета «День» привернула увагу суспільства до історії Гетьманату, проголосивши 2018-й роком Скоропадського, підготувавши й видавши книгу «Ave». Але ця тональність ще не підхоплена суспільством.

Хіба може бути стійкою система країни, у якій почесті віддаються не державникам, а тим, хто, може, не бажаючи того, все ж зруйнував тодішню нашу державу?

Конкуренти, схоже, добре вчать нашу історію і знають українські слабкі місця. Тому й після розпаду СРСР Росія захотіла привласнити собі всі типи державності, а в Україні стимулювати всі прояви Руїни. У передмові до «Україна Incognita» у 2002 році я писала: таке відчуття, що в Україні постійно діюча «чорна рада», яка не дає піднятися справжній еліті.

Симптоматично, що один з авторів нашої книги, глибокий вчений Юрій Терещенко на запитання «Де ж ваші послідовники, де школи? Що заважає їм сформуватися?» зі справжньою чесністю відповів: «Мені здається, що в нашому суспільстві є дуже впливові аморальні сили».

Що живить ці сили? Вважаю, що насамперед – олігархічна система, яка склалася в Україні у 90-ті роки ХХ ст.

20 років тому вийшла книга Євгена Марчука «П’ять років української трагедії», яка певним чином пояснює, чому Україна збилася зі шляху, відтворюючи свою незалежність. Там є така теза: «Проголошення ідеї цивілізованого суспільного розвитку з використанням механізмів протилежної руйнівної дії. Це суть державної політики, що проводиться в Україні з 1994 року».

Олігархат – це явище, яке ще потребує своїх дослідників, але саме він загальмував розвиток держави, виконуючи роль внутрішнього колонізатора в країні, яка щойно звільнилася від колонізації зовнішньої.

Тож маємо ситуацію, яку добре передає фото, що було на одній з наших фотовиставок і мало назву «Лісова пісня. Реквієм». На ньому зображено «місячний пейзаж» після старань бурштинокопачів на Волині. Щойно олігархат дав поштовх для розвитку давніх «законсервованих» вірусів – бо ж він не потребував кращих рис, ще більше заганяючи їх у підпілля, просуваючи, відтворюючи, навпаки, найгірше – вони почали руйнувати людину. А зруйнована людина руйнує навколо себе все.

Щоб здійснити духовний трансфер для переходу зі стану, коли чекають всього від усіх інших, а допомогу сприймають як належне, нам потрібно усвідомити: невдячність – це найгірша рабська риса. Як застерігав апостол Павло: «Люди стали невдячні – отже, надійшли останні часи».

Коли чую, як говорять про «державу в смартфоні», то пригадую той пародоксальний вислів, що ми настільки відстали, що тепер можемо випередити. Ця ідея може бути цілком плідною. Тільки головне питання-застереження: «Що ми повинні взяти з собою в «смартфон?». Це не має бути «тривожний рюкзачок», який поспіхом склали й кудись побігли. Треба наперед подумати, що нам знадобиться з ціннісної спадщини в майбутньому. Яку закріплену, інституціоналізовану пам’ять ми повинні взяти з собою?

Не можна забувати і про «тверді копії». Бо цифрова інформація, хоч якою вважається прогресивною, з часом знецінюється. Манускрипти ж через тисячоліття дійшли до нас. «Тверду копію» держави з кордонами, елітою, повагою до армії, мовою треба зберегти. Так само як і консервативні цінності, що вціліли, показавши свою життєздатність, попри століття бездержавності й тиску.

Ще варто взяти новонабуту рису – вдячність, а не прокльони попередникам. У нашому минулому є ті, кому потрібно дякувати. І особливо варто дякувати тим, хто в тяжкі часи простягнув нам руку.

