Наближаємо час Святослава Хороброго і Володимира Великого… (Оновлюється)

Щойно у Дзеркальній залі величного Палацу Потоцьких у Львові завершилась перша презентація цьогорічної новинки Бібліотеки «Дня» - книги «Сестра, моя, Софія…» Захід став однією з найбільш яскравих подій Форуму видавців. Десятки фото- та телекамер, багато гостей стояли просто в проходах. Обмеження були й в часовому вимірі: 45 хвилин – це болісно мало для того, щоб обговорити такий масштабний проект, а тим паче - щоб відреагувати на всі реакції, які повсякчас зринали в залі. Однак завдяки вправному модеруванню постійного автора «Дня» й викладача Львівського національного університету ім. І. Франка Юліани Лавриш розмова вийшла напрочуд вагомою та змістовною.

«Презентація книг газети «День» на  Форумі видавців вже стала хорошою щорічною традицію, – розпочинає зустріч Юліана Лавриш. – Сьогодні перед вами зовсім нова книга «Сестра, моя, Софія…», яка буде вести нас історичними та духовними магістралями між Україною та Болгарією. Цей рік – ювілейний для газети. 11 вересня  редакція відсвяткувала 20 років з виходу першого номеру. 2016 – рік читачів газети «День». Проект, який ми сьогодні представляємо, утворює смисловий ланцюжок з багатьма іншими проектами. Якщо минулого року в цій залі ми обговорювали відносини між Україною та Візантією, то сьогодні – між Україною та Болгарією. Для  мене особисто, як одного з авторів, цей проект відкрив дуже багато нових горизонтів». 

Учасниками заходу стали головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА, автори – Сергій КОТ, Петро КРАЛЮК, Олена ЧМИР, Андрій ЛЮБКА та упорядник видання Ігор СЮНДЮКОВ.

«МИ ПРАГНУЛИ ПІДКРЕСЛИТИ ПОТРЕБУ ІНШОГО СТАНДАРТУ ДИСКУСІЇ»

«Переконана, що читачі «Дня» – це золотий запас країни, люди, які мислять широкими горизонтами й здатні читати інтелектуальні тексти, – розпочала свій виступ головний редактор «Дня» й автор ідеї видання Лариса Івшина. – Не лише читати, але й робити практичні кроки – підтримувати газету в її починаннях. Коли мене питають, як вам це вдається, я відповідаю – завдяки тому, що в Україні є, можливо, ще не цілком відрефлексована, не «підсвічена» свідома частина суспільства. Цей народ безумовно заслуговує кращого управління і кращого життя. Хочу подякувати всім, хто протягом 20 років читав і передплачував, поширював знання про газету. Хочу також подякувати людям, які надрукували наше видання – компанії «Адеф». Книга «Сестра моя, Софія…» – це особливий інтелектуальний продукт. Мені здається, що такої книги у нас іще не було. Цією книгою ми прагнули підкреслити потребу іншого стандарту дискусії. Переконана, що журналісти повинні говорити про те, чим живе країна, чим вона має жити, як вона повинна мислити себе в категоріях тисячолітньої цивілізації. Насправді, наша книга розповідає про Україну через призму Болгарії. Хочу подякувати упорядникам і авторам цього проекту. Серед авторів видання – дуже багато імен, якими пишається українська наука й я дуже хочу, щоб вони також стали надбанням української журналістики. «Сестра моя, Софія…» - це книга про те, чому Святослав Хоробрий хотів перенести столицю з Києва на Дунай, про взаємні впливи українців та болгар. Драгоманов, який свого часу створив у Болгарії цілу наукову школу, так підготував місцеву інтелектуальну публіку, що саме Болгарія першою визнала УНР. Народ, який сам навчився впродовж століть зберігати пам'ять про свою державність, високо цінував поривання України стати державою. Чи знають про це широкі кола українців? На жаль, ні. Саме зять Драгоманова став першим послом Болгарії при уряді УНР. Таких надзвичайно цікавих історичних фактів в цій книзі ще дуже багато.  Водночас вона має дуже серйозний суспільно-політичний вимір. Хочу також звернути вашу увагу на наш фірмовий браслет, який є супроводом до книги. Ювелірний Дім ZARINA спільно з нашою художницею Анною Гаврилюк допомогли реалізувати цей задум. На браслеті ви можете побачити маленьку срібну монетку, на якій зображена перша літера глаголиці – алфавіту, який ми отримали за посередництва Болгарії. Починаємо з «азів»! Це – також про книгу «Сестра моя, Софія…».

