Мова влади і мистецтво пам’яті
У Росії відзначили 70-річчя перемоги у Сталінградській битві. Волгоград заради цього перейменували на Сталінград (на один лише день, на щастя), реконструкцію взяття у полон фельдмаршала Паулюса виконували кілька разів підряд. У нас цю подію відзначали теж.
Пару років тому в моєму районі, біля метро «Мінська», посеред широкого газону, який перетинає вулиця Маршала Тимошенка, раптом розпочалося будівництво. Розчистили майданчик, насипали невисокий пагорб, який прикрасили камінням, декоративними рослинами, щебінкою. Це не могло не привернути уваги: невже тут, на засидженому кіосками і засипаному сміттям перехресті створять справжній японський садочок?
Минув день, і одного не зовсім прекрасного дня я побачив результат.
На пагорбі сиділо двоє бронзових людей у військовій формі. Вони дивилися на бронзовий казанок, підвішений над тим, що, за задумом чергового генія київської монументальної скульптури, мало символізувати собою багаття. Останнє авторові явно не вдалося — тож, щоб було зрозуміло, що до чого, увечері на пагорбі вмикаються зелененькі ліхтарики, котрі підсвічують бронзових вояк, а під казанком світить червона лампочка аварійного освітлення. Багаття ж. Щоправда, доволі скоро лампочка перегоріла, і тепер вечорами зеленкуваті солдати меланхолійно медитують на чорну пляму в центрі композиції.
За радянських часів єдиним безумовним досягненням, яке змогли присвоїти собі комуністи, була перемога у Другій світовій війні. Як наслідок, вони не скупилися на різноманітне увічнення цього факту. Весь СРСР залили і завалили бронзою, гранітом, бетоном, гіпсом — сотнями, тисячами пам’ятників, щороку дедалі бездарніших. Спочатку ці соцреалістичні відклади здавалися нудними до головного болю, потім смішними. Тепер інакшого відчуття, окрім роздратування, вони не викликають. Соціалізм давно спустив дух, а соцреалізм чомусь ні.
Сперечатися з нашими монументалістами, доводити їм, що буквальна подібність необов’язково є найкращим образним рішенням (та й з подібністю теж великі проблеми) — марна річ, бо направду суперечка йтиме не зі скульптором, а з начальником, котрий затверджує ці бетонно-металічні шедеври. Як наші начальники реагують на критику, можна було пересвідчитись минулого року в Керчі, коли місцевий голова у відповідь на зауваження, що новий пам’ятник на честь 69-ї річниці Керченсько-Ельтігенської десантної операції є потворним (уточню: кричуще потворним) обізвав журналістів (цитую мовою оригіналу) «ублюдками», «дебілами» і «говнюками».
Інакше кажучи, у нас смак офіційного митця — це смак чиновника. Тому більшість того, що у нас роблять до офіційних дат — від скульптур до концертів — є ментальними випорожненнями малоосвічених, безкультурних, але, на жаль, наділених владою людців.
Одним із моїх найсильніших вражень від нещодавньої поїздки до Лондона є монумент, присвячений жінкам Другої світової. Це прямокутна металева брила майже сім метрів заввишки, по боках якої висять відлиті з бронзи уніформи й головні убори британських жінок часів війни — шинелі, плащі, комбінезони, протигазні сумки, пілотки, каски, шоломи. Просто одяг і головні убори. Високе меморіальне мистецтво, пам’ять у чистому вигляді. Нічого зайвого — але пронизливо до кісток.
Пам’ять про війну — це найперше пам’ять про її жертв і про тих людей, на чиї плечі вона лягла страшним тягарем. Це співчуття і спорідненість у біді, а не в пафосі. У нас пам’ять про людські страждання повністю і без винятків витіснена пропагандою на користь начальства. Поки так буде — залишатимемося у цій війні переможеними.