…Задум цієї книги в мене з’явився давно, але ще одним з поштовхів стала історія з Мері Робінсон – президентом Ірландії (1990–1997). Беручи інтерв’ю для «Радіо Свобода», журналістка Марія Щур запитала її, чому вона приділяє уваги давнім – півтора століття уже минуло! – подіям, коли голод в Ірландії відібрав життя у пів мільйона чи півтора мільйона ірландців із тодішнього восьмимільйонного населення й сотні тисяч ірландців стали емігрантами? Мері Робінсон відповіла: «Тому що я думаю, що пам’ять і розуміння травми і горя, що сталося в минулому, дуже важливе для сучасності, бо воно виростає з тих подій. Під час мого семилітнього президентства ми відзначали 150 річницю тих страшних трьох років голоду. Наш підхід був комплексний і масштабний. Кожна школа мала свій проект, кожна громада мала свої заходи. Я особисто відкривала багато пам’ятників в Ірландії, в Канаді, в Сполучених Штатах та Австралії саме тому, що пам’ять є такою важливою. Це частина нашої сумної історії – вона в нашій літературі, в наших піснях, у наших оповіданнях…

Тоді, навесні 1847 року, в штаті Оклахома американське індіанське плем’я Чокто відзначало свою сумну річницю – 10 років відтоді, як їх вигнали з рідної землі. Ми не знаємо, як до них дісталася вістка про те, що на далекому острові голодують люди, але вони дізналися, що третій рік поспіль у цих людей неврожай, і вони зрозуміли. Це плем’я зібрало 173 долари і послало їх на допомогу жертвам голоду в Ірландії. Ми знаємо це, бо британська вікторіанська адміністрація занотувала, що ці гроші прийшли і пішли на допомогу голодуючим. Тоді впродовж відзначення 150-ліття голоду я поїхала в Оклахому як президент Ірландії, зустрілася з племенем Чокто і подякувала їм від імені ірландського народу. Тепер я, мабуть, єдина жінка в історії – почесний вождь племені Чокто. Про шляхетні вчинки також потрібно пам’ятати».

Завжди кажуть, що провина не має часу давності. Вдячність, я думаю, теж. Для нас цей приклад дуже важливий, тому що за всієї відмінності історичних доль, у нас є подібні трагічні сторінки історії. Це дуже зближує і дає нам певний досвід – як можна виправити травми минулого.

Водночас важливим є зауваження журналістки Марії Щур про те, що американські індіанці не мали можливості допомогти українцям, бо інформація про Голодомор не могла вийти за межі СРСР. Ось у цьому суттєва відмінність. Українські села були оточені загонами військових. Це було найбільше табу, яке не наважувалися порушувати навіть найсміливіші люди свого часу. Зокрема, і в Анни Ахматової – з її відомою поемою «Реквієм», де вона сміливо писала про 1937 рік і про шини чорних «марусь» серед ночі, які забирали людей, – ніхто не знайде жодного рядка про знищення селян України. Тим більшою повинна бути наша вдячність тим, хто ці слова знайшов, сказав.

Поодинокі голоси прозвучали на захист України, яка переживала тоді найбільшу зі своїх катастроф. Тому що люди страждають від війн, стихійних лих та інших нещасть. Але тільки геноциди мають на меті зламати характер. Вплив геноциду поширюється не тільки на тих, хто фізично загинув і їхніх рідних, а й на тих, хто брав у цьому участь (бо не лише з Петербурга, Москви прийшли продзагони), хто відводив очі, щоб не бачити й навіть 70 років потому закривав вуха, щоб не чути, не співчувати й не пускати це знання у своє серце. Це проблема розділеного суспільства. Тут є та лінія розподілу, що пройшла ще з того часу, яку ніхто не фіксує, не хоче бачити: бо розділення насправді проходить не по Дніпру. Той факт, що досі хтось хоче поставити в Запоріжжі пам’ятник Сталіну, або те, що відбувається нині на Донбасі, – це і є відтерміновані наслідки геноциду, докази того, що геноцид на цих землях був, і передумова нового, який зараз здійснює Кремль.

Нам потрібно завжди усвідомлювати, що над українцями у ХХ ст. реально висіла загроза знищення. Це зафіксовано у страшному передбаченні італійського консула Серджіо Ґраденіґо, висловленому в дипломатичному донесенні Муссоліні, яке справдилося, на щастя, лише частково: «З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії» (Голод і українське питання // Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932-1933 роки /упор. Андреа Ґраціозі. – Х.: Фоліо, 2007).