«ЦЯ КНИГА МАЄ СТАТИ ДОРОГОВКАЗОМ ДЛЯ ВСІХ НАС»

«Зізнаюсь, коли Лариса Івшина запропонувала мені взяти участь в проекті, я дещо здивувався – чому саме Болгарія? – розповідає проректор Національного університету «Острозька академія» й один з авторів видання Петро Кралюк. – Звісно я знав, що багато болгар живе в Україні, що українці часто їздять відпочивати в Болгарію. Знав, що  болгарські книжники мали вплив на прийняття християнства Київською Руссю.  Але тільки, коли «День» почав друкувати статті на болгарську тему, я зрозумів, наскільки насправді важливою є Болгарія. Як і Україна, це – постколоніальна країна, яка багато років знаходилась під владою іншої держави, яка цілком свідомо намагалася знищити цей народ, здійснити денаціоналізацію. Досвід Болгарії – дуже важливий для нас. Перед тим, як стати членом НАТО та ЄС, Болгарії довелося пройти доволі травматичний шлях. Мені здається, що на нас чекає теж саме. Але досягнути може лише той, хто йде – попри всі труднощі. Переконаний, що ця книга має стати дороговказом для всіх нас».

«ДЕНЬ» СВОЇМИ ПРОЕКТАМИ ПРАГНЕ СФОРМУВАТИ ФУНДАМЕНТ НАШОГО СВІТОГЛЯДУ»

«Щороку навесні завжди намагаюсь розгадати загадку – яким буде вектор ідей Лариси Івшиної цього року, – розповідає співробітник Інституту історії України НАНУ Сергій Кот, який також виступив в ролі автора книги «Сестра моя, Софія…» - Коли почув про Болгарію, теж спершу здивувався. Але потім зрозумів, що головний редактор газети «День» своїми проектами прагне сформувати фундамент нашого світогляду. Вони допомагають українцям відкривати свої витоки. Після Константинополя наступна сходинка цього фундаменту – це безумовно Болгарія. Вона має стати одним з наших стратегічних векторів. Через схожість історичних доль, через спільні труднощі, які доводиться долати, спадщину СРСР (недарма Болгарію зневажливо називали 16 республікою). І раптом Болгарія дуже тихо, спокійно вислизає з цих «обіймів» й стає невід’ємною частиною Європи. Можливо, саме тут – зразок для подальшого поступу України? Начебто непомітно, без зайвого галасу Болгарія подолала цей важливий шлях. Історія від 5 століття н. е.  і далі – це маловідомий «котел», але ж і наші витоки там! Я знайшов у цій книзі багато нового для мене матеріалу. Вона має стати підручником не лише для учнів та студентів, але й для дипломатів – адже показує, де саме нам треба шукати стратегічних партнерів. Болгарія – це наш південний коридор у Європу».

«ЦЕ – КНИГА ПРО ПОШУК ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ВИБОРУ»

«Для мене ця книга була найбільш непростою з усіх, – пригадує упорядник видання Ігор Сюндюков, – В процесі роботи над нею я сам навчався. На мою думку, це  найкращий шлях до читача – йти поруч з ним. Це – книга про пошук цивілізаційного вибору. Болгари постійно зазнавали зазіхань т. зв. православного євразійства, але прийшли до європейського християнського вибору. Про це, зокрема, йдеться в статті Оксани Пахльовської. Наприкінці 18 століття в Болгарії знайшовся Паїсій Хілендарський – просвітитель, якого в історії Болгарії можна порівняти з нашим Тарасом Шевченком. Він поставив просте питання – хто ми є? Згадаймо, яка історія, культура за нами. Це – був заклик до звільнення. На завершення хочу сказати, що ми також прагнули, щоб книга читалася з цікавістю та легкістю. Беру на себе відповідальність стверджувати, що в ній немає жодної сірої, нецікавої сторінки».

«ЦЯ КНИГА ВІДКРИВАЄ ДЛЯ НАС БОЛГАРІЮ І НАС ЧЕРЕЗ НЕЇ»

