Нагляд і відповідальність

Часто я відчуваю гордість за статті, надруковані у цій газеті, з якою я маю честь бути пов’язаним. Одним з мотивів для цієї гордості стало інтерв’ю з Валентином Симоненком, головою Рахункової палати Верховної Ради. Будучи прямим аналогом Бюджетного офісу Американського Конгресу, ця організація займається невдячною справою — спостерігає за тим, як витрачаються, а часто і розтрачуються, гроші платників податків, і розкриває випадки шахрайства або неправильного розподілу коштів. Ця установа намагається замінити непрозорість прозорістю.

Суть справи у тому, що українська конституція відрізняється від американської у наступному важливому аспекті: уряд США може витрачати гроші тільки на конкретні цілі, передбачені законом у формі асигнувань. Український закон дає уряду всеосяжний бюджет, у якому можна, наприклад, взяти гроші з Інноваційного або Пенсійного фондів і виплатити зарплату військовослужбовцям. Зрозуміло, молоді люди, котрі готові померти, захищаючи свою країну, заслуговують на те, щоб їм вчасно платили, але справа не у цьому. Справа у підзвітності, упевненості в тому, що гроші йдуть туди, куди спрямований політичний процес, а не кудись ще. У країні, де кожний, хто встає досить рано, може побачити немолодих людей, які риються в смітниках у пошуках порожніх пляшок, підзвітність повинна бути головним пріоритетом у політиці. Валентин Симоненко докладає зусиль, щоб так і було, і, бачачи це, не можна не пишатися тим, що у цій країні існують такі здорові сили. В Україні багато що підлягає критиці, і я неодноразово очолював ряди критиків, але коли я бачу щось або когось, хто заслуговуює схвалення, я вважаю за честь бути серед тих, хто про це скаже. Люди повинні знати, на що витрачаються їх гроші, і той, хто прагне цього добитися, — патріот у повному розумінні цього слова.