Це було донесення дипломата, але наскільки ж вичерпно воно описувало те, чого прагнула Москва! Проте свій документ Ґраденіго надіслав закритою поштою: пробитися у відкритий простір було надзвичайно тяжко через інформаційну блокаду Москви. Скажімо, Казимир Малевич був чи не єдиним художником, у чиїй творчості відбився Голодомор. Тільки ж довгий час не здогадувалися, що зміни в його творчості зумовлені саме цією трагедією. Коли в 30-х роках на його полотнах селяни стали невагомими, без облич, рук, мистецтвознавці з різних країн не могли збагнути, чому так разюче змінилися селяни Малевича. І тільки тоді, коли відкрився український аспект Малевича, це стало зрозумілим.

Може, цей приклад дасть змогу нарешті усвідомити, що в країни тоді було дуже мало союзників. Порушити змову мовчання в той час могли тільки такі люди, перед сталевістю характеру яких повинен схилятися кожен. Лічені одиниці пробивалися крізь блокаду. Заради правди, істини, співчуття вони йшли напролом і говорили те, про що інші мовчали. Одним із таких сміливців, від кого чи не найперше інформація про Голод в Україні прозвучала у відкритому просторі на весь світ, є Гарет Джонс (який, нагадаємо, трагічно загинув після того, як порушив табуйовану тему про Голодомор – чи ж випадковою була його смерть?). Гарет Джонс приїхав у СРСР, побачив, що тут відбувається, дійшов до прем’єр-міністра Макдональда й написав правду в пресу.

Ця лінія розподілу стала визначальною на століття наперед між сучасними «гаретами джонсами» (для яких правда – найцінніша) й «волтерами дюранті» (журналіст, який «описував події у СРСР, що насправді «відображали офіційні погляди радянського уряду»), котрі не бажають бачити російську агресію на Сході України й політику Кремля щодо України, яка системно реалізується. Тому історія Гарета Джонса – одна з ключових причин, чому ми мали видати цю книгу.

Ми повинні розуміти хто, де, у яких країнах був з нами. У Норвегії – Фрітьйоф Нансен (його ім’я дало назву цілому явищу – «нансенівський паспорт», завдяки якому мільйони людей врятувалися у ті темні часи), у Великобританії – Ланселот Лоутон, який ще 1935 року говорив, що миру в Європі не буде доти, поки «українська проблема не знайде належного вирішення». Тобто поки Україна не з’єднається з континентом. І драматизм цього моменту загострюється, коли представники королівського дому Британії, традиції якого ми щиро шануємо, анонсують своє «європейське турне» і починають його з Польщі. Отже, країни на схід від Польщі – це ще досі не Європа?

Звісно, процес української євроінтеграції дуже складний. Відповідальність за це лежить насамперед на наших політиках. Утім, є правда в тому, що деякі політичні кола Заходу за інерцією не хочуть бачити європейськості в Україні, а тому й Україну в ЄС. Тож тим більшим є наш обов’язок подякувати людям, які бачили Україну в Європі, навчали і пророчо застерігали. Зрозуміло, ми в Радянському Союзі не мали можливості їм подякувати. Але тепер зобов’язані.

Якби я була президентом, то поїхала б в Оклахому. Так, індіанські вожді не могли нам у 1933 році послати 173 долари, як ірландцям, але в 1990-ті, у часи відтворення української незалежності, вони послали нам видатну Людину. Вісім років Джеймс Мейс пропрацював у «Дні», і це для багатьох була революція світогляду. Для мене він був набагато ближчим, ніж більшість співвітчизників-журналістів. Я називаю його прихід в газету  відкриттям «другого фронту» в боротьбі проти «нелікованого» сталінізму й табуйованих тем, надзвичайно важливих для України, серед яких Голодомор є визначальною.

Щороку, коли настає четверта субота листопада, ми з тривогою вглядаємося у вікна навколо нас – чи стає більше свічок пам’яті. Нагадаємо, після того як Джеймсу Мейсу дали лише п’ять хвилин, щоб виступити з трибуни українського парламенту, він опублікував у «Дні» свою колонку «Свічка у вікні» (18 лютого 2003 року). Вона, як мені здається, повинна бути обов’язкова для вивчення у всіх школах і вишах України. У ній Джеймс Мейс писав: «Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (четвертої суботи листопада) визначити час, коли кожен громадянин цієї землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих. Це було б гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, який став священиком в Америці: «...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?». Навіть сім десятиліть опісля свічка, що мерехтить у вікні, видається мені гідною відповіддю».