«На відміну від попередніх виступаючих, я – «молодий» автор газети «День», - розповідає директор Центру болгарської мови, літератури і культури при Київському національному університеті й один з авторів видання Олена ЧМИР. -  Проте, оскільки я фаховий болгарист і вже понад тридцять років займаюся болгаристикою, для мене поява цієї книги не викликала жодного здивування, для мене це було закономірно. Те, що про Болгарію треба говорити широко для інтелектуальної громадськості України, для мене це абсолютно логічно. Звичайно, коли ти все життя цікавишся мовою, культурою, історією певного народу, його зв’язками з твоїм народом, можна говорити дуже багато. Мене цікавить передусім, звичайно, болгарська мова, історія мови, історія слов’янської писемності - саме ці теми я вивчаю. Безперечно українські зв’язки з Болгарією  завжди залишалися в тіні того, що називається «вічна дружба» з російським, а потім радянським народом. А це, безперечно, несправедливо. Коли я була в Болгарії, гуляючи в Приморському парку, побачила табличку з тризубом, де написано: «Українцям, які віддали своє життя в боротьбі за незалежність Болгарії». І цих українців було дуже багато. Ще починаючи з XIV століття, можна згадати київських митрополитів Григорія Цамблака, Купріяна – вихованців Тирновської книжної школи. У нас все це ще не відрефлексовано. Думаю, ця книга якраз і розставляє історичні акценти, вона відкриває для нас Болгарію і нас через неї. Окрім того, звичайно, мені здається це не є масовим знанням, що в Україні проживає найбільша болгарська діаспора в Болгарії. Я завжди кажу, що болгари, українські болгари змогли розвивати свою мову, свою культуру тільки в ті моменти, коли Україна демократизувалася. Це процеси коренізації 20-30-х років. В 1986-му році я робила один з перших посібників для шкіл в районах тотального проживання болгар, тому знаю, що тільки коли демократизується Україна, болгари отримують можливість розвивати свої національні культурні права. На жаль, цей регіон дивиться переважно російське телебачення. Не всі звичайно, є багато українських патріотів, але масова свідомість орієнтована на ці давні стереотипи. Тому ця книга, звичайно, повинна дійти до Бессарабії, до шкіл, гімназій, Одеського університету, до міністра освіти і науки. Дуже прикро говорити, але цього року в Київському університеті, який є бастіоном нашої української болгаристики не було набрано групи болгаристів. Не має також сербістів. У нас не масова спеціальність, вона вузька, але ми повинні бути. Повинні бути люди, які, наприклад, на початку 90-х стали співробітниками нашого Міністерства закордонних справ. Це Аня Тертична, Юрій Лисенко та інші. Хочу побажати нашій книжці довгого, широкого шляху до читача і до зацікавленого, і не зацікавленого, який має зацікавитися. Дякую».

«З ЦІЄЮ КНИЖКОЮ МОЖНА ЇХАТИ ДО БОЛГАРІЇ ЯК З ПУТІВНИКОМ»

«Оскільки в мене не має ніякого звання і ступеня, я розкажу приватну історію, - говорить письменник, блогер «Дня» і один з авторів новинки Андрій ЛЮБКА. - Ви, напевно, знаєте, що у болгар, на відміну від нас, жестикуляція відрізняється. Коли вони махають головою, то це значить так. З цього власне і почалася моя особиста історія зацікавлення болгарами загалом, і Болгарією зокрема. Тому що п’ять років тому я вступив у Інститут Східної Європи при Варшавському університеті, нас агітували обирати якісь різні спеціальності. Ми могли вибрати між Центральною, Східною Європою, Прибалтикою. Перед нами виступали викладачі, які намагалися нас зацікавити. І один з них сказав: «Обирайте балканістику. Тому що там найміцніший алкоголь, найгарніші пісні й найкривавіші війни». Я подумав що це цікаво, вибрав Балкани. Мені хотілося втекти від української проблематики, східноєвропейського прокляття. Думаю, стану балканістом, це буде цікаво, екзотично, це буде зовсім інший досвід.

Почав вивчати балканістику, і виявилося, що втікаючи від себе, я якраз повернувся туди, звідки вийшов. Виявилося, що там та сама ситуація: маятник між Заходом і Сходом, країни народжуються в неймовірній боротьбі. Цивілізація еліт, яких купують, вбивають, переманюють. Народ, який залишається жити у селах, без освіти, і часом тільки релігія рятує. Таким чином, через балканістику, історію балканських країн, зокрема Болгарії, я з іншого боку зміг подивитися на історію України. Може, у цьому власне і полягає родзинка, що Болгарія – це сестра наша, дуже близька нам країна, але ще й екзотична, цікава, це не близнючка. Тому займатися нею, цікавитися нею, їздити туди – це також приємно. Коли я отримав від пані Лариси запрошення долучитися, я сидів у Бухаресті і подумав - щоб написати текст, я маю поїхати в Болгарію ще раз. Сів в машину і поїхав. Досвід подорожі, спілкування з людьми були дуже цікавими. А з цією книжкою можна їхати до Болгарії як з путівником. Це – путівник не лише, щоб орієнтуватися у просторі, але і в історії. Дякую за запрошення».