І тут питання до сучасного українця: спромоглися ми на цю гідну відповідь?

Без того, щоб знати, кому маємо бути вдячні, ми свою «систему координат» не виправимо. Тож почніть з того, що скажіть «дякую» саме тому, кому належить сказати. Не витрачайте свою вдячність без розбору – це дуже дорогоцінний дар. Навіть якщо цих людей уже немає з нами, скажіть: «Валеріє Новодворська, дякуємо вам за те, що ви казали: «Бережіть Україну, вона – надія людства»».

Звичайно, у нашій книзі далеко не повний перелік тих, чиї життєві долі ми маємо вивчати й пам’ятати, але це перші кроки й напрям. Книга складається з трьох частин. Перша – про події, постаті, ідеї. Про людей, які бачили Україну на карті світу, допомагали їй, розуміли її цінність. Це стосується дуже маловідомих сторінок української історії. Наприклад, Великих князів Литовських, Капетингів – королів Франції, італійських та французьких мандрівників-друзів України. Ми прагнемо повернути сприйняття України й української історії у світі. Здавалося б, де Кромвель, Французька революція, а де Україна? Але цей зв’язок був повсякчас. Усвідомлення його – також гарні ліки проти провінційності й меншовартості, від чого нас застерігав Юрій Шевельов у знаменитій статті «Москва, Маросєйка». А друга та третя частини – про постаті, які приходили нам на допомогу в найскрутніші часи, вже ближчі до наших днів.

Ми показуємо, де є «артезіанські свердловини», з яких можна взяти реально чисту воду, яку не засмітили всі популістичні віяння, з їхніми «як-небудь і по-простому». Українці не раз були в тяжких обставинах, і коли люди, не маючи з нами навіть кровної спорідненості, відчували потребу простягнути руку підтримки, наш обов’язок бути здатними подякувати. Навіть якщо це здається не таким суттєвим зараз.

Це важливо не тільки для пам’яті цих людей: Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), який міг би бути нашим королем; Єжи Ґедройця, який навчав поляків зосереджуватися на собі й полишати мрії про Львів; Івана Павла II – Папи Римського, який надихав українців у Києві та Львові гаслом «Не бійтеся»; Джона Маккейна, який з усіх публічних майданчиків закликав підтримати українців не лише словом, а й зброєю… Але більшою мірою вдячність важлива для нас. Вдячність – це могутній вітамін росту нації.

…Для мене прикладом вдячності є моя мама. На кожен порух добра від людей вона прагнула відповісти незмірно більшим добром. Завжди. Вона нічого і нікого не залишала без віддяки. Як на мене, вміти бути вдячним – це прокладати рятівну стежку між Сциллами і Харибдами в нашому житті, щоб вийти до того стану, коли ти відчуваєш, що твориш радість і можеш бути щасливим. Ось те мамине, сказане вранці: «Діти, вставайте, погляньте, який сьогодні гарний день!» – це відкриття дверей в інший світ, де ти завжди дуже багатий.

Мені видався так само співзвучним вислів сучасного українського філософа, автора «Дня» Андрія Баумейстера, який сказав: «Лише той, хто вміє дякувати, внутрішньо спокійний. У його душі панує мир. Він радіє таланту іншого, приймає слова і вчинки іншого як незаслужений дар. Такими ж дарами для нього є дерева і квіти, хмари в небі, кіт, що гріється на сонці, шерех листя, запах скошеної трави і багато іншого, що пропонує нам світ щоденно і щомиті. Безцінним даром для нього є любов іншої людини. Як великий дар він приймає життя… Тільки вдячна людина по-справжньому щаслива. Тому так важливо вчитися бути вдячним…».

Слово «дякую» – це лише необхідний мінімум. Але ще більш цінною є вдячність як дія. Кожен може запитати себе: «Що я можу зробити, щоб виявити свою вдячність?». Придумали? І зробіть це – не приховуйте свої найкращі риси 

Прошу вважати цей «концептуальний смайлик» теплою, щирою вдячністю тим, хто всі ці роки супроводжує творчий процес «Дня» не тільки участю, добрим словом, а й діє згідно з заповітом великого мецената Євгена Чикаленка, який казав: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені».

З любов’ю

Лариса ІВШИНА (ЖАЛОВАГА)

20 серпня 2019 року