«МИ ПРАЦЮЄМО З ВАМИ В УНІСОН»

На презентацію новинки «Дня» також прийшов віце-консул Болгарії у Львові Михайло Гук. «Шановна президія, пане і панове, я маю честь передати вітання від Надзвичайного і Повноважного Посла пана Мінчева, який у захваті від книжки, - розпочав він свій виступ. - Він дзвонив мені сьогодні і запитав: «Ти не забув, що маєш бути на презентації?». Я не буду аналізувати книгу, бо ще не читав її. Розкажу про те, як ми відкрили консульство у Львові. Стільки з’явилося людей з болгарським корінням, що я навіть не знав. У них сміливість з’явилася, що є куди піти, сказати, засвідчити. Сьогодні я маю ще піти на акцію «Тато захищає Україну». Болгарія два рази вивозила українських дітей на відпочинок. Уявити, що у дітей загинули батьки, а опіку взяли дідусь з бабусею, на це без сліз не можна дивитися. Якщо сказати про книжку, то можу запевнити, що ми сьогодні працюємо з вами в унісон. Ми відкрили вивчення болгарської мови в консульстві. Зараз працюємо з туристичними агентствами, щоб люди не тільки відпочивали, але й вивчали історію, згадували і порівнювали історію України, Болгарії. Вони майже ідентичні. Дякую вам».

«ДИПЛОМАТИ МАЛИ Б ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ ПРИДБАТИ ЦЕЙ ТИРАЖ»

«Дякую, пані Ларисо, дякую всім учасникам, що знайшли час і організували цю презентацію однієї з найцікавіших книг на цьогорічному форумі, – говорить Надзвичайний і Повноважний Посол України Маркіян ЛУБКІВСЬКИЙ, син письменника Роман Лубківського, який був відомий також як перекладач з болгарської. – Справді, це постріл в правильному випадку, це постріл з потраплянням у ціль. Ви розвертаєте Україну в правильний європейський контекст. Цей контекст однозначно південнослов’янський, він і центральнослов’янський. Україна повинна сьогодні показувати себе тим державам, які близькі, але рушили вже у напрямку Європи, євроатлантичної інтеграції. Нам це все треба наздоганяти. Дуже дякую, що ви не забуваєте ім’я Романа Лубківського, такі великі імена як Іван Вазов, Дора Габе, як Христо Ботев. Тато мені колись звертав увагу на трьох великих мисткинь: Леся Українка, Дора Габе і Десанка Максимович, яка приїжджала в Україну. І дякую викладачам за те, що прищеплювали не панславізм, а відчуття слов’янської причетності. Я хотів би сказати, що львівська кафедра славістики завжди була одною з чотирьох найпотужніших у Радянському Союзі, поруч з кафедрою в Києві, Москві, Петербурзі. Вона давала найкращих фахівців на всій цій території. Тому треба згадати, наприклад, прекрасну славістку Аллу Татаренко. Українські дипломати мали б за покликом серця і душі придбати цей тираж. Це важливо. А наступною книгою я дуже хотів би, щоб була «Брат мій, Загреб». Як кроатист, я із задоволенням долучився б до наступних праць газети «День». Дякую.

КОМЕНТАРІ ГОСТЕЙ

Надія КОС, викладач Львівського музичного училища ім. Станіслава Людкевича:

 - Я вже давній читач газети «День». Захоплена інтелектуальною стороною цієї газети. Це -  найцінніша в Україні газета. Ставлю її на перше місце по інтелектуальному змісту. Там можна багато чого прочитати, особливо історичного. Дуже гарне висвітлення подій, які відбуваються в нас, в Україні, дуже етичне. Я живу з цією газетою «День». Вже маю «Повернення в Царгород», маю усі твори, які видавалися тут, були представлені на попередніх форумах. Стосовно книги «Сестра моя, Софія» я думаю, що тут такі відомі автори, що їхній мудрості можна вірити. З захопленням її прочитаю. Крім того, передам її ще в Канаду, як і інші твори. Прочитаю, а потім їм передаю, бо вони цікавляться. Знаю, що вони очікують на всі новинки від Лариси Івшиної. А я сама захоплена цією особою.

Марина ЄРМІЛОВА, перша власниця арт-подарунку від газети «День»:

- Книжку я ще не читала, щойно придбала аж чотири примірники, щоб вистачило для друзів. А щодо подарунку, браслета, то я дуже вдячна. Одразу на це зреагувала, хоча б тому, що Лариса Олексіївна придумала розкішний пароль – «щоб впізнавати своїх». Я хотіла б бути серед тих, своїх, котрі будуть впізнавані потім. Ви йдете тим складним, складним шляхом, який Бог, переконана, побачить. Це - дуже важливі речі.